Виктор Савченко – Пригода на п'ятому горизонті (страница 4)

«…Кому дістанеться це останнє? Арсенові? Макарові? А, може, Ірусі?.. Нарешті зберемось всією родиною. Як давно очікую на цей день. Господи, а про Петра з Тетяною й забула!»

І знову біла сфера вкривалася нитками розтопленого воску — з'являлися на ній і карпатські ялиці, і човни-чайки на синьому морі, і півники з палаючими гребінцями.

«…Гай-гай, поганий уже маю зір. Колись малюнки були майстерніші, та й вигадкою багатші. — Раптом впустила в пелену яйце, схопилась за серце. — Що це? — Зів'яла вся, відкинулась на стілець. — Хоча б минулось… Встигнути б закінчити останню писанку. Завтра ж приїдуть гості…»

Гості підходили до столу, де в мисці з чорноземом зеленіли свіжі паростки ячменю, а між них пістрявіли писанки.

— Які дивні малюнки! — На місці писанки залишилось порожнє кубельце та зламаний стебелець ячменю. — Це справжнє мистецтво. — Пальці повертали яйце на всі боки, крутили на столі, щоб дізнатися чи варене. — І подумати тільки! Наша тітонька такий майстер! Я нічого подібного не бачила.

— Воно їй треба було? — почулося раціональне.

— Ага, стільки турбот і все для того, щоб помилуватись і з'їсти. А від цього було б смачнішим… — В стомленому голосі вчувався відгомін ранкових заводських гудків, двигтіння цеху.

— Нехитрий малюнок, а тут і блиск шабель і людський відчай, — густі брови розкриллям шугнули над скельцями окулярів, над блідим широким обличчям, від якого віяло половецьким степом. — Наші пращури боронили віру, щоб мати змогу писати писанки, щоб мати право на власну пісню. Я візьму цю барвисту надію, покладу на видному місці і милуватимуся нею щодня. — Його долоня обережно тримала писанку, як можна тримати лише пташеня.

— Я теж не розбиватиму. Арсене… — В її глибоких, як Всесвіт очах, відбивалися клаптики синього неба.

— Я — теж.

— Я — теж.

Смагляві, білі, натруджені, випещені руки вибирали з ячменю писанки, клали поряд себе на білі серветки.

— А де ж це наша тіточка?

— Справді… Де мати, Оксано?

— Побігла в магазин, по запіканку. Каже:

«Що то за Великдень, коли на столі немає запіканки?» Та щось довго не з'являється…

Вона лежала, вхопившись за серце, а по бруці серед скалок розбитої пляшки розповзалася густа малинова рідина. Обступили перехожі. Молодий лікар рахував пульс і дивувався, чому в пальці цієї жінки пов'їдалася фарба.

Кутя

Полив'яні блюдця на білому обрусі всміхалися рожево-зеленими квітами.

— У нас на Львівщині змішують варену пшеницю з маком і горіхами і поливають усе ситою… — її очі палахкотіли вогниками свічок під образами, мріяли червоно-чорним присмерком селянської хати.

— А я з Полтави. В цей вечір мама бувала заклопотана. До нас приходили гості… Сідали за стіл, тихо співали… — в голосі дівчини ще бринів той тихий родинний спів, а в темних косах ще плуталися рештки різдв'яної ночі

… В морозному небі — нерухомий серп місяця, схожий на пшеничний пряник, мерехтливі жарини зір. Під ногами рипить сніг. Дитяча рука стискає вузол рушника, в якому зав'язана тарілочка з вечерею… Хіба це я! Де воно зараз — моє дитинство?.. Мене зустрічала моя самітня тітка. Пригощала всілякими ласощами, а потім співала журливих пісень і просила підспівувати. Вона мене любила, моя самітня тітка…

— У нас теж святкують кутю. — Від його широкого обличчя віяло сухими очеретами Конки та лиману. — Святкують… В цей вечір люди знімають омозоленість зі своїх душ. Піклуються про інших.

… Як багато часу минуло відтоді, коли я Востаннє їв кутю. Десять, двадцять років? Ні, мабуть, більше.

І все ж я повернувся до святкового столу, до звичаю мого народу.

Ми їмо тугі зернятка пшениці з нашого поля.

Де той гончар, що створив полив'яні блюдця з рожево-зеленими квітами? Може, десь в Чернігові або на Донбасі, а може, тут, у Києві?

Я хочу щоб і він їв з нами кутю.

Арабатська Стрілка

Надійка кидає синє пластмасове козеня і вилазить до мене на коліна.

— Дай мені спокій. Ти ж бачиш, я читаю.

— Дитина хоче гратися, — вона сміється, обхоплюючи мене за шию. Від неї пахне молоком.

Я кладу книжку і пригортаю тепле тільце. Якусь мить так сиджу — вона й не ворухнеться — і раптом дві сльозини падають дівчинці на плече. Вона крутнулась і, випроставшись, зазирнула мені в обличчя.

— Ганя плаче? Гані боляче? — питає.

— Ні, ні, це я так…

— Не плач, Ганю, не плач, — говорить утішливо, погладжуючи мою голову. Мені хороше від її теплих рученят, але сльози вгамувати не можу.

— Надіє! — гукає моя сестра з другої кімнати. — Ходи, будемо одягатись.

