Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 3)

З того дня й почався наш «медовий місяць». Маріцу не можна було назвати розбещеною, але еротичні почуття її були такі глибокі, що часом під час пестощів вона опинялася на межі втрати свідомості. Якось вона звірилася, що в таку мить немовби провалюється у світ де немає думки — самі тільки емоції. З усміхом додала, що колись, може трапитися, не повернеться звідти. «Тобі тільки зі мною так добре, чи?..» — вже збирався запитати я, але вчасно похопився. Це було б порушенням невисловленої домовленості, ні про що не питати. Бувало, у мій напівсон проникали незрозумілі слова: Маріца, прокинувшись від короткого сну, читала свої поезії. І хоч я не тямив жодного слова, проте їхня мелодика пронизувала мене наскрізь. То було освідчення в коханні — я те напевне знав. Вона відмовлялася переказувати зміст поетичних рядків українською мовою, хоч і знала її. В Молдавії її знає більшість. По кілька разів за ніч я провалювався в сон, з якого по часі мене «викликав» лагідний голос Маріци і ніжні дотики її рук до всіх частин мого тіла. Вона не перебивала сон, а лагідно «вигукувала» мене з нього для любощів. За вікном у темних водах ночі плавав місяць; його світло золотою рясою накривало наші тіла, що сплелися в одне на блакитному простирадлі. З недопитих склянок пахло «Кокуром», повнилася щастям кімната.

Наш «медовий місяць» тривав два тижні, до закінчення терміну перебування Маріци в Будинку творчості. У Феодосійському порту, куди ми приїхали заздалегідь, і де вона мала сісти на теплохід до Одеси, Маріца дорікнула:

— Через твою байдужість ми втратили цілий тиждень.

— Авжеж, сонечко, втратили, — погодився я. — Але це була не байдужість, а сліпота. Недосвідченому оку часом важко розпізнати з-поміж цілої гори розмаїтої біжутерії справжню перлину.

Вона пригорнулася до мене, а тоді відступила і подивилася в очі, від чого по тілу пробігла хвиля приємної млості, як тоді в ліжку.

— Що? — запитав я.

— Продовжуй, — зажадала вона. — Ти добре говориш. — І голосно засміялась.

Тим часом до трапу уже підходила остання група пасажирів. Попрямували туди й ми.

Раптом перед внутрішнім зором моїм промайнули дві події — злягання з жінкою астрального світу й раювання з Маріцою. Я чітко «побачив» обох. Між ними не тільки не вгадувалося нічого спільного — це були зовсім інші типи жінок. Чому ж тоді астральна пригода асоціювалася з Маріцою?

… Почався «оксамитовий сезон». Набережна біля будинку Максиміліана Волошина, попри пляжну пору, була не гомінка. Частину люду поглинув відеосалон, у якому показували американські фільми. Після від’їзду Маріци я також став відвідувати його. Там демонстрували здебільшого стрічки, де однаково дозувалися секс, жорстокість і насильство, до яких цнотлива слов’янська публіка ще не звикла. Після таких одкровень люди, виходячи з зали, ховали один від одного очі. Фільми робили ремісники, які достеменно знали, що в глухому закутку свідомості кожної людини ховається звір, а відтак знали й чим йому догодити. Але один з фільмів, які я дивився на набережній Волошина, змінив моє життя. Хто знає, чи не став би сюжет тієї стрічки одним із прохідних, бачених раніше, якби не епіграф до нього: «Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість» («Об’явлення святого Івана Богослова»). Фільм був присвячений темі зародження зла в людському суспільстві і наскрізь пронизаний духом великого пророцтва. Згодом, через кілька років, я зрозумів, що автори відео твору надто прямолінійно тлумачили передбачення святого Івана. Але ж як вони глибоко копнули!

Це був один з останніх днів мого перебування в Будинку творчості письменників «Коктебель». Коли ж я повернувся додому, то розшукав у Євангелії цитату-епіграф до фільму, яка — вже тоді я знав — навічно запала в мою свідомість.

