Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 18)

Шима Краківський шанобливо вклонився побратимові по «цеху».

— Не можу відповісти таким самим ввічливим поклоном. Клятий Лешко занадто туго прив’язав мене до дерева.

— Мені той Лешко теж одразу не сподобався. До того ж я бачив, який грубий він до тебе — сина нещасного і гнаного народу. Що ж довело київського шинкаря до того, що він підпирає дерево, яке й так міцно стоїть?

І Йонатан заридав. Але не так, щоб почули його мучителі. Він ридав у душі, й Шима Краківський почув те ридання. Для полегшення страждань нещасного він навіть поклав до рота київського колеги шматочок жорсткого коржа.

— Найгірше, що цьому бігу немає кінця! Мудрий пан Дзевульський зустрічає на безлюдній дорозі дідугана і терпляче розпитує того: а чи не зустрічав ти, старий, двох козаків, один із яких нахабний бородатий злодій? А ще краще, якщо бачив хлопчину з родимою плямою під губою, який їде на жовтій шкапі? Старий довго думає, ворушить губами, а потім раптом показує пальцем у небо й каже: «О! Пан знав кого запитати. Бачив я тих козаків там-то і там-то, а ось того з печаттю на губах — ні-і-і!» Натягне на голову свою шапку баранячу або закутається в кирею[80] і далі шлях тримає. А наш пан відразу й летить у вказане місце. Шукає, кружляє, кричить, — а нікого там і близько немає. «Це є деспект![81] Того старого повісити мало!» — кричить пан Дзевульський. А старого і сліду не стало, і півдня втрачено. А потім ще когось пан Дзевульський зустріне і, вже навчений, по-хитрому запитує. І знову його обманюють, та ще й монетку просять. Скачемо по дорогах, ярах, пагорбах — і все марно. А пан ясновельможний попереджав його: тут нікому вірити не можна.

— Народ тут такий, — погодився Шима Краківський. — Тільки вони обманювати не люблять. То вони над паном польським потішаються. Мій пан Крекутський це добре знає, а твій ще більше дізнається. Так він тих козаків і того хлопця з міткою не піймає. Хіба що...

— Хіба — що? — відкрив рота Йонатан.

Несподівано шинкар втиснув у цей отвір маленький шматок несвіжої бринзи.

Розділ третій

Петро Цимбалюк підійшов до тину і ще раз оглянув свою хату.

Та хіба це хата? Це все життя Петра. Та що там життя — цілий світ селянина Петра Цимбалюка, наповнений значущими символами: долівка зв’язувала його з матір’ю-землею, стіни захищали від ворога, дах — від негоди, а сволок — від нечистої сили.

Ось і минув білий тиждень. Усією родиною постили — так само суворо, як і перший тиждень Великого посту. Висівали ранні зернові, щоб урожай був багатий. Працювали на городі. А ще не грішили, не лаялися й по сусідах не ходили. А головний на білому тижні — чистий четвер. Так було завжди — в чистий четвер перед Великоднем треба було переробити чимало роботи: спалити бур’ян і торішнє листя, вичистити й вимити все в оселі та надворі, щоб хата мала святковий вигляд.

То було очищення від усього, що пов’язувало з минулим роком, зимою, будь-якими поганими спогадами, очищення від нечистої сили. Дружина Мотря ще зранку сіла прясти. Як і за старих часів — крутячи веретеном від себе. Потім заховала пряжу в потаємному місці, щоб, коли заболить у кого з родини рука або голова, перев’язати тією ниткою хворе місце. У полуденну пору підстригла синів, щоб голови їм не боліли. А надвечір зготувала сіль для великоднього застілля. То важлива сіль! Дрібку її треба загорнути в чисту ганчірку й покласти у піч. Коли ганчірка повністю згорить, сіль слід зібрати й сховати до Великодня. А вже на Великдень цю сіль Петро покладе на печений хліб під образами.

Приємно Петрові дивитися на свою хату. Не сам, із сусідами того зруба ставив. З добротної деревини! Сусіди дивувалися — навіщо такі витрати? Панові це може не сподобатися. А гірше, якщо татарва налетить та спалить. Як казали старі люди, «при границі не будуй світлиці!» Ліпили сусіди свої хати з глини та очерету, покривали соломою. Теж добре житло — тепле, міцне. Влітку вапном біліє, та ще й блищить на сонці. Від того й серце радіє. Узимку теж на снігу біліє, але то інша білизна, з блакиттю.

А Петро не мастить хату. На його батьківщині, у волинських лісах, хати природного дерев’яного кольору. Зробив, як і там, у батьків, простору хату — на дві кімнати, а ще з сіньми та коморою. На дах не вистачило деревини, що пан дозволив із лісу взяти. Покрив очеретом і завершив фігурною оздобою. То була дерев’яна кінська голова, що оберігала від злих сил. Хотів іще прикрасити розетками з сонцем, птахами й квітами, та за роботою часу забракло. Якось пізніше зробить, бо пан багато роботи дає. Адже Петро Цимбалюк — тесля. У нього в руках сокира співає. Самою лише сокирою таку розетку витесати може, що і в палаці княжому не гріх виставити. За ті вміння пан Крекутський послаблення дає у панщині, а ще дозволив хату з дерева поставити. Тож пан не зазіхне на Петрову хату, якщо вже була на те його воля.

