Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 14)

Уявлялася й карта Речі Посполитої, яку все ще ніяк маститі картографи не закінчать. Але в голові Якуба Собеського ось вона — найточніша. Воєводства, землі, річки, озера, моря, міста, фортеці. Все на своїх географічних місцях і позначене суворою латиною. Ось GROSSPOLEN — земля польська, а ось і литовські, чорні — Бобруйськ, Мозир, і білі землі — Мінськ, Вітебськ. Ось Підлісся, а в його центрі Пінськ. Землі Галицькі, Подільські, Київські...

А ось і сам Київ. Униз по Дніпру Трипілля, Трахтемирів... У тому містечку, серед урвищ, на неприступній скелі причаїлося зміїне кубло — Cloistredes Roux, русинський Успенський монастир. За його міцними стінами часто ховаються бунтівні козаки. Там заліковують рани запорожці. Там у покаянні закінчують своє життя престарілі комишові лицарі. Там-таки вони ховають награбовані скарби. У підвалах надійніше, ніж у плавнях. А ще біля Трахтемирова зручна поромна переправа через Дніпро.

Слід терміново розпорядитися, щоб виставили козаків біля монастиря і при міських брамах. Можливо, той дурень саме туди шлях тримає! Адже до Порогів таки далеченько! До них ще потрібно пройти кордони біля Канева, де стоїть цілий козацький полк реєстрових! А нижче по Дніпру тим паче не пройдеш. Там Черкаси, землі пана підстарости Ружинського! Хай негайно вирушає у свої володіння й організовує кордони на всіх дорогах. А якщо станеться неймовірне і проскочить трудар ці кордони, то нижче, за Черкасами, геть дикі землі, не кажучи вже про зловісний Чорний ліс[56]. У тих хащах і болотах гніздує розбійний люд. Іноді й татари ховалися в ньому для несподіваних набігів на Київське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Белзьке, та навіть на Руське воєводство[57], розташоване біля самого порога Великої Польщі.

Та й від цих диких земель ще ой як далеко до Запорозької Січі. Хоч скільки йди — пустка! Жодного житла. Самі лише бурдюги[58], курені, жердяні хати та шалаші розкидані на багато й багато миль одне від одного. І в кожному тому житлі, знову ж таки, розбійник із закривавленим ножем.

Хоча повинні були бути тут фортеці, остроги та застави, а в них нести службу вірні королю війська.

На думку короля Речі Посполитої Сигізмунда II Августа і Великого сейму, на землях за Порогами повинні осісти й вибудувати остроги реєстрові козаки Війська Запорозького. 5 червня 1572 року було передано на Запорожжя грамоту, в якій пропонувалося запорожцям іти на королівську службу! А служба є служба! У походи виходити тільки за наказом короля і туди, куди він вирішить. На сусідів самовільно не нападати, навіть якщо табуни коней самі просяться до рук. Торгові шляхи охороняти, а не грабувати купців, — і ще багато іншого, що повинні робити воїни на державній службі. За це призначені привілеї, платня і надаються земельні наділи. Охочих (в розумній кількості) записали до реєстру, і стали вони називатися реєстровими козаками, які в державних документах іменувалися «Військом Запорозьким»! Так з’явився новий стан у Речі Посполитій — козацтво! Це ще не шляхта, але вже не селяни й не міщани. Давши таку назву, милостиві королі Речі Посполитої відтоді наголошували, що всі інші козаки, перш за все ті, що сидять на Січі, опинилися поза законом!

Сидіти тверезими у фортецях і в заставах буйним розбійникам запорожцям не хотілося. А ще віддавати уряду майже всю здобич — це однаково, що самому собі пузо розрізати. Та ще січовики одразу збагнули: реєстровців виставляють, щоб тримати в узді вільних козаків! Отримувати платню добре, але підкорятися — ніколи! Так і залишилося на Січі військо вільних козаків, яких для того, щоб уникнути плутанини, тепер називали «Військом Запорозьким Низовим»!

А ще «низові лицарі» часто глузували з реєстрових. Адже воєводи, та й місцева шляхта, не визнавали за ними козацьких прав, змушували відбувати різні повинності, платити всілякі збори, забирали майно, піддавали їх таким самим утискам і приниженням, як і своїх підданих — холопів. Часто-густо порушувалися права козацької старшини: обмежували в праві торгувати, тримати промисли, шинки та інше. Що ж стосується самого польського уряду, то він завжди дотримувався однієї політики: коли з’являлася потреба у війську, він закликав заможних селян і дрібну православну шляхту вступати в реєстр, а коли така потреба зникала — виключав нових козаків зі списків.

Така непевність у завтрашньому дні аж ніяк не сприяла тому, щоб реєстровці осідали ближче до порогів, а в ідеалі за ними і ще далі — в самому серці Дикого поля. Зрозуміло, що лише озброєна і навчена людина могла вижити й організувати господарство на тих землях. Селяни й чути не бажали про казково багаті угіддя за Чигирином. До того ж на Придніпров’ї робочих рук і так було занадто мало. Тому шляхетні господарі з інших воєводств, яким були даровані землі на Украйні, запрошували, а чи й погрозами переселяли зі своїх маєтків на ті простори селян та ремісників, обіцяючи звільнення від податків на тридцять років. І все одно ті землі нагадували пустку.