До таємниці Пророцтва апокаліпсису я підступився, не сподіваючись на жодні вигоди для себе як письменника (визнання, популярність); мною рухав лише дослідницький інстинкт. Тоді, в кінці серпня, на початку вересня, біля будинку Волошина в Коктебелі в мене щось увійшло. Я приїхав додому іншою людиною. Думав, що причиною була Маріца, яка подарувала мені благо бути щасливим цілих два тижні. Та згодом я все менше про неї згадував. Натомість щораз перед сном відкривав Євангеліє на «Об’явленні св. Івана Богослова» і починав знову й знову перечитувати. Двадцять, сорок, п’ятдесят разів, точно не пам’ятаю… Це не можна було назвати й психічним комплексом. Справа в тому, що перечитуючи в черговий раз, я завважував, як поволі, ні — дуже поволі біблійна метафора починала обростати образами — спочатку «розмитими», немовби в густому серпанку, та згодом вони ставали дедалі чіткішими. Я й засинав з тими образами і з бажанням їх розпізнати. Одного разу, це було літньої ночі, із хаотичних уривків сновидінь мене щось перенесло в храм, а, може, то були палати володаря, — стрілчасті вікна, стеля, кам’яна підлога, вимощена у вигляді мозаїки з кам’яних плит різної форми й кольору. А одна з плит була прямокутна, розмірами десь п’ятдесят на сімдесят сантиметрів, з усього, вставлена в підлогу значно пізніше, як був побудований храм, про що свідчив колір цементу довкола неї. Один з гурту робітників, у якому був і я, ломом чи лопатою намагався видовбати ту плиту з її гнізда. Всі п’ятеро чи шестеро нас із завмирання серця очікували: під плитою мало бути сховане щось дуже значне й важливе. Всі, крім мене. Я (той, у сні) знав, що там лежить. Нарешті чоловік у робі підважив і відсунув плиту. Під нею виявилася вода. Тим часом зверхник, який був поміж нас, наказав чоловікові, аби той витяг щось із води. І чоловік стромив лом (чи то була лопата) в воду і підчепив щось. То виявився срібний ланцюг з хрестом, власне, обладунок, що його під час богослужіння носить на собі священик, але такий великий, якби священик мав чотириметровий зріст. І ланцюг, і хрест, хоча й пролежали під плитою не одне століття, були чисті, немовби їх щойно виготовили. На хресті навіть угадувалася якась насічка. Наш товариш, підчепивши на свій інструмент обладунок, пішов до виходу з храму… Ми стояли на терасі — чоловік з ланцюгом і ми. Яскраво світило сонце… На цьому я й прокинувся. За вікном тільки-тільки на світ благословлялося. Я увімкнув нічник, узяв Євангеліє, відкрив «Об’явлення…» на тринадцятій главі, мій погляд упав на стих вісімнадцятий: «Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її — шістсот шістдесят шість». І тут я звернув увагу на те, що номер стиха й число шістсот шістдесят шість поєднує те, що 18-ть є теософською сумою 666-ти. Тобто якщо скласти усі три шістки, то отримаємо число вісімнадцять. Спочатку я поставився до цього, як до чергової версії. Та згодом зрозумів, що це і є отой ключ, код, шифр, яким можна відімкнути Пророцтво. Якщо раніше, в Коктебелі, в мене щось увійшло, то з цього моменту мене вже щось «вело».

РОЗДІЛ 3

Прихід доньки Замули виявився несподіваним, адже ми тільки вчора говорили про її батька. Та, як з’ясувалося, несподіванки не було — на дисплеї її домашнього телефону відбився телефонний номер Спілки письменників.

— Від вас хтось дзвонив. Але тут весь час було зайнято і я вирішила під’їхати.

Я показав конверт з редакції і сказав, що це була верстка добірки батькових віршів і що я вже її вичитав і відіслав.

Раптом поцікавився:

— Батько помер від серцевого нападу?

— Так кажуть лікарі.