А призьба яка! Вже давно зняли з неї загату, що утеплювала стіни. Скоро стане тепленько, і на тій призьбі сушитиметься цибуля, часник, мак, різне зілля. А у свята або в часину відпочинку жінка застелить призьбу домотканими доріжками, й збереться родина для розмов про життєві та господарські справи. Це дуже важливо — спільні посиденьки на призьбі. Це ознака родинної злагоди. Тому і Петро, і дружина завжди тримають призьбу в чистоті, а ще дуже часто підводять червоною глиною, утворюючи круж хати замкнене коло, що не впускає злі сили досередини.

У страсну п’ятницю сім’я Цимбалюків нічого не їла до виносу з церкви плащаниці. Церква маленька — але в Грушівці вона, дякувати Богу, є! І панотець є, і службу він добре знає. Тому в селі все гаразд.

Після служби Божої сіли обідати — лише каша та овочі. Того дня не шили, не пряли, не рубали дров, не працювали сокирою, лише готували наїдки, а головне — випікали паску! А ще Мотря обмела ганчіркою кути в хаті. Та ганчірка потім допоможе їй із ломотою в попереку. Підв’яжеться — й нумо городину полоти або свиней порати.

А у суботу господині беруться до приготування крашанок. Саме в суботу, бо якщо їх робити в п’ятницю, вони можуть швидко зіпсуватися! А що робити Петрові? Придумає, коли намилується своєю хатою.

— Чи пустить добрий господар подорожнього до хати? Не годиться ніч на дорозі зустрічати.

Та яка ще ніч? Ще сонце пагорбів не торкнулося. Петро Цимбалюк обернувся на голос і відступив на два кроки.

— Ось тобі й маєш... — розвів руками.

Перед ним за жердяними воротами стояв парубок у бувалому в бувальцях байбараку[82], вузьких штанях з домотканої рогожі та зношених постолах на босу ногу. На поводу тримав коня каурої масті. Але чи справді каурої — тут Цимбалюк міг і засумніватися. Аж надто дикий на вигляд був той коник — ніби щойно пійманий у Дикому полі. Яка тільки кров у ньому не вгадувалася — і шкапи, що відбилася від польського обозу; й бахмата[83], що втратив свого вершника; і дикого тарпана[84]; а може, й благородного аргамака, що волею випадку забрів невідь куди та й звик до вольності безкрайнього степу.

Але не одяг і не кінь змусили Петра розвести руки, а те, що було вимальовано на обличчі парубка і що могла змити лише смерть.

— Що ж... Заводь коня. Гість напередодні Великодня — то...

І замовк. Сам не знає, добре це чи погано. Варто запитати отця Варфоломія, та зараз до нього не побіжиш за порадою. А ще... Та ні, не відмовиш цьому парубку. Бачить Бог — не відмовиш.

— Мотре! — покликав господар дружину, та вчасно схаменувся, пішов ворота відчиняти.

— Прошу, прошу до двору. А ось і жінка моя, Мотря. Проведи парубка в хату. — І вже з притиском: — Проведи!

Вибігла на поклик чоловіка Мотря, навіть рук від борошна не витерла. Глянула з подивом на худорлявого парубка в простих шатах — незнайомого. Ніби й нічого такого, та ось Великдень завтра — які можуть бути гості, коли так багато роботи?

Мотря виразно подивилася на чоловіка, але той тільки брови насупив.

— Проходь у хату. Дав Бог гостя, на те Його воля! Прошу, прошу!

Парубок щось прошепотів на вухо своєму коневі, відв’язав від сідла якусь довгу річ, замотану в мішковину, і передав повід коня господареві хати. Простеживши, як той заводить животину в просторий хлів, парубок обернувся до господині й низько їй вклонився. Однак не зняв при цьому свою велику, зшиту ковпаком шапку. І та шапка — якимось дивом при такому поклоні — втрималася на голові парубка, ніби зсередини медом мазана.

Перехрестившись перед порогом, парубок ступив слідом за господинею і з задоволенням втягнув у себе запах житла.

А запах той такий чудовий, що й не передати. Ним надихатися потрібно. Такий запах лише напередодні Великодня буває. При вході, в сінях, ще звично пахло кінською збруєю, гнилими грушами, сушеними травами й сухим зерном. А ступив іще крок — і розтанув в усмішці. Ох! Як гарно пахла піч і все, що вона приготувала на ранкове розговіння. Від самого лише печеного хліба можна було захлинутися слиною. А тут іще ковбаса, підчеревок, реберця... усякі бродіння, соління, в’ялення, сушіння... І ще, і ще...

Та парубок і оком не змигнув, і носом не повів. Чинно перехрестився на красний кут із двох ікон і всівся в дальньому кутку. Накокоїжився, та ще й шапку на очі натягнув.

Невдовзі увійшов у хату Петро. Махнув рукою — і злетіли з печі його малі ще сини. Кивнув — і Мотря, надувши губи, вийшла у двір.