Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 15)

— Часто подвижникам та ямка слугує ложем, а по смерті — могилою, — глухо вимовив ієромонах Гавриїл.

І Антонім погодився сам із собою — в цих завдовжки кілька верст[62] сплетіннях тунелів, проходів і коридорів, а також у сотнях келій, десятках церков і молитовних місць знайти того, кого приховують, не зможе ніхто.

А дурня, якщо він тут, найпевніше будуть приховувати. І зовсім не обов’язково, щоб той, кого шукають, по своїй волі або випадково опинився саме у святих печерах. На київських пагорбах чимало таємних підземних місць. І часто вони з’єднані між собою. Самому ієромонаху Гавриїлу відомо на схилах уздовж Дніпра до п’яти десятків печер. А ще є печери й ходи у Звіринці. Є й Варязькі підземелля — там колись жили розбійники-варяги, які безжально грабували купецькі судна, що пропливали по Дніпру. У кожній київській церкві і в кожному монастирі є підземні приміщення й ходи...

— То що...

Ієромонах розвів руками, даючи зрозуміти, що доручення його високопреподобія архімандрита Єлисея виконав і просить гостя йти геть із лаври. Він мало не перехрестив на прощання католика, але вчасно схаменувся і, вказавши смолоскипом на сходинки вгору, за мить розчинився в темряві.

Це було неймовірним блаженством — знову опинитися під Божим світлом. Антонім душею зрадів, коли вибрався на поверхню.

Годі збагнути, як людині приходить думка стати кротом і будувати собі житло під землею. Та яке житло — могилу! Собі живому! Відомо, що перші християни заглибилися в катакомби Рима. Але їх переслідували, спалювали, віддавали на поживу левам. Минув час — і тепер ніхто в Європі не влаштовує монастирів під землею. Тільки на землі, і якомога вище! А ці православні, як мурахи, тягнуться під землю — і все щось там ховають, ховають. Може, там гори золота? Або щось іще важливіше? Не розуміє католик Дзевульський цих православних — геть чужих йому людей. От було б добре, якби назавжди на руських землях зникло православ’я. Щоб народ християнський прийняв і душею, і серцем єдину всесвітню віру![63]

Страх і тільки страх відчував католик Антонім у Печерах, і його зовсім не цікавило, що відчуває в товщі землі православний монах Гавриїл і сотні таких, як він. Нехай вони там у темряві і в дурості своїй зсохнуть, а панові Дзевульському милий Божий світ!

При сонячному світлі, в прохолоді й свіжості ранку пан Дзевульський дав короткий звіт ясновельможному панові комісару й знову взявся оглядати все те, що вже багато разів оглянули козаки і чини з таємної служби. Навіть ще раз особисто перевернув копицю сіна.

От би впасти і заритися в тому сіні, але...

Не спускає пан Собеський з Антоніма свого пронизливого погляду. Хоча б голову опустив на мить. Адже покликав у лавру двох козаків реєстрових і, здається, захоплено з ними розмовляє. Стоять вони біля пана комісара і нетерпляче мнуть за спиною вуздечки. Видно, не звикли говорити з ясновельможним паном, а може, дуже вже поспішають. Але ж часто кланяються і статечно відповідають на запитання. Видно, сподобалися вони панові комісару. Кожному з козаків вручив він по золотому і напутньо перехрестив. Бачив здалеку те пан Дзевульський, а облич козаків так і не розгледів. Тільки спини їхні широкі в однострої, здається, Уманського полку. Здаються знайомими ті спини, та підійти — а якщо той запитає: «Знайшов? Ні! Ах ти ж...»

Ні, краще вже подалі від ясновельможного пана поки що триматися.

Козаки до землі поклонилися тій щедрості, спритно вскочили в сідла і з місця взяли своїх міцних скакунів по-козачому — в кар’єр. Щоправда, в них є свій термін такого різкого початку руху — навзаводи!

Надто вже відрізняються козаки-русини від люду польського, а тим паче від шляхти. Та головне, що реєстрові козаки перебувають на службі короля Речі Посполитої. А що багато в них старих звичаїв — на це потрібен час. Не всі вони душею і тілом справжні слуги короля, але чимало реєстрових сумлінно несуть службу і вірні присязі.

Про це говорив Якуб Собеський, коли він і його служба покинули землі печерного монастиря і нешвидким кроком вирушили на Замкову гору. Нешвидким, бо в пана комісара від тяжких роздумів і безсонної ночі страшенно розболілася голова. Але він старанно це приховував за ласкавою усмішкою і роздумами вголос.