— Щось я не пригадую, щоб він скаржився колись на серце…

— А він і не скаржився. Навіть після смерті мами.

Це була молода жінка, на обличчі, попри привітність, угадувалося горе. Мені весь час увижалася на ній чорна жалобна хустина.

— До смерті вашої мами додалася ще й ота крадіжка… — нагадав я.

— Знаєте, батька вразила не так втрата вирощеного врожаю, як те, що обікрали саме його — поета. Він був переконаний у своїй недоторканості. Якось навіть сказав: не можна піднімати руку на письменника, вчителя, священика — гріх це. І гадав, що всі так думають. — Мить вона помовчала, а тоді додала: — Його смерть стала несподіванкою і для мене. Був він вольовою, сильною людиною… Не визнавав творів, написаних кількома авторами. Вважав, що творчість може бути тільки індивідуальною. Це як спілкування з Богом. І до спорудження хати поставився так само. Все робив власними руками. Якось сказав, що споруджує не просто хату, а відновлює самого себе, який давно покинув рідне село і мешкав у вигнанні, себто в місті. Як згадаю, то здається, що йому тоді щось наврочило… Він став одержимим і був таким аж доки не збудував хату. Ні з ким не спілкувався, навіть до вас у Спілку не навідувався, коли приїздив додому в місто. А вже коли хата стояла під дахом, а в підвалі лежав урожай городини, він потягнувся до людей… Якось до нього прийшла жінка, ще не стара, назвалася поетесою, сказала, що колись давно він виступав у школі, де вона навчалась. А тепер ось наважилася відвідати видатного земляка. Так і сказала: «видатного». Родом вона десь із сусіднього села, хоч і мешкає в місті. Для батька той візит не був незвичайним. До нього тягнулися ті, хто пробував себе у віршах. Маму ж — ми на той час були у нього в селі — прихід жінки насторожив. Була гостя життєрадісна, компанійська, сказати б, надмірно, попри те, що ось тільки-но познайомились. Ми теж не належали до «речей у собі», але ніколи не переступали межі, за якою панібратство. Надто ж вона дивувалася, прямо з сукні вискакувала, коли батько показував і хату, і криницю, і врожай. «Хіба таке можна зробити руками!» — вигукувала. Батько від тих слів прямо умлівав. Він «тверезів» тільки тоді, коли вона вставляла в розмову рядки своїх віршів — лице його ставало непроникним. Авторці здавалося, що її уважно слухають, ми ж з мамою знали, що за непроникністю сховано його реакцію на фальш. Був початок жовтня, погода видалася золота, проте мама підвелася з-за столу, що стояв у дворі, і зайшла в хату. Вона хворіла, а гостя її стомлювала. Але, гадаю, не тільки це. Гостя своєю енергією, що била в неї через край, ще більше відтіняла мамину слабкість, ні — згасання. По якомусь часі зайшла в хату і я. Мама лежала бліда, хоч ні на що й не скаржилася. «Коли вона вже піде? — сказала. По якомусь часі додала з сумною усмішкою: — Боюся, доню, що колись ми сюди приїдемо, а тут уже буде хтось інший…» Невдовзі розмова за вікном увірвалася. Батько завів гостю в хату, щоб вона з нами попрощалася. Вона окинула поглядом помешкання, нас із мамою, і я завважила, що в неї очі чи-то болотного, чи-то темно-жовтого кольору. Досі таких очей мені не доводилося бачити. Щиросердо попрощалася, а тоді, вже на порозі, проспівала приємним голосом: «Многая літа вам…» Батько пішов її провести. Вона мала пряме чорне волосся, що спадало на сукню з грубої лискучої тканини, одягнену саме для такої пори. На ногах були черевики на низьких підборах. Жінка, здавалося, усвідомлювала, що шпильки просто не витримають її дебелого тіла. На вулиці вона раптом поцілувала батька й пішла… Думайте, що хочете, але мені тоді здалося, що то був не поцілунок, а мітка. Вона поставила на батькові якийсь знак. Ні, — ширше — на всій нашій сім’ї.