Виктор Савченко – Пригода на п'ятому горизонті (страница 7)

Мені стало млосно. Хитався асфальт. Я ледь устояла на ногах.

Більше нічого не пам'ятаю з тієї зустрічі — тільки, що зустріла батька з чужою жінкою і що мені стало зле.

По кількох хвилинах хлопчик змовк, чулося тільки тихе схлипування.

— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.

— Нічого. Щось приснилось і він прокинувся. Тепер знову спить.

Було ще дуже рано, десь за п'яту, а моя сусідка вже ніжилась у прохолодному промінні сходу. Мені вона, підморгнувши змовницьки, сказала:

— То ти ще раніше від мене встала? Хвалю, хвалю! Вчора приходив якийсь Анатолій, очікував тебе до смерку…

— Щось казав? — запитала я байдуже.

— Нічого. Ждав, нудився, а о десятій пішов. Кремезний такий, і, видать, із культурних. Це твій коханець?

— З чого ти взяла?

— Ну, він далеко вже не хлопчисько, років десь із тридцять п'ять має. А серед таких парубка не здибаєш. Або зраджує дружині, або ж розлучний.

— Чого б то я з сімейними зналася?

— Отже розлучний… Діти має?

— Ні… Познайомити?

— Не вийде, — в голосі вчувалася прикрість. — Я йому вже такі бісики пускала — сліпий помітив би. А він усе на годинник блимав.

Сусідка скручувала на собі купальний костюм, оголяючи дебелі стегна і пишні груди.

…Бем-м-м-м. Восьма. Чорні фігурні стрілки ледь помітно на емальованій поверхні циферблату. Маятник у вишневому світлі каміна, здається, щойно з горна. Я підводжусь з дивана і мало не падаю знову — затерпли ноги. Розтираю литки і стегна, аж долоні нагріваються. Дістаю з серванту пляшку мускату, розкорковую і наливаю в келишок. Вино виграє полум'ям призахідного сонця. Надворі зимно. Темрява шкребеться у вікно міріадами білих лап, шкребеться і жалісно завиває. В таку ж ніч двадцять років тому худеньке дівча в коротенькій сукенці і з синіми стрічками в косах стояло біля ялинки і читало віршика. А поряд мама і батько — тоді він іще був з нами, і бабуся, і зовсім ще маленька сестричка. Я п'ю за те худеньке дівча, за той вечір. «Віє метелиця, крутиться, мелеться, котиться полем у млі; віє метелиця, килимом стелеться сніг по замерзлій землі…»

У коридорі задзвонило. Я, не поспішаючи, ховаю в сервант пляшку й келишок, вмикаю світло і йду відчиняти. Анатолій Михайлович стоїть у розстібнутому пальті, в руці портфель. На рум'яному від мороза обличчі бадьора посмішка.

Я вперше звертаю увагу на його одяг — він у нього вишуканий. Чого варта хоча б пижикова шапка, якою він обмахується, струшуючи сніг.

— Заходьте, — все ніяк не звикну звертатись до нього на «ти», хоча йому стільки ж років, як і Олесеві. Мабуть, тому, що в «Об'єднанні» до нього всі так звертаються. Він інтуїтивно відчуває, що я не поділяю його настрою і враз стає стриманішим. Повісивши в коридорі пальто й шапку, заходить до кімнати.

На столі порожня коробка «Золотого руна» і повна попільничка недокурків. Він дивиться на мене докірливо. Повагавшись, питає:

— Подумала?

Я мовчу. Мені дуже важко вимовити ці кілька слів, і все ж я їх вимовлю. Він радітиме тим словам.

Тривожний крик папуги

— Добрий день! — це хрипкувате вітання чую щодня, повернувшись додому.

— Добрий день, добрий день! — відповідаю якомога чіткіше.

— Ігор! — долинає радісне в коридор.

— Це не Ігор, це Олесь, — кажу, перевзуваючись у пантофлі.

— Лесю, вітаю вас, Лесю! — але це вимовляється хоч і голосно, проте; сухо, неначе вітання господаря, до якого прийшли небажані гості.

На телевізорі, столі й підвіконні легкий шар пилу. Навіяло знадвору: вікно прочинене ще з ранку. Папуга розгорнув крила, тріпотить ними, ніби збирається летіти. Ангельські крила. Всі відтінки зеленого й синього. Я певен, богомази, малюючи ангелів, примальовували їм саме папужачі крила.

— Рая! Ігор!

— Немає, Коко, ні Раї, ні Ігоря. Рая на гастролях, Ігор у лікарні… Скучив, лишень? Зажди, зараз випущу.

Папуга діловито вилазить з клітки, чіпляючись дзьобом за дроти. Вже на кухні я чую, як він перевальцем, постукуючи кігтиками, дріботить до мене. Почувши шкварчання яєшні, зупиняється, сторожко веде оком. «Гех!» Різко кричить. Уже третій день, як він ухопив на язик оте «гех!» Перехожі зупиняються, почувши ті хрипкі звуки. Мабуть, так він висловлює неспокій. Мені також тривожно. Уже тиждень як Ігор у лікарні. Поліпи. Операція нескладна. Тільки боязно за серце.