— ...Правильно й те, що багато потрібного і важливого зробила Річ Посполита для цієї дикої землі. Адже ще якихось п’ятдесят років тому землі на південь від Білої Церкви були абсолютно безлюдними, спустошеними татарськими набігами. Там жили тільки відважні одинаки, які засвоїли всі способи ведення степової війни і готові були в будь-який момент вступити в бій з ординцями. Ці воїни були так само і вправними мисливцями та рибалками. Але їх було так мало, що ці родючі та багаті на дичину й рибу місця звалися пусткою! Так і було записано в постанові сейму в 1590 році від імені нашого милостивого короля Сигізмунда... Наведу з пам’яті: «Щоб тамтешні землі не залишалися порожніми і приносили якусь користь, ми, на підставі наданого нам усіма станами права, будемо роздавати ці пустелі, на наш розсуд, у вічне володіння особам шляхетського походження за їхні заслуги перед нами і Річчю Посполитою»! Ця постанова надала королю повне і необмежене право дарувати землі Придніпров’я — як Право-, так і Лівобережжя. Найбільш знатні роди Польщі взяли участь в освоєнні цих пустельних земель. За тридцять років відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів: будувалися міста, містечка, укріплені замки і безліч селищ! Усе це вимагало гір золота, а головне: потрібно було переселити тисячі селян, майстрових, чиновників. І, звісно ж, тих, хто їх повинен захищати від татарських набігів. І все ж основу цього війська становили нащадки тих-таки видобувачів-воїнів, які вважають за краще називати себе козаками.

Пан комісар ненадовго замовк, прикривши очі. Але, видно, гострий напад болю його скоро покинув, і Якуб Собеський продовжив:

— Знаєш, пане Дзевульський, що план створення реєстрового козацтва дозрів ще сто років тому, під час правління великого князя литовського і короля польського Сигізмунда І? Тоді розглядалися два варіанти: перший — організація реєстрового війська для захисту південних кордонів і виконання функцій нагляду за населенням, а другий — знищення всіх козаків!

— А як же татари? — не витримав Антонім.

— Слушно. Без козаків не здолати ординців. Тому мій учений друг, публіцист пан Пальчовський, у своїй книзі, яка так і називається: «Про козаків — знищити їх чи ні?»[64], дає відповідь: винищити козаків безчесно, марно й неможливо. Безчесно — бо це значить знищити християн, тоді як Украйна при дворах європейських вважається єдиною огорожею християнства від турка. Марно — бо замість сусідів-козаків матимемо турків і татар. А що краще? І останнє: неможливо — бо ще за часів короля Стефана хотіли винищити козаків, та відклали намір через неможливість, а тоді козаків було набагато менше, ніж тепер. І все ж як приємно зустріти реєстрових русинів-козаків, які ревно ставляться до своєї служби. Ба більше: я їх запитав, і вони без заминки повторили текст присяги, яку давали при вступі на службу короля: «...коритися, виконувати всі накази і постанови його королівської милості, припиняти будь-яку непокору й свавілля, а також ні особисто, ні через будь-кого не виступати проти турецького султана, ні на суші, ні на морі, крім як за наказом його королівської милості Речі Посполитої; якщо ж хтось захоче таке зробити, а я про це дізнаюся, то зобов’язаний буду попередити короля й гетьманів і сам того буду карати, виконуючи свою повинність!» Щоправда, той, що з бородою, повторив із затримками та з підказками. Та й мова його польська воліє бути кращою. Але ось другий! Так! Присягу як «Pater noster»[65] знає, і мова його така, що багато хто при дворі його милості короля міг би позаздрити. І сам він гарний з лиця і моцний тілом. А кулаку нього — кувалда молотобійця на кузні. Поспішали вони в Умань до свого полковника. Через те й розмовляли коротко. Помолилися на печери святі — і в путь. Тверезі, рішучі, дорожать службою. От би таких тисяч зо п’ять... Та-а-ак! Не шкода для таких і двох золотих. Хоч і безгербова[66] шляхта, але козаки надійні!

Кивнувши на знак згоди з самим собою, Якуб Собеський задоволено замовк і поринув у свої думи. Цим скористався Антонім Дзевульський і притримав коня, як його про це знаками просив один із чинів його таємної команди.

Ім’я того таємника[67] — Лешко. Не надто кмітливий русин, зате добрий виконавець та служака сумлінний. У таємній команді таких три чверті. Інші — поляки. Із коронних земель служити до Києва тайники йшли вкрай неохоче.

— Чого тобі, Лешку? — порівнявши коней, запитав помічник комісара.

— Пане Дзевульський, дозвольте доповісти, що сказав мій шинкар...

— Хто? — здивувався Антонім.

— Ну... Йонатан! У нього шинок біля Львівської брами... Той самий, кого ти тримати при собі...

«Тримати при собі... Та це пан комісар звелів мені тримати свідка у справі фальшивомонетників при собі. А я велів Лешку», — зрештою пригадав Антонім.

— І де він?

— Та он, у кінці строю. Дав я йому наймиршавішого коника з нашої стайні. А навіщо йому добрий кінь? Що і хто він такий? Але слухняний. Врізав йому у вухо й велів не відставати, ото він і тримається поблизу мене. Додому я його не пускаю, як не проситься. Ні-ні! При мені — то при мені. Точніше, спить він у стайні. Там я його прив’язую на ніч. А вдень при мені.