Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 5)
З нею й прокинувся. Це був знак того, що я не помилявся. Згадав і про звіра, який виплигував з мене на межі чорно-білої реальності, але він ні чим про себе не нагадував, як ніби в мені його й зовсім не було. Він пробудився і став даватися взнаки, як реакція на мешканців астрального світу, а потім і земних покручів, на яких мій звір, мій індикатор, раніше просто не зважав. Іноді я намагався ідентифікувати безтілесну істоту в мені з великим собакою, наприклад, ротвейлером. Чому ротвейлером, тому, що в фільмі «Омен» образ цього пса був використаний як символ насування біди. Щойно у кадрі з’являлася та страшна тварина, як з кимось із персонажів ставалося лихо. Ротвейлер і чорний крук віщували, а часом і самі заподіювали смерть. Мій же звір оберігав мене. Щораз, коли сусід по поверху виводив вигулювати свого ротвейлера, я завважував як у мені піднімається щось важке і чорне. Накочувалося відчуття, що між моїм життям і тим потужним собакою існує якийсь зв’язок. Щоправда це був миттєвий рефлекс, який зникав щойно зникали з моїх очей сусід і його тварина.
РОЗДІЛ 5
Колега, привітавшись, подивився на мене допитливо.
— Ну, як, повторюються твої нічні пригоди? — поцікавився він.
Я не поспішав з відповіддю. Його хоч і не можна було назвати базікою, але бути психічно неблагополучним навіть ув очах одного, тим паче мого заступника, ризиковано.
— Ні, — відказав я, опускаючись у крісло.
— Ось і добре, — сказав він. А тоді підсунув мені міську газету з чиєюсь добіркою віршів. — Проглянь. Тебе не було вчора… Її привели Задорожний з Куценком.
— Кого?
— Ну, авторку. Вона ж і газету залишила.
Над добіркою було й фото — ще не старої жінки. «Алісія Бамбула», — прочитав я.
Колега, завваживши на моєму обличчі посмішку, сказав:
— Що, подобається? Мені також. У тім прізвищі є щось наше, від землі.
Коли я повернув колезі газету, він поцікавився:
— Що ти скажеш?
— Я ж не поет. Треба б комусь із поетів…
— Не прибідняйся. Ти ж антологію поезії упорядкував.
— Як на мій смак прозаїка, так собі.
— Так собі — це посередньо, добре чи дуже добре?
— Посередньо.
— Слухай, вона так налаштована! Це патріотка!
— І що вона хоче?
— Ну, має намір постукати в двері Спілки…
— Он як. А книжок у неї скільки?
— Поки ще — жодної. Але ось-ось вийдуть у світ одразу дві.
Схоже було, що колегу «відзомбували». Я сказав:
— Ти у нас відповідаєш за прийом. Включи її в поле зацікавлень Спілки. Але тільки після того, як у тебе на столі лежатимуть дві її книжки. А де вона взялася? Цього імені я ніколи раніше не зустрічав.
Щойно я вимовив ці слова, як прочинилися двері і в кімнату увійшла та, чиє зображення я щойно бачив у газеті, а за нею — Куценко й Задорожний.
Це була середнього зросту жінка. Коли ми тисли одне одному руки, у мене в голові майнула приповідка: «Дівка кріпка, як горіх…» Куценко й Задорожний познайомилися з нею на вечорі гумору, де виступали. Хоча точніше сказати, вона познайомила їх із собою. Від усіх трьох пахло пивбаром. Краєм ока я завважив, як пильно дивився колега, коли ми знайомилися.
Я знав, чим закінчувалися такі знайомства. Хтось ішов у супермаркет… Тому одразу ж послався на невідкладні справи. Підтвердив це й мій заступник, мовляв, нам терміново складати листа в якусь міфічну організацію. Але жінка, здавалося, не мала наміру так просто нас покидати. На круглому її виді з’явився вираз, який можна було тлумачити і як вагання, і як вибачення, і як нерішучість. Вона озвалася:
— Ви прочитали мої поезії? — У неї був низький, приємний голос.
Мені чомусь стало мулько на душі. Спочатку не втямив, чому. Та по миті відчув, як у мені заворушився звір — той охоронець, що оберігав мене на порозі астрального світу. Він не схарапудився, а тільки звівся на всі чотири ноги й дивився на жінку моїми очима.
— Прочитав, — відказав я.
— Що ви можете сказати про їхній рівень?
— Моя відповідь може виявитися не коректною. Я — прозаїк.
— Ну, а як читач? — Я завважив, що у неї на верхній губі чорний пушок. Не сильно — ледь-ледь. І губа немовби тремтіла.
