Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 16)
— То, може, він тебе й підгодовує, га, Лешку? Напевно, його дружина харчів чоловікові вдосталь носить.
— Ні-ні, пане Дзевульський. Як можна від нехриста... Хіба що окіст та медовуха. Ці дві корисні для шлунка речі ніяка погань заворожити не може, — поправив вус Лешко.
— Годі базікати, — насупив брови помічник комісара. — Про що мова?
— То ось що сказав шинкар... Я його на святу монастирську землю не пустив. Він у гайку прохолоджувався. Звідти й бачив, як наш пан комісар розмовляв із двома козаками. Милостиво розмовляв, та ще й винагородив за бесіду...
— То справа пана комісара, — позіхнув Антонім.
— А, хто з тим сперечатися стане... Ні-ні!
— То в чому річ? — почав уже сердитися помічник комісара.
— А в тому, пане Дзевульський, що ці козаки — знайомі того шинкаря...
— І що?— А те, що саме через них цього Йонатана ми від дружини і шинку відлучили.
— Як? — аж побілів Антонім Дзевульський.
— Своїм богом клянеться, що впізнав їх, коли вони повз гай проїжджали. І раніше впізнав, коли пан комісар із ними розмовляв. Це він із гілки дуба бачив. Та не посмів підійти сказати. Клянеться! — впевнено промовив Лешко і, перехрестившись, чомусь додав: — Їй-богу! Той, із бородою, несправжнім золотом розплатився. А інший у шинкаря ті монети вилучив!
— Kurwa[68]. Холера ясна! — тихо прошепотів Антонім і тут-таки перейшов на лайку, з дитинства зрозумілу Лешкові: — Ах ти, одуд смердячий! А бодай твоя срака по шву розійшлася. Гівнюк! Бісова ковінька!
Кінний стрій тут-таки змішався. І козаки, і служиві чини з подивом повернули голови, а деякі й коней. Їм ще жодного разу за рік служби не доводилося чути, щоб пан Дзевульський кричав. А тим паче такими словами!
На той крик направив коня і ясновельможний пан комісар.
Антонім заплющив очі.
«Що ж тепер буде? Пан комісар так пишається тим, що за версту відчуває в людині ворога. А тут... Єзус Марія!.. Навіть подарував два золоті пройдисвітам...»
Лише три дні тому носився шинкар Йонатан по своєму господарству, як заведений. Бо як тут бути спокійним, коли таке щастя припало!
— Який гарний пан! Який добрий пан! Та хіба я бачив таких? Хіба такі бувають? Та за такого пана свічку подячну... І то замало!
— Від такої радості у тебе серце заболить. Дихай повільніше, Йонатане, — сказала йому тоді Юдіт.
Шинкар відмахнувся від дружини, яка визирнула з низьких дверей прибудови, і тут-таки схопився за голову.
— Юдіт, бачить Ель Рої[69], і я бачу, хай вибачить Всевишній мої очі. У тебе, моє щастя, навіть диму немає.
— А де візьметься дим, коли я щойно тільки обскубла каплуна і гусака? О небеса! Дайте мені сто рук, щоб усе встигнути.
Зараз навіть і не смішно згадати! А тоді...
Шинкар обережно відсунув важку на руку й слово дружину і прошмигнув у прибудову. Наспіх накидавши дров і хмизу в жаровню, сунув туди й палаючий недогарок свічки!
— Навіщо такі збитки? Можна ж було і по-іншому запалити.
— Мовчи. Мовчи, — замахав на дружину руками Йонатан і стрімко вибіг надвір.
Повернувся ще стрімкіше, тримаючи за руку свого худющого сина. Поставивши його навпроти жаровні, Йонатан звелів:
— Дуй на вогонь, як ураган Синаю!
— Нашому синові тільки дванадцять років. Який з нього вітер Синаю? — почала була закипати шинкарка, але, видно, пригадала так і не промовлене після весілля «моє щастя» й, зітхнувши, веліла: — Не поспішай, Береку, але дуй старанно.
Атож, яким приємним і обнадійливим був той ранок. Ще й воза не розвантажили, як із вулиці пролунав крик.
— Гей, шинкарю! Став на стіл багато і смачно. Та вина найкращого!
Тоді вже два дні як пішли з Києва козаки покійного гетьмана Конашевича. Мало гуляли по смерті свого гетьмана. Хоч і багато грошей витратили, але надто вже швидко роз’їхалися, на подив і смуток усіх шинкарів київських. Тож чимало із запасеного на такий випадок так і не згодилося. Сумував і Йонатан. А тут зранку — багато і найкраще на стіл!
Але не це важливо! А те, що дорогий гість одразу поклав на стіл золоту монету. І не просту, а давню — «GROSI CRACOVIENSESS», з тих часів, коли золото ще було золотом! Три такі монети ще від діда лежали в таємному сховку Йонатана, про який навіть дружина не знала. Великої сили монета. Вона й змусила немолодого вже шинкаря отак гасати. І все добре зробив.
Чому ж розгнівався Ель Шаддай[70] на свого нещасного Йонатанчика? Чому він послав до нього відтак цього бородатого бродягу із «золотими» копійками?
