Виктор Савченко – Пригода на п'ятому горизонті (страница 5)

…Чується рипіння і зразу ж бемкає годинник. Старовинний, з блискучим диском маятника. Футляр чудової різьбярської роботи. Бем-м! Поки не затухне звук від попереднього удару, не почуєш наступного. Годинник — моя спадщина. Бабуся, помираючи, заповіла. Вона вмерла минулого року, в день мого народження. Мені виповнилося тоді двадцять вісім. Бем-м-м! Уп'яте вдарив і замовк. Тільки диск ритмічно зблискує у світлі каміна. Сутеніє. А влітку о такій порі лише спадає спека… Я прийшла на старе місце, коли сонце вже знесилилося. Біля зеленого намету на краю містечка не було нікого. Крізь відхилений полог я побачила два опальники і розкиданий одяг — чоловічий і дитячий. Море шумувало від курортників і серед них годі було розпізнати моїх знайомих.

— Бовтаються, — почула я хрипкий голос збирача водоростей. Він сидів на тюках і дивився на мене — такий чорний, що коли б не слов'янське вилицювате обличчя, його б можна було мати за негра. Йому було десь років сорок.

Я посміхнулась. Нарешті помітила тих двох — вони плавали на матрацах біля самого берега. А берегом бігав пес. Він рвався до хлопчика, скавулив, але вмочивши передні лапи в воду, одразу відскакував. Господар зеленого намету, мабуть, помітивши мене, потягнув свій матрац на сухе.

— Мене застерігали, а самі спеклися, — сказав, підійшовши ближче і киваючи на мої ноги.

— Трохи спекла, — мовила я.

А чоловік дивився, ні, розглядав мене, як і першого разу. Раптом спало на думку, що я того й прийшла, аби ще раз відчути на собі його здивований погляд.

Чоловік поклав матрац і ліг на нього долілиць, мокре тіло виблискувало ніби лаковане. Я все поглядала на хлопчика, який хлюпався віддалік, чи до нього, бува, не підійде мама. Нарешті не витримала й запитала.

— Щось я не бачу вашої дружини?

— Ми вдвох подорожуємо, — відказав чоловік. Наші погляди зустрілись. В його очах був смуток. — А ви, як я зрозумів, відпочиваєте в пансіонаті? — запитав він.

— Так. Але там надто гамірно…

У рівномірний шум пляжу врізався лемент. Здавалося, хтось голосить і водночас регоче. Аж моторошно. То кричали на березі баклани — ціла зграя. Били крилами і кричали.

— Гарні птахи, — зауважив чоловік.

— Ага, тільки галасливі надто.

Він мав худорляве обличчя і трохи задовге попелясте волосся. На скронях помітно сивину. Отже вони подорожують. Можливо, завтра їх уже тут не буде. А шкода. Ніби читаючи мої думки, чоловік сказав:

— Кінцева точка нашої подорожі — Феодосія. Та, бачу синові тут добре. І в мене п'яти не сверблять.

Я підвелась і сказала, що піду купатись. На мить відчула, що він глянув на мене зовсім не так, як раніше. Можливо, тому, що дивився знизу вгору. Мені стало тривожно від того погляду і я поспішила в воду. Відчувала інтуїтивно — чоловік пас очі на моїй спині. Проте зграбності мені не позичати, та й жовтий японський купальник не псував фігури. Краєчком ока помітила, що і збирач водоростей дивиться мені вслід.

Море на Арабатській Стрілці мілке і тепле. Я відійшла від берега, мабуть, на кілометр, а мені все ще не доходило і по плечі. Уже ледь долинав різноголосий шум берега, а я все йшла і йшла. Я бачила тільки глибоке небо і лагідне море. Між тим сонце поспішало до обрію: ось воно торкнулося мусянжового пруга, якусь мить затрималося, ніби в нерішучості, а потім повільно сповзло в море.

Коли я ступила на сухий пісок, уже вечоріло.

— Ігор хвилювався за вас, — посміхався чоловік. Зараз він був у шортах і синій тенісці.

— Хвилювався? Чого?

— Ну там мурени, акули…

Хлопчик вовтузився біля примуса, крадькома позираючи на мої ноги, мабуть, шукав сліди від укусів мурен.

— Он воно що. Ти даремно хвилювався, Ігоре, в Азовському морі ці хижаки не водяться.

— Може, з нами повечеряєте? — запропонував чоловік, помітивши, що я зібралася йти. — Зараз Ігор тільки розпалить примуса…

Мені дуже хотілося зостатись, проте я пішла, пославшись на те, що в пансіонаті хвилюватимуться… Хто? Чи не сусідка, якій я обіцяла зробити педикюр?

…В'ю-ю-ю-у. Аж шибки деренчать. Колись у дитинстві таке навивання жахало мене. Тільки-но вимикали світло, я прожогом бігла до бабусі в ліжко. І там почувалася затишно і безпечно. Я дістаю з сумочки цигарки і по миті кімнату заповнюють пахощі «Золотого руна». Це розкіш — запалити отак, сидячи на дивані, ні від кого не криючись. Вони не знають, що я палю, ні мама, ні сестра. Власне, я того й не залишилася з тими двома вечеряти, бо мені дуже кортіло курити… Того вечора на заході ніби хто багаття розметав. Збирач водоростей, який уже лаштувався додому, в Стрілецьке, зауважив:

— Завтра буде вітряно. Глянь, яке небо на заході.

