Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 6)

Попри піднесення, з яким я працював над антологією, мені все частіше здавалося, що на шляху до її завершення стали виникати якісь перепони. То на коло літературному небосхилі з’явиться дутий авторитет, книжки якого за вказівкою невідомо кого з влади починають ширитися по школах, то пускався берега хтось із членів Спілки, то раптом десь згори заборонили фінансувати письменницькі видання. Кожен такий випадок я розглядав як «пробоїну» в егрегорі, до формування якого приступив цілком свідомо. Часом мені ввижалися на ньому чорні плями — це були твори літераторів богемного складу, сповнених сатанинською енергетикою. Та найбільших випробувань зазнавав егрегор, коли помирав хтось із відомих письменників. Такою втратою була несподівана загибель Наталки Голембіовської, а потім смерть Олександра Замули. Для багатьох вони були прикладом, для декого їхні смерті стали втратою друзів. Для мене ж асоціювалися з відривом від духовного «тіла» Спілки чи не найсвітлішої його частини. Я бачив тільки один спосіб бодай якось пом’якшити втрату, це зберегти їхні творчі доробки, тобто видати книги.

Було далеко за північ, коли я вклався спати. Сцени й образи з оповідань «Пакуда» Миколи Кучера й «Рудька» Клавдії Фроляк не виходили з голови. Мотиви нелюдської жорстокості, що там описувалися, не можна було пояснити ні логікою, ні якоюсь іншою (бодай вищою) доцільністю. Хтось поділив людей на дві групи — на тих, хто нищив і тих, кого винищували. У людський світ справді прийшов був сатана, але не в особі милого хлоп’яти, якого усиновила сім’я фінансового магната, як у фільмі, баченому мною у Коктебелі, а у вигляді звірства, що входило в кожну людську душу — в кого більше, в кого менше — упродовж півтораста років.

Я підвівся з постелі близько третьої ночі геть знесилений. Мене щось не пропускало в сон. Не вмикаючи світла, пішов на кухню випити води, та раптом завмер. У будинку навпроти у вікнах на всіх трьох поверхах світилося. Рухалися люди, на яких були гімнастерки, портупеї та формені кашкети. Це був звичайний робочий день, ні — робоча ніч у якійсь військовій установі. На вікнах не висіло ні штор, ні фіранок, а військовиків, що там знаходилися, як і портрети на стінах, можна було розпізнати навіть в обличчя. Це здавалося дивним. Адже в тому будинку, до речі, зведеному за проектом видатного архітектора, як мені відомо, нині мешкали звичайні сім’ї. А тапер у глибині двору лежали акуратно складені штабелі колод — паливо на зиму, притрушені снігом. Раптом глухо пролунав постріл, з усього судячи, в підвалі того дому; по хвилі двоє в гімнастерках виволокли на подвір’я безживне тіло та поклали на один із штабелів, випроставши йому ноги й руки. Люди в гімнастерках поспішили в будинок, бо було дуже холодно. І тут невидимі язики вітру злизали тонкий шар снігу зі штабелів і я з жахом завважив, що то були замерзлі людські тіла, складені так, як складають на зиму колоди. Багато — десь зо дві сотні. Вони лежали під глухою стіною сусіднього будинку з рудої цегли. Я клепнув себе по тілу, чи, бува, не сниться. Ні — я справді дивився у вікно зі своєї кухні. А тільки не бачив шестиповерхового будинку, що примикав до двору зі штабелями. На його місці стояла невелика одноповерхова хата під черепичним дахом, у вікнах якої оселився морок. «Такого не може бути! — почувся мій шепіт; здавалося, то озвався хтось чужий. — Щодня з вікон своєї квартири я спостерігаю, як на подвір’ї, де зараз лежать трупи, мешканці вигулюють собак. А на першому поверсі шестиповерхового будинку міститься якась установа». Мій погляд знову спинився на яскраво освітлених вікнах, і тут я розпізнав на розі будинку номер — «99». «Але ж він має номер тридцять третій! — вихопилося в мене. — Я бачу це число багато разів за день, упродовж багатьох років! Господи, хіба ти забрав у мене глузд!?»

Увімкнув світло і налив з чайника води… Тепер на протилежній стороні вулиці височів шестиповерховий будинок, ліворуч був двір, який відділявся від вулиці металевим парканом, і — наріжний триповерховий маєток з баштою на даху, у жодному з вікон якого не світилося. У дворі стояло припарковане сучасне авто. Отже, видиво кудись поділося.

З тих пір, як я відкрив число звіра, у мене з’явилася дивна властивість: яку б історію мені не оповіли, я сприймав її не на рівні звичайної інформації, а як картину спектаклю. Я навчився «мови гілок», коли за одним тільки листочком чи галузкою можна розпізнати (і побачити) гілку, стовбур, а відтак і плід, що його родить дерево. Колись Олександр Кузьменко, який перед війною уже був хлопчаком, а мене тоді й на світі не було, оповів про будинок навпроти. Там знаходився НКВС, і штабелі заморожених трупів — він їх бачив. Оповідь його у моїй підсвідомості багато років визрівала в картину. Іноді у часи безсоння, коли було вже далеко за північ, я завважував світло у всіх вікнах триповерхового будинку, бачив якісь портрети в кімнатах. Але чогось більшого у свідомості не відбилося. І тепер я її — картину побачив усю, до дрібних деталей, навіть портрети Дзержинського і Сталіна. От тільки що стало поштовхом її остаточного формування й висвітлення?