Звір у мені напружився. Але я подумки поклав на нього руку.
— Ви ж, мабуть, хочете спроектувати мою думку про кілька віршів на всю вашу творчість? — зауважив я. На лиці її зникли вирази вагання й вибачення і залишився тільки вираз нерішучості. І оскільки вона не відповіла, то я провадив: — По цих рядках, які на мою думку написані на рівні, нічого певного сказати не можна. Потрібні книжки.
Вона вагалася, чи запитати ще про щось, а тим часом мій звір дивився моїми очима на її великі груди, які вибивалися з декольте на межі пристойного. І хоч від неї сходив запах парфумів, але мені здалося, що їх забивав запах копанки. Звір у мені дивився навіть без натяку на хтивість. Вона чимось нагадувала астральну жінку, але я вже знав, що жодної спільної риси не відшукаю. На ту, з Темного Сателіту, схожі всі жінки, яких я колись бачив, навіть потворні, і водночас ні про жодну з них не можна було сказати у чому саме та схожість.
— Якщо я вас засмутив, то даруйте, — сказав я. — Видавайте книжки, приносьте. Доручимо професіоналам-поетам…
Подав голос мій заступник:
— Гаразд уже, сідаймо за роботу.
— Пішли, — поквапив Куценко, мабуть, розгадавши наш маневр.
— Ну, як вона тобі? — запитав колега, щойно за ними зачинилися двері.
— Мебля збита грубо, але надійно, — відказав я з усміхом.
— А перси які, ти бачив? І, до речі, не має чоловіка.
Я подивився на колегу здивовано. То вже дивився не звір, а я.
— Друже, дякую тобі за турботу, але це не тема для розмови. А щодо персів… Вона що, прийшла найматися на роботу в бардак, а ми з тобою бандури?
Він захихотів.
Увечері подзвонив Задорожний.
— Ну, як тобі Бамбула?
— Ти — про жінку чи про її вірші?
Мить він вагався, а тоді сказав:
— Звісно, про вірші, — й додав: — Ти знаєш, вона на таких позиціях…
— На яких?
— На патріотичних.
— Олеже, я вірю в патріотизм тільки тих, хто не боявся декларувати його до восьмидесятого року, умовно вірю тим, хто називав себе патріотом від восьмидесятого до розпаду імперії. Вірю в патріотизм молодих людей, півжиття яких припало на часи незалежності. І не вірю тим, хто більшу частину життя прожив в імперії, а патріотом назвався тільки тепер. Це має іншу назву.
— Яку?
— Кон’юнктура, пристосовництво, хамелеонство, мімікрія… Поцікався у колеги — словникаря, він тобі ще з десяток синонімів наведе. До того ж у нас Спілка письменників, а не Спілка патріотів.
— А ось із цим я не згоден, — почулося в трубці. — Письменник мусить бути патріотом.
— Авжеж. Тільки питання не так треба ставити. Кожен письменник мусить бути патріотом, але не кожен патріот може стати письменником. Письменник — це талант; одному він дається повною пригорщею, іншому жменею, ще іншому дрібкою, а переважній більшості людей він зовсім не дається. Хе-хе… І слава Богу, бо якби було так, то в людстві панувала б така ж сама атмосфера, яка останні кілька місяців панує в нашій Спілці.
Задорожний засміявся. На цьому ми припинили розмову.
І тут у мені увімкнулося щось, що можна назвати «контролем над зарозумілістю». Чому так упереджено я поставився до початківки, яку привели у Спілку мої друзі? Хіба не так само мене колись завели в кабінет Сергія Задорожнього — батька Олега й тодішнього голови організації? Щоправда, я прийшов з трьомастами сторінками машинопису прози, а не з куцою газетною публікацією. Мене він прийняв також стримано, але щось підказувало, що він не бачив у мені чужого. Можливо тому, що, як стало відомо згодом, я був одного віку з його синами, також літераторами. Бамбула ж для поетеси-початківки застара. Втім, трапляються й винятки з правил — поетами ставали люди похилого віку. Хтозна, чи це не той саме випадок, і Алісія Бамбула згодом стане окрасою нашого поетичного цеху.
З цими думками я готував міцну каву, випивши яку, мав намір працювати до глибокої ночі. А там знову — на порозі сну… Хай йому абищо, тому станові! Антологія прози, якою я займався і яку сподівався видати до звітно-виборних зборів, вимагала великих зусиль. Щораз заглиблюючись у цю роботу, я бачив перед собою не майбутню книгу, скомпоновану з кращих творів моїх друзів, а хмару чи сферу над Спілкою письменників,