Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 69)
— Якщо ми відправимо Мага у край без вороття, то це приверне увагу до його писань. Треба зробити так, щоб Маг пішов у край без вороття сам, — сказав я.
І знову, як і в минулий наш прихід, історик підхопився.
— Авжеж! — майже вигукнув він. — Послухайте, адже ми з вами колеги. Чого ви приховуєте?
— Ні, ми не колеги, — запевнив я. — Ми просто з вами йдемо до розгадки паралельними шляхами. До речі, якщо не віднайдемо бодай найменшої конкретики — ні про який злочин не може бути й мови. Маємо тільки дві дійові особи — Ліліт і мага, та й ті з аккадського епосу.
— Чому з аккадського? — засумнівався історик. — Може, це клички.
— Так можна було б подумати, якби не «край без вороття» і не халдейська мова, яка відійшла в небуття понад дві тисячі років тому. Це схоже на розбірки істот — я боюся сказати «людей», — які з’являються у сучасному світі. Вони знають про кожного зі своїх, де б той не перебував. А ті
— Але ж маг убив людину — Ліліт, — зауважив господар.
— Ні, — сказав я. — Маг звільнив людину — жінку, від сутності, яка паразитувала в її тілі, ім’я тієї сутності — Ліліт. Він відправив Ліліт туди, звідки вона прийшла — у край без вороття.
Учений довго не озивався та, нарешті, подав голос:
— Судячи з того, що ви розповіли, для вас не таємниця, чиї то голоси записані на диктофон і що вам не вистачає тільки знання халдейської мови, щоб… — він затнувся, підбираючи точніше слово.
— … Щоб дізнатися про їхні наміри, — продовжив Костя. — По миті уточнив: — оперативні наміри, бо про їхні плани на майбутнє нам відомо.
І тут я завважив, що вчений уперше нас розглядає. На стільцях сиділи двоє чоловіків, за віком десь таких, як він; один у сірій шведці і штанях з плащівки, другий у потертій джинсовій парі з тюбетейкою на голові і білими плямами на лівій щоці.
— Хто такий Маг? — запитав історик.
— Такий самий чоловік, як і ви, — відказав я, — тільки не володіє вашими знаннями.
— А як з ним познайомитися?
— Таке можливе, — відказав Костя, — але не прямо зараз. Якщо ви не втратили цікавості до матеріалу, можете зробити собі копію і спробувати доперекласти. Чоловіка того ми вам приведемо.
Господар кабінету під’єднав диктофон до комп’ютера і перегнав розмову на диск. Потім вони з Костею обмінялися номерами телефонів і ми пішли.
На вулиці Лікар озвався:
— Схоже, ми його завели.
— Авжеж. Аби тільки не звернувся до правоохоронців, — зауважив я. — Коли він казав про вбивство Ліліт, у мене мурашки по спині побігли. Немов би я справді вкоротив комусь віку. А от ти, судячи з усього, ніде не засвітився.
— Ага, бо мене рятує пляшчинка з отрутою. А з нею — кілька свідків-подільників спланованого вбивства. Валтас розповідає відвідувачам про те, що Маг відправив Ліліт у край без вороття, але — ні де, ні словом — про два невдалі замахи на Мага. З чого я роблю висновок, що мене йому ніхто не замовляв. Він просто хотів поквитатися ще раз за побиту колись пику — Ксилантієві й мені — його другові.
Раптом пролунав ренгтон мобільного телефону Лікаря. Дзвонив Ксилантій.
— Де ви, в біса, вештаєтесь! — почулося обурливе. — Ти сказав, що будете тут за півгодини.
— Ксило, пробач, — винувато мовив Костя. — Ми вже їдемо.
РОЗДІЛ 8
Ми поспішали вниз, у бік Пересипа, а я думкою все ще перебував у кабінеті історика. Переклад халдейських слів, які я склав у речення, великого враження на мене не справили. Я вже добрих двадцять років помічав, як чиясь невидима рука заганяла мене в глухий кут — у ситуації, які найчастіше закінчуються інфарктами чи інсультами. З допомогою таких самих прийомів, коли за руку не вхопиш, відправили на той світ кількох знайомих мені письменників, зокрема й класиків. Але їх методично стинали через те, що вони були найповнішими, зрілими колосками на літературному полі. У такий самий спосіб убивали й колишніх правозахисників. Випадок зі мною був унікальний — я знав про тих, хто накоїв великого лиха на нашій землі; тисячі людей також знали з моїх публікацій і радіореле-передач. Такі поінформовані були також на всіх гілках влади, і це загрожувало серйозному розслідуванню події, яка сталася б зі мною, і підняттю його — розслідування на вищий рівень, а відтак викриттю дітей Мардука для широкого кола людей.
