Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 19)

Якщо нормальні ми?

І ці стільці правдиві, з дерева, та й у буфеті щось неодмінно знáйдеться...

Але чому нема нікого? Гей! Салют!

ГЕНРИК (з острахом): Цить, не кричи! Зажди! Тут ліпше не кричати!

ВЛАДЗЬО: Чого я мав би не кричати?

Салют! Тут є хтось? Усі тут вимерли? Салют!

ГЕНРИК:

Дурний! Стуль пельку! Втихомирся! Мовчи, кажу тобі! Салют!

Чому ніхто не вийшов? Тихше. Салют!

Салют і знов салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

ГЕНРИК: Салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

Заходить Батько, старий, скутий, склеротичний, підозріливий...

ГЕНРИК: Нарешті хтось... Даруйте, тут харчевня наче?... (Мовчання.)

Харчевня?

БАТЬКО: А то що?

ГЕНРИК (тоном подорожанина): Чи можна тут замовити щось їстівне́?

БАТЬКО (тоном корчмаря):

Замовити-то можна.

Але ліпшіш без крику.

ГЕНРИК (до Владзя): Ба! Цей голос мені знайомим здався.

ВЛАДЗЬО: Він дуже схожий на твого батька... слово честі, це він, хоча... хіба я знаю... і несхожий.. Хіба ж я знаю... та ще й видно зле.

ГЕНРИК: Дурний. Якби це був мій батько, він упізнав би нас. Ні-ні, облиш. Це не мій батько. Сядьмо. (До Батька.) Ага, то тут шинок? Переночувати можна?

БАТЬКО (неприязно): Переночувати можна, бо це, пане, тре ночівлю винайняти. І то з делікатністю...

ГЕНРИК: Ага, то з делікатністю...

БАТЬКО (крещендо): З повагою і з пошанівком.

ГЕНРИК: Ага, то з пошанівком...

БАТЬКО (кричить): Із пошанівком... З ґречністю!

Заходить Мати, стара, обшарпана, виснажена жінка, і її крик зливається з криком Батька.

МАТИ: І з гарним вихованням, і щоб скандалів не було, бо ми тут не для того... нам це ні до чого!..

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Це твоя мати.

ГЕНРИК (голосно):

Здається, так.

Та це не зовсім певно.

Це все якесь незрозуміле, але я

З’ясую все!

(До Владзя.) Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації.

(Піднімає лампу.)

Ходіть сюди, ну, ближче... Наблизьтеся, кажу.

Гей, ближче, сюди, ближче... Слово честі, у мене таке враження, що я курей... курей приманюю...

Ближче, ще ближче... Знехотя

Вони наближуються. Ближче, бо як ні, я сам наближуся.

Приближуся, а в мить, коли я зближуся,

І ти наблизишся... Ото геть-чисто якби я рибу... рибу ловив на вудку. Але чому так тихо?

Батько винурюється із затінку,

Проте змінився до невпізнання,

Признати годі.

А поза тим, якийсь він мовчазний, отож це я

Безперестанку мушу говорити.

Сам мушу говорити,

І внаслідок цього я перемінююсь у щось на кшталт

Духівника для свого батька!

А тут і мати підплива, мов корабель,

Однак на матір не занадто схожа...

То, може, ліпше облишити це все? Як дивно

Лунає голос мій. Облишмо це, якщо вони

Так просять їх лишити.

ВЛАДЗЬО: А може, взагалі це не вони?

ГЕНРИК:

Та це вони, і я чудово знаю: це вони,

Але щось трапилося з ними, і з якогось дива

Вдають, що вже не є собою...

А може, збожеволіли...

ВЛАДЗЬО: Ти просто побалакай з ними, Генричку.