Вранці, справді, подув вітер. Обшарпані дощаті будиночки та гравієві доріжки пансіонату наганя-ли нудьгу, до того ж очі муляли знайомі фізіономії з нашого швейного об'єднання. Більшість із них приїхали з чоловіками й дітьми і на таких як я — одиначок — дивилися скоса. Я знову пішла в табір автотуристів. Прибоєм викинуло на берег силу морської трави і збирач з Олесем розстеляли її біля шатра і далі в степ. Вони дружно махали вилами, мені лише кивнули, вітаючись. Я скинула халат, зайшла в воду. Круті хвилі жадібно лизали берег, залишаючи на піску шматки піни. Мене лякала і водночас притягувала стихія, мабуть, більше притягувала, бо я йшла і йшла, аж поки хвилі не почали накривати мене. Вже далеченько відійшла від берега. Вітер кожної миті дужчав. Я озирнулась і помітила, що хтось розмахує смугастою біло-зеленою тканиною. «Та це ж мій халат», — майнула думка. Тієї ж миті на голову звалилася велетенська хвиля, і я відчула, як мене спочатку пригнітило до дна, а потім підхопило і на гребені понесло в море. Спочатку я намагалася хоч кінчиками пальців торкнутися дна, тоді вже напевне вибралася б, але намагання були марними. Море гралося зі мною, як кіт із мишею. То несло на гребені до берега то відкочувало назад, іще далі. Тільки й лишалося снаги, що триматись на поверхні. А над усім тим висіла розжарена сонячна куля, як благословення жорстокості. Я вже наковталася ропи, мені було дедалі важче триматись, але, дивно, я не відчувала страху. Мною керував тільки інстинкт. Це він додавав сили, коли її, здавалося, вже зовсім не було. Але інстинкт не всемогутній. Тіло проймало терпким болем, я почувалася на грані свідомості й несвідомості. Можливо, навіть короткочасно втрачала її. І тут помітила синій надувний матрац. Я вчепилася в нього кволими пальцями і відчула, що мене хтось підсаджує. Коли вже була на матраці, помітила Олеся. Обличчя в нього було серйозним і напруженим. Він підпірнав під матрац і штовхав його до берега. А море навісніло, з люттю обрушувало на нас клекотливі лавини… Нарешті мій рятівник більше не пірнав, а йшов по дну. Нас усе ще накривало хвилями, а Олесь міцно тримався грунту.

На березі стояли хлопчик і збирач водоростей. На щоках у хлопчика блищали сльози. Він не кинувся до батька, лише присів і став гладити собаку. Ми впали знеможені на купу теплих водоростей і пролежали так до обіду. Сили дуже повільно поверталися до мене. У напівсні я почула хлопчиків голос:

— Я так боявся.

— Чого?

— А якщо б матрац вирвало?

— Не вирвало б.

Коли я нарешті увібралася в силу, сонце вже стояло в зеніті. На небі, як і раніше, жодної хмаринки. На свіжорозстелених водоростях товклись баклани. Вітер нищівно кидався на них, ніби хотів позривати пір'я і крила. Птахи аж підлітали, не витримуючи натиску. Хтось укрив мене халатом, а в головах поклав два тюки морської трави, для затишку.

— Оклигали?

Я повернула голову. Ліворуч сидів Олесь, обхопивши руками коліна. Зараз він здавався значно старшим, у чубові, якого тріпало вітром, біліло чимало сивини. Йому вже було далеко за тридцять.

— Я теж відійшов. — На його обличчі промайнула кисла посмішка. — Ходімо, підкріпимось.

Нам добре смакувало після того купелю. Ще й зараз відчуваю пряний запах тушонки. Намет шарпало, надимало, здавалось, ось-ось зірве і разом з нами понесе в море. Та мені вже було байдуже. Бентежив тільки насторожений хлопчиків погляд.

Того вечора я рано лягла спати.

— Дивуюсь, — сказала сусідка по кімнаті. — Всі вечори одна й одна. Мені б твоє личко, за мною герелиці бігали б!

…Знову б'є годинник — сім мелодійних ударів. Далі чується хрипіння і тах-тах-тах. Знайомий ритм. Так торохкотів двигун на баркасі, коли Іван Карпович — збирач водоростей — приїхав із Стрілецького по свій ужинок, але спершу запросив нас покататись.

Ми з Олесем сиділи спереду. Від бурі, яка тут вирувала тиждень тому, не залишилося й сліду. Зараз море було блакитним простирадлом, а наш широкий зелений баркас прасував його.

Мені давно муляло запитати, чому Олесь розлучився з дружиною і тепер я зважилась.

Він уважно подивився на мене. Його обличчя уже добре засмагло і від того очі здавалися ще яснішими. Раптом вони скаламутніли, чи то від мого запитання, чи від споминів. Я помітила це останньої миті, бо Олесь тут же перевів погляд на море. Я збагнула, що причинила йому біль.

— Знаєш, Ганю, для мене це болюче питання… — Він кивнув на хлопчика, що сидів на кормі поруч з Іваном Карповичем.

— Даруй.

Я відзначила, що хлоп'я дуже схоже на батька, чисто копія. Такий же гінкий і рухливий.

Іван Карпович заглушив мотор. Стало раптом тихо-тихо, було чутно, як порипує деревина баркаса. Берег уже перетворився на тонку риску, що не давала злитися небу з морем.