Так що блукати на самоті по Правобережжю — справа просто марна.

Та й з лівого боку Дніпра шлях за пороги анітрохи не легший. Тут завжди є татарські чабани, що охороняють стада коней та отари овець. Часто проносяться чамбули[59], ворогуючи між собою за пасовища, воду і верховенство роду. А головне: ординці завжди в пошуках здобичі та бранців.

Ще нипають різні ватаги під виглядом мисливців, охоронців худоби або дрібних купців. Ці так само шукають здобичі й полонених для продажу та обміну. А ще забирають худобу — і самі рятуються від більш сильного супротивника. Тож і на лівому березі життя немає. Там нізвідки прилітає стріла, аркан, а з трави вмить піднімаються сотні вершників, що сиділи в засідці. Там сплять або в сідлі, або в густій траві, намотавши повід коня на руку.

І ще важлива перешкода. Точніше, безліч перешкод! Сула, Псел, Ворскла, Оріль... Це ще не повний список великих річок, що впадають у Дніпро з його лівого берега, — і всі їх потрібно подолати. А ще сотні малих річок та протоки, навколо яких болота...

Ні по правій, русинській стороні Дніпра, ні по лівій, з її Диким полем, дурень не пройде! Та все може виявитися значно простіше: сидить дурень у лабіринті чернечих печер і не знає, що комісар сейму, ясновельможний пан Якуб Собеський, через нього позбувся сну.

У тих роздумах Якуб і зустрів перший сонячний промінчик, що наполегливо вимальовував на підлозі спальні контури віконця.

Не випивши вина і не з’ївши й крихти хліба, пан комісар звелів сідлати коня і в оточенні власної охорони поспішив до монастиря на Печерських пагорбах.

Антонім Дзевульський ось просто зараз упав би на копицю сіна й забувся б довгим міцним сном. Сил не було ні діяти, ні думати.

Добре козаки свою справу знають. Ще до прибуття пана Дзевульського місцевість оточили — не полінувалися. Двоє залишилися близько — монастирські землі оглядати, а троє верхи в різних напрямках вирушили. З козацьку милю риссю промчали, на кожен пагорбок піднімалися, на кожен дубок влазили. Місця відкриті, далеко все і всіх видно. А дурня ні на коні, ні без коня немає!

Отже, він у печерному місті, яке чи не тисячу років усе риють і риють монахи. Ніхто не забороняє спуститися в той лабіринт, але мало хто з мирян наважиться ненадовго і недалеко зайти в підземний світ, сповнений святості й таємниць. Там без супроводу ченця людина швидко втрачає орієнтацію, якщо вона зайшла за ріг або у відгалуження коридору. Навіть маючи смолоскип! Та смолоскип, навпаки, шкодить, коли несподівано й страшно виринає з непроглядної темряви то напівзасипана келія, з якої стирчить людська кістка, то ніша в стіні, де цілі століття спочивають висушені до тіла дитини ченці, обдаровані святістю. Або з підземного вівтаря дивиться майже чорна ікона...

Архімандрит Києво-Печерської лаври високопреподобний отець Єлисей[60], вислухавши помічника комісара сейму, всміхнувся і, покликавши ченця, сказав Антоніму:

— Цей ієромонах найкраще обізнаний із підземною частиною лаври. Веди, отче Гавриїле, цього католика, куди він забажає. До святості доторкнутися кожному вільно. Може, це йому допоможе. Хоча...

Архімандрит махнув рукою і пішов у своїх священичих справах.

Йти, куди ведуть, чути мертву тишу і сподіватися, що смолоскип у твоїй руці і в руці приставленого ієромонаха Гавриїла не згасне від раптового протягу, — вже страшно. Одна справа просто боятися, інша — обімліти, шкірою відчувши присутність чогось живого, здригнутися від тихих слів молитви, які, здається, доносяться з глухої стіни тунелю. І вже геть нестерпно, коли холодні мурашки пробігають по спині. А все те від того, що в непроглядній пітьмі хтось кашлянув.

Тунелі роздвоювалися, різко повертали, опускалися й піднімалися. Уздовж них траплялися ніші з запасними свічками, кресалом, а то й смолоскипами. В інших виїмках чорніли шматки дерева, металеві ланцюги, а то й узагалі невідь що.

— А може, тут зник? — чи то насмішкувато, чи то сумовито мовив чернець і звернув праворуч.

То була самітницька келія, готова прийняти мешканця до його останнього дня.

Антонім заглянув у вузький лаз, у який насилу могла пролізти людина. Нора — нічого іншого й не скажеш — завдовжки в людський зріст. Посеред келії проритий ровик на всю довжину, глибиною по коліно людині. З одного боку рівчака — лежанка з оберемком сіна, з іншого — столик на одну дошку. Оселившись у такій ніші, чернець-подвижник міг сидіти на лежанці, опустивши ноги в рівчак; міг стояти на дні того-таки рівчака, ба й піднятися на повний зріст. На протилежному боці від лежанки було кілька маленьких ікон, лампадка, якісь глиняні посудини і скам’яніла просфора[61].