РОЗДІЛ 6

Щойно я замкнув двері свого помешкання, як у коридор вийшов сусід з ротвейлером. Поки він порався біля замка, собака (це була сука) підійшла до мене і я майже фізично відчув дику силу звіра, яка від неї сходила. Тварина важила щонайменше шістдесят кілограмів. Вона не стала мене обнюхувати, як це робить перший-ліпший собака, а незворушно дивилася округлими чорними очима. Раптом спало на думку, що пара — чоловік і собака завжди виходили саме в той час, коли я покидав своє помешкання. Це був молодий ще чоловік при тілі, який, з усього, ніде не працював. Я спускався сходами, вони — слідом. «Конвой», — майнуло в голові. За мною йшло лихо у вигляді потужної вгодованої суки — чорної, з підпалинами біля пащі й на кінцівках лап.

… В офісі панувала святкова атмосфера. З одного боку столу сиділи Задорожний з Куценком, навпроти — мій заступник, Алісія Бамбула та Андрушків. Одного погляду було досить, щоб збагнути причину пляшки горілки, кров’яної ковбаси, вареної картоплі та огірків. Поряд стояли два стосика книжок.

Жінка, мала довге волосся і нагадувала пишну півонію, щоправда з прив’ялими пелюстками.

— О-о, хто прийшов! — вигукнув Задорожний. — Генію ти наш центральний!

— Авжеж, — погодився я, окинувши поглядом компанію. — Тільки тепер нас уже шестеро — центральних…

На обличчі жінки при цих словах з’явилася приємна млість. А мені раптом здалося, що я її вже десь бачив. Власне, це вдруге я так подумав. Перший раз — місяць тому, коли побіжно познайомився з нею.

Я поклав на телевізор квіти, що мені подарували читачі бібліотеки, де в мене була зустріч, підійшов.

— Як тобі вдається так точно дозувати в чарки!? — дивувався Андрушків, спостерігаючи за тим, як Куценко наповнює келихи.

— А я — по п’ять буль-буль… — пояснив Куценко.

Тим часом Алісія заходилася дорізати кров’янку, тоді витягла з пакетика ще кілька продовгуватих картоплин у кожушках. Вона справді нагадувала велику півонію, яка проте ось-ось мала обсипатися.

— Пам’ятаєш, я казав, що в пані Алісії на виході дві книжки? — озвався до мене мій заступник.

— То оце, — я кивнув на чарки, — можна назвати презентацією?

Вони сиділи за останнім з чотирьох письмових столів, зсунутих торцями, які таким чином розділяли кімнату на дві половини від вікна до дверей. Наші з заступником столи були біля вікна, що виходило на пам’ятник, могилу й музей Дмитра Яворницького. На моєму столі лежали два «метелики» Бамбули з дарчими написами. Прочитавши автографи, я подякував і взяв простягнуту Куценком чарку.

— Скажи щось, — мовив він.

Я звернувся до заступника:

— Ти якось бідкався, що в нас малувато «патронів» залишилося — хто помер, хто кинув писати. То ж вип’ємо за те, щоб цей патрон, — я кивнув на Бамбулу, — не виявився холостим.

Коли ми випили, я поклав біля жінки свої квіти.

— З виходом у світ! — сказав.

Вона щиросердо подякувала і природно (сказав би, дуже природно) підвелася й поцілувала мене. І тут я згадав, де вже бачив її. Це було на презентації посмертного видання книги поета-правозахисника Івана Самарського. Ведучий так і оголосив: «Алісія Бамбула». Вона прочитала свій вірш, присвячений Іванові, а тоді згадала від кого і що чула про Самарського. Назвала моє прізвище.

— Ви знаєте цю жінку? — поцікавився я тоді в Олександра Кузьменка, котрий сидів поруч зі мною і з оселі якого по суті вийшов увесь тодішній правозахисний рух краю.

— Вперше бачу, — відказав він. По миті додав: — Схоже, наша минула діяльність починає обростати легендами.

— Я її теж не знаю, — сказав я.

Бог дав мені добру пам’ять. Подія сталася десь рік тому, і це таки була вона, бо я тоді подумав про відповідність її жіночих форм прізвищу «Бамбула». Доти я ніколи її не бачив і віршів, писаних нею, не зустрічав. Моє ж ім’я вона вимовила так, начебто ми з нею були близькі знайомі. «Як розповідав мені такий-то…» Тепер же я розтулив уже був рота, щоб нагадати про той її виступ, та на мить подумав, що вона тоді блефувала, демонструючи у такий спосіб свої близькі стосунки з головою письменницької організації; згадка ж про те могла зіпсувати їй святковий настрій. Я взяв підписані нею книжечки.