Коли лиходій пішов, Йонатан іще довго стояв посеред двору і не міг розтиснути жменю. Тільки Юдіт, доклавши всіх зусиль, змогла по одному пальцю розкрити долоню чоловіка. Шинкар звільнився від якогось страшного внутрішнього полону. І тоді люто затряс головою. Обличчя його почервоніло, і він почав голосно скаржитися.
— Яке розорення! Яке жахливе розорення. Такого ще ніколи і ні з ким не бувало. Це гірше смерті! Щастя моє, Юдіт, і ти, Береку, дивіться, яке горе!
На долоні замість сліпучих золотих темніли дві маленькі мідні монетки кольору старого пергаменту.
— Два окости, шинка на півруки, два десятки яєць, два буханці хліба і...
— Кварта горілки, три кільця ковбаси за два мідяки, — додала і тяжко зітхнула тоді дружина шинкаря.
Йонатан заскиглив, присів і схопився за голову.
Але це був лише початок великого горя маленького чоловічка. Сам сатана сидів у голові Йонатана — і напоумив його звернутися зі скаргою до ратуші. А потім усе закрутилося — і хотілося ридати і рвати на собі волосся. Хоча й не було чого рвати. Попередні біди вирвали майже все.
І що ж? А нічого! Нічого доброго. Можна ще спати на прив’язі біля кінських ніг, але бачити те, як клятий Лешко наминає його окіст і п’є медовуху, — це вже занадто. Не кажучи про те, що кляті руки цього гоя[71] весь час намагаються вхопити Юдіт. І це на очах чоловіка. А що позаочі?
І все це через два мідяки. Точніше, через бородатого пройдисвіта.
Ба гірше! Уже третій день нещасний Йонатан труситься слідом за розгніваним польським паном Дзевульським нескінченними дорогами, путівцями і стежками Придніпров’я в пошуках двох козаків і когось там іще. Мало того, що шинкар скришив останні зуби від тряски в сідлі, та ще він направду голодує, адже нікому з панів загону Дзевульського і на думку не прийде кинути шматок хліба своєму нещасному супутнику. А запасів і тим паче грошей у Йонатана при собі, звісно, не було. Та й Лешко, здається, образився на свого бранця. Не розмовляє з ним і навіть не дивиться в його бік. Усе чухає м’яке місце — за наказом пана комісара йому всипали десяток батогів. А за що? Про це Лешко не каже. Мовчки в’яже свого бранця до дерева під час нічних стоянок, мовчки до сідла прив’язує під час виснажливих кінних переходів.
Боженьку ти мій! Яка велика ця земля. Кінця-краю немає тим пагорбам і рівнинам, балкам і ярам, річкам і озерам, струмкам і болітцям, гаям і плавням, урочищам і лісам. На ораному — чорне масло. Із того чорнозему лізуть черв’яки з палець завтовшки. Тільки мало тієї ріллі, як і селищ. Щодалі вздовж Дніпра, то все менше й менше. І велика печаль у тому. Бо немає кращого місця для життя людині! Руку у воду опустиш — із рибиною витягнеш! Кісточку вишневу виплюнеш — за десять років сад вишневий побачиш. Стрілу в небо пустиш — вона з качкою дикою повернеться. А трави! Коси, скільки забажаєш і де хочеш. Такі ті трави, що й сам би жував, у них спав би, в них би й купався.
У Києві весна щойно взялася до роботи, а за два десятки миль вже вволю розійшлася. Покрила дерева й кущі смарагдом, вимазала небо блакиттю, по воді пустила бірюзу, а повітря наповнила чистотою гірського кришталю.
Добре, тепло. На перші вишневі квіти вже потягнулися заспані ще бджоли і волохаті джмелі. Заворушилося підземне степове царство, випускаючи з незліченних нірок на ніжну зелень метушливих гризунів. Із цікавістю спостерігають за тією метушнею хижі птахи, які підняли на перше полювання своє потомство. З виводком підтяглися на цілинні землі змарнілі за зиму вовчиці та лисиці. На дніпровські плавні величезними хмарами повернулася з-за моря водоплавна птиця.
Та пан Дзевульський зовсім не зважає на цю красу. Мчить то туди, то сюди. Розсилає людей в усі напрямки, а потім годинами стоїть на кургані, чекаючи своїх таємників, і виглядає посланника від пана комісара. Засмиканий і озлоблений Антонім Дзевульський своє роздратування передав і команді. Уже ніхто не співає на привалах, не жартує, навіть розмов не чути. Хіба гаркнуть один на одного та й сидять у тютюновому диму. А з учорашнього дня знайшли собі забаву — мимохідь штовхнути ногою або вдарити кулаком нещасного Йонатана, ніби він і є винуватцем усіх невдач. А головне те, що доводиться не просто поневірятися в цих безлюдних місцях, а ще й завжди бути насторожі — а чи не з’являться ординці, запорожці або інший розбійний люд. Потрапиш у засідку, і все — смерть! Адже вбити людину в цих диких краях — простіше простого, а кінь і особливо арматура[72] убієнного завжди були тут головною здобиччю. Тож трималися вкупі й на нічних стоянках виставляли дозорних. Так і провели дві ночі.
І ось диво! Змучений невдачами пан Дзевульський смачно вилаявся і наказав на третю ніч зупинитися не в полі, де застане ніч, а при чудовому шинку на перехресті доріг неподалік древнього міста Канева.