Несподівано у мене вихопилося:
— А що з тією — рудою туристкою, що клеїлася до тебе?
— Позавчора зійшла в Констанці. У неї закінчився тур.
— Мабуть, ти даремно переживав. Скоріше за все, то була така собі жіночка, якій захотілося романтичної подорожі.
— Ні, — сказав переконано Лікар.
Раптом я завважив, що ми йшли не до Пересипського мосту, а збочували праворуч.
— Хіба ми — не на маршрутку, яка довезе нас до котельні? — запитав я.
— Ні. Ми йдемо на судно. Там у Ксилантія і Бакса є каюта.
— У магазин треба зайти, — нагадав я, — по закуску.
Костя відказав, що у хлопців усе є. А потім попередив, щоб я, коли ми прийдемо, не торкався теми, пов’язаної з подіями, які сталися до переходу Кості на судно.
На верхню палубу ми зайшли через другий поверх автовокзалу. Довжина судна була не меншою за міський квартал. Палуба нижча, куди ми спустилися, нагадувала коридор великого готелю. Костя сіпнув двері однієї з кают і на нас війнуло пахощами наїдків, поміж яких виділявся запах оселедця з кружальцями цибулі, политих пахучою олією — коронної страви Ксилантія. А вже тоді я завважив, що на столі не було жодного квадратного сантиметра вільного місця. Переважали рибні делікатеси, від червоної ікри до смажених шматків сьомги. Мені, хто з учорашнього вечора ріски в роті не мав, це впало в око в першу чергу.
— О-о, хто до нас прийшов! — вигукнув Ксилантій, який розкладав щось на столі. Він витер серветкою руки і обійняв мене, як близьку людину. — Шефе! — сказав.
— Вітаю, Ксилантію! Вітаю, друже! — мовив я. — Круту поляну ви тут накрили. Але, по-моєму, на ній не вистачає дечого, про що ти мені казав. — З тими словами я витяг із сумки дві пляшки перцівки.
— А ти таки мудрий, — зауважив Ксилантій, роздивляючись перчини на дні. І тут він звернувся до чоловіка, який стояв біля ілюмінатора: — Баксе, це Шеф, — а потім — до мене: — Шефе, це Бакс.
— Так, — озвався Лікар, — а ми тут зібралися на малину. — По тому він назвав моє ім’я і показавши на Бакса, сказав: — А це Анатолій.
Бакс був у шортах і майці, яка на ньому ледь не рвалася. Такі постаті мають важкоатлети. Завваживши мій погляд на біцепсах Бакса, Костя сказав, що він тренер з вільної боротьби; тренує команду медичного інституту. Попри переконливі біцепси, чоловік мав доброзичливе обличчя і сірі очі, а не червоні, як ввижалося мені тоді, коли мене викрали. Тим часом я завважив, що каюта ні чим не відрізнялася від двомісного готельного номера.
Ми ще не встигли закусити після першої чарки, як «заспівав» телефон Кості.
— Я слухаю, — сказав Лікар, коли ми опинилися в коридорі.
Почувся голос чоловіка з музею. Він сказав, що вже переклав решту слів, і, крім підтвердження скомпонованого мною речення, може повідомити, про що йдеться далі.
— Наприклад, поряд стоять слова халдейською мовою «глиняні дощечки», «письмена» і сучасні — «Інтернет», «сайт», «адміністратор». Із подібних фрагментів я склав кілька смислових конструкцій. Ось вони: білорус каже, що письмена мага він читав російською й білоруською мовами. Адміністратори сайтів — росіяни й білоруси. Тобто писання Мага вже вийшли за межі України. За словами ж молдаванина, їх — писання Мага — в Молдові читають на українських і російських сайтах. Це все, що я можу поки що сказати. Потелефонував через те, що потрібне ім’я Мага і назви творів. Мені самому цікаво.
— Це що, всі слова? Там нібито більше було, — сказав Костя.
— Ні. Тут чимало слів, які я ніяк не складу в речення.
Я потягнувся рукою до телефону.
— Ось мій приятель хоче сказати, — мовив Лікар, передаючи мені мобілку.
— Алло, — озвався я, — а не могли б ви продовжити ті, не складені в речення, слова, як минулого разу.
Чоловік сказав, що може, і почав виразно вимовляти слово за словом. Їх було чимало і я скоро запропонував розірвати телефонний зв’язок, з тим, щоб коли я їх об’єднаю в речення, то потелефоную.
— Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного.
Я сказав, що пити більше не буду, але поїм.
— Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів.
… Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша:
— Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці.
Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом.
— Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку.
Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері.