Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 71)

— Маячня якась, — подав голос учений.

Замість відповіді я подивився на стелажі й поцікавився:

— У вас тут є Євангеліє.

— Біблія, — відказав господар і зняв з однієї з полиць книгу у чорній палітурці. — Тут і Новий заповіт.

Я швидко знайшов «Апокаліпсис».

— Це дванадцятий розділ, — сказав я і почав читати: — «...І з’явилася інша ознака на небі, ось змій червоно огняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців....І сталася на небі війна. Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи. Та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його анголи були скинені....Через це звеселися ти, небо, та ті, хто на ньому пробуває. Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має».

— Ця битва сталася тисяча дев’ятсот сімнадцятого року за новим літочисленням, — озвався Костя.

Я подивився на нього і в погляді моєму, напевне, вгадувався подив, бо Лікар посміхнувся.

— Авжеж, — підтвердив я. — Сучасною мовою — то була битва у світі програм. Якщо вони порішать Мага, то сутність його опиниться в протилежному їм таборі — там.

Нарешті озвався молдаванин своєю мовою. Костя зголосився перекласти:

— Він каже, що Маг а заточили у в’язницю. Де б він не був, він — у в’язниці. Не має значення, що спить у своєму ліжку у власній квартирі. Кожної миті відомо, де він перебуває…

На мить прийшла на згадку ситуація в купе поїзда. Чоловік, який мене супроводжував — а що це був саме супроводжувач, я не мав жодного сумніву — вранці запитав: «Ну, що снилося?» І оскільки я не відповідав, знову поцікавився: «Ну щось то вам снилося?» Це питала людина, якої я ніколи в житті не бачив. Він щойно повернувся з тамбура, де курив. Але мені здалося, що від нього сходить запах не сучасних цигарок, а папіросів «Казбек», змішаний з парфумами «Красная Москва». Це був «конфесійний» дух енкаведиста, хоч пасажир був моїм ровесником. «Я вам розповім про свій сон, — нарешті озвався я, — але ви мені спершу покажете ордер на обшук мого сну». Чоловік поблажливо посміхнувся.

Тим часом Костя продовжував перекладати молдаванина:

— …Його в’язниця, хоч і не має меж, але вона надійніша за ту, що за колючим дротом. І так буде доти, доки ми не улучимо момент і не впровадимо у плоть Маг а нашого комісара.

Все це я знав, точніше здогадувався, а тепер почувши з голосу сторонньої людини, відчув себе ошелешеним. Не знаю, що там у мене коїлося на обличчі, але ногам раптом стало холодно, як тоді у сні в палаці вавилонського царя. А ще я завважив, що звір мій щораз виникав, щойно починав балакати хтось із відвідувачів лікарні.

Тим часом молдаванин, який хвилину помовчав, провадив знову. Костя перекладав:

— Він каже, що Маг а планували принести в жертву у час цьогорічного нашого свята. Але завадили ті, хто над ним. Маг уже був готовий до цього дійства, та в останню мить… Хтось пильно стежить за ситуацією довкола Маг а, схоже, він не виконав свого накреслення до кінця. Яку ще гидоту він мусить скоїти, крім того, що відправив у край без вороття уже трьох наших? На горі Брокен таки принесли в жертву кількох писарів, але Маг а поміж них, на жаль, не виявилося.

Молдаванин раптом замовк, немов би його мову хтось перебив. Та по часі знову заговорив — цього разу російською:

— Виявляється, той з наших, що був тут, у палаті, перед нами і носив у собі гостя, хотів його спекатися. Мерзотник! Але виснажився у двобої і помер тут таки від інсульту. Тепер він у краї без вороття.

Запала мовчанка. Майнула думка, що рік тому від інсульту помер письменник Манжура, якого рудий матюжник переслідував так само, як і мене. Тепер він сам здох від цієї ж хвороби. А я, грішним ділом, думав, що йому допоміг Лікар.

Озвався господар кабінету:

— Зараз піде слово, яке має кілька значень, а саме: служитель богинь, вздоровлення від недуг, убивця хвороб.

Заговорив білорус:

— Маг а супроводжує цілитель — служитель богинь Нінкаррак і Гули[5]. Він відкритий, і його можна використати як ємність для приходька.

Я подивився на Лікаря, і мені здалося, що дивлюся в дзеркало, де віддзеркалюється не обличчя, а самі емоції. Там було збентеження і страх, який швидко змінився на лють. Я, здалося, почув голос Кості: «сука!» Швидко приятель мій опанував себе. Його стан не помітив господар. «Авжеж, — майнуло в голові, — один приходько перебував у ньому кілька годин, а друга вже майже була увійшла». Я також подумав: у скількох же людях паразитують мерці.

Крізь прочинені в коридор двері почулися кроки, які скоро затихли. Цього разу на нечутне для нас запитання паралітика відповідав білорус:

— Ув’язнення без в’язниці відоме давно. На такій зоні відбував, а точніше жив до самої смерті, письменник Булгаков. Він так само, як і Маг, усе бачив. А тільки тоді ми були при силі і він, щоб створити роман і водночас не засвітитися, перевершив самого себе у доборі алегорій. Так глибоко сховав ідею тодішнього нашого свята, що її — ідею земні люди збагнули тільки через два покоління. Чому його не порішили? Тому, що він на той час уже був надто відомий. А тут, в Україні, на такій зоні відбував Олесь Гончар. Але змінилася ситуація — на гірше для нас, і той з наших, хто цькував Гончара, вручив йому Зірку Героя. Зараз ми не зовсім при владі, але це не означає, що ми не можемо впливати на перебіг подій. Ми впроваджуємо своїх, де тільки можемо, а де не можемо — купуємо — кого за гроші, кого за чини, знову ж таки, через своїх. Але це ми робимо потай. Якщо в часи великого свята нашу волю виконували всі земні, то тепер — тільки наші, і ті з земних, хто брав участь у найпотаємніших акціях по винищенню земних же, а також їхні — винищувачів — діти й онуки. На жаль, майже всі наші, хто побував на тому великому святі, що тривало три покоління, уже — у краю без вороття. Більшість дітей їхніх також або там же, або ж на шляху до краю. Десь через півпокоління із учасників свята залишаться тільки наші. Ну, темні, як на них каже Маг, і приходьки. На жаль, Орб віддаляється від планети, а відтак нас дедалі меншатиме у земному світі; водночас і слабшає вплив його — Орба на землян. Наповнення душ їхніх тепер не відповідає наповненню душ велетнів наших. Ідей наших вони вже не чують. — Мить білорус помовчав, а тоді провадив: — Ми довго не могли знайти заміну Магові, як письменницькому голові. Серед літераторів не було жодного нашого — земного чи прибульця. Щоправда, кілька з них десь у другому-третьому коліні мали пращурами наших земних. А вже щодо приходьків у роду, то про таких ніхто з них і не чув. Та раптом з’явилася одна Ліліт — батько виходець із краю, мати — наша земна. А вірші які складає! На той час одну з відповідальних посад у місті посідав наш — земний, а вона була в його команді. Він спромігся посадити її у крісло голови над писарями.

— Ну то й що, — озвався молдаванин, — а писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями. Доки не знайдеться хтось із наших та не спростує постулатів Мага, доти існуватиме перешкода на шляху становлення колоса. Зараз ми витрачаємо час на автора пасквілів, а треба нейтралізувати його писанину. Треба створити альтернативу його матеріалу.

— Та копалися ми і в книжках, і в рукописах Мага, — озвався білорус. — Він справді те-е… Ну, розкрутив передбачення якогось Івана Богослова. Їх, здається, писали не двадцять століть тому, а ніби в період нашого великого свята. Тільки глибоко сховали, а точніше загорнули в метафору. А Маг її — метафору розгорнув. У наш час такого не сталося б — його змусили б ходити на роботу та виготовляти цеглу для спорудження нашої вежі, а не ламати голову над усілякими загадками.

Якийсь час запанувала тиша, а потім знову озвався білорус:

— Сину Мардука, кінець часів настає. Інші сутності у земний світ приходять. Нашим дедалі важче очолювати їх. Ми зазнаємо дедалі більших втрат. Ось недавно опинився у краї без вороття один з центрального міста ще одної сатрапії. Ключові точки на невидимій мережі нашій одна за одною зникають. Коли ще пощастить знайти поміж них такого, як Валтас? Підживлюй його силами світу правдивого.

З усього білорус звертався до того, голосу чийого не чутно було і який очолював Валтаса у плоті його.

До голосу білоруса додався якийсь шум, хтось зайшов у палату. Почувся чоловічий голос, який сказав, що зараз у хворого почнеться перев’язка і процедури.

Історик вимкнув аудіофайл, озвався:

— Не знаю що й сказати.

— А ти що на це? — мовив Костя до мене.

— Нічого. Крім того, що все, сказане тут, відповідає дійсності.

Знову подав голос історик:

— У мене таке враження, що я щойно заглянув у двері чи, як кажуть, у портал, за яким — інша реальність. Ви не забули, що обіцяли познайомити мене з Магом?

— Ні, відказав Костя. Треба тільки дещо узгодити. — Він кивнув на аркуш з комп’ютерним набором перекладів слів. — Ви нам цей листок не позичите?

— Та будь ласка, — відказав господар. — На диску ж усе є.

РОЗДІЛ 10

Було надвечір’я, коли ми вийшли з історичного музею.