— Ігор! — Кока оглядає всі закутки на кухні і, поквоктавши, іде в кімнату. І так до самого смеркання, аж поки не посаджу його в клітку, нишпоритиме по квартирі, гукаючи Ігоря, та бурмочучи своє «Кокоч-ко-чко…»

Папуга до Ігоря просто липне. Ігор іде на кухню — птах слідом, Ігор — у ванну, птах, потупцювавши, просовує голову в щілину між одвірком і дверима… «Коко, ти чого підглядаєш?» — верещить Ігор. «Ко-кочко-чко…» — відповідає птах. Так він говорить, коли чимось заклопотаний.

Поки я вечеряв, Кока обійшов обидві кімнати, коридор, покрутився біля ванни і зараз, зважаючи на його збуджений вигляд, почне своє «Гех, гех!» Так і е. Та й горлає ж!

— Коко, припини, бо зажену в клітку!

Мого голосу зовсім не чути за тим криком.

Я набираю в жменю води і хлюпаю на папугу. Він замовкає, перелякано озирається, не може втямити, звідки на нього впало те лихо.

Я напівлежу в кріслі перед телевізором. З голови не виходить Ігор. Сьогодні йому видалили таки поліпи й аденоїди. Син втрачав свідомість. Потім жар, температура — сорок. Лікарі стривожені, особливо кардіолог. Розпитував про вузлувату пляму на лікті лівої руки — наслідок опіку, який підточив серце…

У коридорі телефон. Щосекунди він ладен забити на сполох. Якщо Ігореві погіршає, мені одразу зателефонує медсестра.

До звичного вуличного гамору раптом долучилися дитячі голоси. Кока, що весь вечір сидить сумирно у мене над головою, на спинці крісла, захвилювався. «Ігор!» — голосно кричить. Птах відгукується на дитячі голоси, ніби то голоси його крилатих родичів. Коли до Ігоря приходять друзі і вчиняють калабалик, папуга неначе перетворюється на хлопчика: бігає за ними, пурхає, викрикує їхні імена і в тому щебетанні не більше логічного зв'язку ніж у суперечках Ігоревих друзів. У такі хвилини здається, що у птаха стільки ж дитячого, як і в дітей пташиного. Зараз Кока нервово топчеться на бильці крісла, цмокаючи, гейкаючи, і знову волає:

— Валерка! Валерка!

… Я прокинувся від тиші. Екран телевізора мигтить, і в темряві здається діркою в стіні. Вже далеко за північ. І враз думка про телефон шпигонула в серце. Я ж міг не почути дзвінка. Вилітаю з крісла, і по миті вже набираю номер Ігоревого відділення. Кока все ще сидить на бильці крісла, втягнувши голову і нагиндичившись: спить перед мерехтливим екраном.

— Ало… — чую стомлений голос. Виявляється, це та сама медсестра, яку я просив телефонувати.

— Ви дзвонили мені? — питаю.

— Ні, не дзвонила. Йому не погіршало. Температура все та ж — тридцять дев'ять і п'ять. Марить. Весь час вас кличе, і якогось Коку.

— Може, мені приїхати?

— Не слід. Краще подзвонюйте. І то не дуже часто. Це відділення для важкохворих.

Я вимикаю телевізор. Кімната наповнюється каламутним світлом вуличного ліхтаря. Папуга в тому світлі схожий на сову. Щоб не наполохати птаха, я лягаю на диван. Мені здається, що я на дні акваріума з іржавою водою. Стеля інколи ряботить, а інколи на неї набігає тінь — то вітер хитає верхівку клена і гілки заступають ліхтар.

Раптом поверхня захвилювалась. Я вже не в акваріумі, а в кімнаті. У вікно вдарило двома потужними струменями світла. Папуга сонливо глипає, не розуміючи що сталось, а потім починає щубрати дзьобом під крилом. Він завжди, прокидаючись, починає чухатись і потягатись. По кількох секундах світло фар зникає. Знову акваріум. Я відчуваю, що ті кілька митей яскравим світлом відігнали від мене сумні передчуття, а зараз ці передчуття знову зароїлися в узголів'ї, вони майже матеріалізуються, тиснуть з усіх боків… А, власне, людське житло — чим не акваріум? Справа в середовищі: у риб — вода, у людей — повітря, і в обмеженості: у риб — прозоре скло, у людини — умовності, яких, так само, як і скла, не видно, і об які людина часто набиває собі лоба. Я підсвідоме почав обмацувати голову, шукаючи ґулю, та раптом посміхнувся: «Таких ґуль, як я собі набив, рукою не намацаєш…» Психологічна несумісність — надзвичайно зручний мотив для розлучення. Коротко і ясно. Правда, для Ігоревого розуміння ця формула заскладна. Тато з мамою не сварились, не бились, а вкупі жити не забажали.

Слід поспати або хоч покуняти і я намагаюся ні про що не думати. Проте не думати, виявляється, значно важче ніж думати. Думки, чим старанніше їх відганяєш, тим упертіше лізуть у голову… В житті, як і в природі, не завжди над головою блакить. Інколи сваволять і грози, й суховії. Та саме завдяки негоді синішим потім видається небо, прив'ялі почуття свіжішають, як дерева після зливи. Лихо тому, хто не забуває зла, тоді зле перестає відтіняти добре, стає отрутою, якої людині не легко позбутися. Так пари ртуті, потрапивши в організм, уже не виводяться з нього. Людина, отруєна злом, стає сама носієм зла… Мабуть, у роздумах я далеко зайшов. Навряд чи моя колишня дружина є носієм зла. Вона лагідна й добра, але рік тому перед розлученням, виплеснула стільки дрібних докорів, що я дивувався її пам'яті, ніби все, що було в нас протягом десяти років, старанно занотовувалось.