— Не плач, Ганю, зараз поїдемо до бабусі. — Дівчинка хутко злазить з колін і біжить до мами.

За хвилину повертається. На ній зелене платтячко, яке я колись пошила, і білі лаковані черевички. Виставивши ніжку, говорить:

— Поглянь, Ганю, які в дитини туфлі.

— О, які прекрасні туфлі! — кажу я. — Таких ні в кого немає.

— А ти з нами не їдеш? — питає сестра, зачісуючись перед люстром у коридорі. Чорне волосся її, здається, спалахує зеленим полум'ям. Таке ж волосся і в Надійки.

— Ні, — відповідаю я.

— Чому? Побачення?

— Так.

— Хм… — Сестра зайшла в кімнату. Дивиться на мене докірливо, а потім сторожко. Мабуть, її насторожили припухлі повіки й вологий блиск моїх очей.

На вулиці завірюха. Орди сніжинок штурмують шибки і знесилені падають додолу. В кімнаті похолоднішало і я вмикаю електрокамін. За хвилину відчуваю, що ногам тепліше, а потім аж пекти починає. Здається, я йду по розжареному піску Арабатської Стрілки. Ми там познайомилися з Олесем у перший же день мого приїзду. Я сиділа на килимку край наметного містечка автотуристів. Пахло прілими водоростями, їх на березі було доволі. Якийсь чоловік вигрібав ті водорості з води і розстеляв на піску, щоб підсихали, а потім пакував у тюки. Цей чоловік був чорний, аж виблискував. Галасливі баклани лізли йому прямо під вила, шукаючи поживи. А він працював розмірено, мов косар, лише коли птахи занадто нахабніли, гукав собаку, який вигрівався неподалік на водоростях. Я помітила, що за цією картиною спостерігає ще одна пара очей. Спершу, коли простеляла килимок, не помітила цієї істоти: вона лежала на березі, обкидавши себе піском, до того ж волосся мала такого кольору, як і пісок. Коли б та істота не мала жвавих синіх очей, я б її ще довго не помічала. То було хлоп'я років восьми. Воно підвелося і, струшуючи пісок, попрямувало до собаки.

— Не замай собаки, — сказав хрипким голосом чоловік, продовжуючи махати вилами. — Пальма у нас зла. Звір!

— Так, — погодився хлопчик, — я бачив, як вона за птахами ганялася. Шкода крил не має, вона б їм дала.

Чоловік спинився і, пильніше глянувши на хлопчика, посміхнувся.

Пальма між тим підвівся — це був пес — і почав обнюхувати гостя, похитуючи хвостом.

— Можна, я дам їй їсти? — запитав хлопчик.

— Можна, — відказав чоловік. — Тільки Пальма вереда. Трави, клята, не їсть, а на водорості й дивитися не хоче.

— А сметану вона їсть?

— Сметану? Спробуй…

— Пішли, Пальмо, — сказав хлопчик. Пес поплентався слідом, не перестаючи хитати хвостом. Вони зупинилися біля крайнього намету. Чоловік у смугастих плавках підвівся з надувного матрацу і поплескав собаку по загривку. Потім гулькнув у намет і по хвилі з'явився з банкою. Хлопчик взяв у нього банку і поставив перед псом. За мить банка спорожніла, а собака довірливо тицявся мордою в хлопчикові коліна.

— Ну, як у Пальми апетит? — гукнула я до тих двох.

— Не скаржиться, — мовив чоловік. Він випростався і подивився на мене. На вигляд йому було років із тридцять.

…Камін припікає. Треба відсунути на середину кімнати. Мені подумалося, що згадуючи Арабатську Стрілку, я все те бачу в синьому кольорі. Чому? Море Азовське зеленкувате, пісок жовтий, баклани сіро-білі, водорості на березі бурі… Небо! Зранку, коли ще сонце не викотиться в зеніт, небо особливо синє й лагідне. Мабуть, через те, й очі чоловіка, що жив на краю наметного містечка, здалися мені теж лагідними, бо були голубі. Широко відкриті, ніби здивовані. Він і на мене дивився здивовано. Це приємно, коли на тебе так дивляться, та ще й лагідно. Коли чоловік поклав біля мене синій матрац і простягнувся на ньому, я подумала, що його дружина, мабуть, пішла до лотка по продукти, але минали хвилини, потім години, а її не було. Сонце вже пошпигувало. Я сховалася під парасольку.

— Вам не слід більше бути на сонці, — зауважила я. — Спечетесь.

— Справді. — Чоловік підвівся і попрямував до намету. Він мав гінку постать легкоатлета, на литках і стегнах рельєфно вирізьблювались м'язи. Чоловік відкинув тент на люльці червоного мо-тоцикла, витяг звідти дві сорочки.

— Ігор! — гукнув хлопчика, який ганяв по березі з собакою. — На ось, накинь, бо згориш.

Помітивши, що я складаю килимок, чоловік запитав:

— Обідати?

Строкате наметне містечко тягнеться берегом метрів вісімсот. Поки я дійшла до пансіонату, стопи й пальці пекло вогнем — пляжні капці трималися тільки на двох ремінцях і не закривали й квадратного сантиметра шкіри. Сусідка по кімнаті аж руками сплеснула, глянувши на мої ноги.