Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 2)

Коли наступного дня я оповів про нічну пригоду моєму заступникові, то він запитав:

— І чим усе закінчилося?

— Щойно я прокинувся, то хутко поспішив у ванну…

— Тобі слід ще одне зробити.

— Що?

— Сходити до венеролога, — незворушно відказав мій товариш. — Про всяк випадок.

— Хе-хе… Послухай, те, що я оповів — не вигадка і не уривок з нового твору.

Він якийсь час не озивався, а тоді мовив:

— У чоловічих монастирях братчики часом шаленіють, а то й божеволіють від надмірної в них сексуальної енергії, яка не має виходу. Чоловік мусить жити повноцінним життям, а це значить мати секс. Ти ж давно розлучився з жінкою і, настільки мені відомо, живеш одинаком. Отож, друже, знайди собі земну подругу, а не астральну, як ти кажеш, і ніхто тобі не заважатиме проникати в сон.

Він зняв трубку і заходився набирати номер. Не додзвонившись, додав:

— Писав би ти краще свої фантастичні твори. — Завваживши, що я не збагну про що йдеться, пояснив: — Коли я редагував твою езотерику, то натикався на такі моменти, що мені ставало моторошно. Ну, немовби підгледів таке, що людині бачити заборонено. Може, й ти, заглиблюючись у древні пророцтва, також надірвав щось у своїй психіці.

Колега знову заходився накручувати номер, а тоді сказав:

— Уже рік, як не стало Замули, а листи йому все йдуть. Дзвоню доньці, нехай забере.

— А звідки лист?

— З журналу. Мабуть, добірку віршів даватимуть, а це, — він показав на грубий конверт, — схоже, верстка. Чи вони там не читають некрологів?

— А чого ти — доньці? Телефонуй до редакції.

— Слушно. Тільки зараз там ще нікого немає. — По миті колега зауважив: — Якась дивна смерть. Ніколи не скаржився на здоров’я і раптом — ні сіло, ні впало — немає Сашка. Знаєш, важко уявити нашу організацію без Голембіовської, без Замули… Вони ніби виросли в ній. А чому? Бо слово для них — не засіб виплеснути почуття, а спілкування з Вищою Силою. І вони те чітко розуміли.

Я подумав, що колега казав не властиві для себе речі. За натурою він прагматик, і твори свої, попри багату словесну палітру, якою володіє, пише стисло; якщо ж це гумореска, то іронія в ній часто переходить в сарказм. Жодного ухилу в розмірковування — йде точна думка, від зав’язки до фіналу. Через це сатира його по-справжньому дошкуляє.

Раптом він озвався:

— Чого ти посміхаєшся? Я щось не те сказав? — У його світло-сірих очах майнула настороженість.

— Та ні, все правильно. Просто я подумав те ж саме. Ми, письменники, живемо одразу в двох вимірах — у тому, що тримає нашу плоть, і тому — безмежному, в якому селиться наша сутність, дух. Справа лише в тому, хто і скільки перебуває в якомусь із світів. Замула й Голембіовська тільки іноді навідувалися в матеріальний вимір. Є шматок хліба з салом, якась картоплина, то й добре.

Колега довго не озивався, на його широкому вилицюватому обличчі було знати нерішучість.

— Загадкові смерті, — сказав нарешті. — Ну, не було причини у Наталки. В Олександра таки була, але це не та особистість, що розклеюється.

Нашу розмову увірвав телефонний дзвінок. Трубку зняв колега. Вислухавши, сказав: «Гаразд» і підвівся.

— Клопіт удома, — пояснив, — мушу бігти.

Він мав невисоку постать, на ньому були штани, які не знали праски, й сорочка в синю клітинку.

«Чого загадкові?» — подумав я, дивлячись йому вслід.

… Коли ховали Замулу, був кінець січня, під ногами хрупав лід замерзлих калюж. До хатини на краю села люду прибуло! Замула був для них не просто односельцем, він став символом. Крім слави, яку приніс своєму краєві, про нього можна було фольклор збирати, надто ж про витівки ще замолоду. Останньою його «витівкою» було спорудження хати в рідному селі. Він нікого не допускав до тієї роботи, немовби остерігався, що на споруді залишиться чужорідна енергетика або ж боявся, що тим порушить «чистоту експерименту». А експеримент полягав у тому: чи спроможна людина, уже немолода, а головне без копійки за душею, звести житло — власноруч.

Замула був елементарною часточкою народу — обкраденого до нитки в багатьох поколіннях, але з недавніх пір незалежного, який намагається спорудити на своїй землі власну хату. На сорока сотках, що виділила сільрада, він почав з криниці… Маючи навик роботи муляра, таки звів хатину, перевіз із міської квартири друкарську машинку й бібліотеку. Забрав Світлану — дружину і зажив «новим» життям. Той рік видався врожайним — понад сто відер картоплі зібрав Олександр. Хвалився всім, показував клубні завбільшки в два кулаки. Радів з того не менше, ніж від виходу у світ нової збірки поезій. Тепер він мав хату, врожай городини — харч на зиму. Він знову обернувся на поета.

Лихо прийшло негадано. Від хвороби померла Світлана. Десь у цей же час його обікрали — винесли з льоха увесь, до єдиної картоплини, врожай. Мабуть, відчував Олександр, що і йому вже недовго ряст топтати, коли писав:

Безсмертя прийде в нашу пустку, освятить речі, що тут є. Всього на два удари пульсу воно від смерті відстає.

Він помер холодної пори.

На той час чимало міських жителів також пішло з життя від того, що їх залишили ні з чим всілякі «довірчі» товариства, які шахраювали під дахом влади.

Ховали без священика. Головував колишній парторг колгоспу. Спершу надав прощальне слово голові сільради, потім директорові школи й мені. Завершив «панахиду» він сам. У промові були слова «послідовний інтернаціоналіст», вірний ідеям «слов’янської єдності» і «комуністичного майбутнього». Вчителі, які стояли біля письменницької делегації, тамували ніякові посмішки. Я ж слухав його, а в пам’яті линув баритон Замули:

Шлях Чумацький — то над нами не річок молочних край, а чиїмись черепами траса вимощена в рай. Глянь на землю, — сльози бризнуть в землю злу до чорноти. Всі шляхи до комунізму вкрили наші черепи.

Рядки ці були написані давно, але опублікував поет їх тільки ось — перед самою смертю.

Чому мій заступник сказав, що в Замули була загадкова смерть? Тому, що вважає його сильною особистістю? Те, що може звести в могилу звичайну людину, не повинно було б, на думку колеги, здолати Олександра. Навіть, якщо йдеться про найбільшу втрату.

РОЗДІЛ 2

Хоч на яку болючу тему ми щойно балакали з колегою, та скоро власні проблеми заступили її. Мені згадалося, що перша фаза (оті мошки, свербіння), коли мені щось не давало заснути, почалася по тому, коли я відкрив шифр до числа шістсот шістдесят шість і збагнув його смисл. Ця знахідка тоді приголомшила. По якомусь часі вона приголомшила й читачів газет, де була надрукована. Ось після виходу у світ цього матеріалу й почалася друга фаза блокування мене від сну. Надто коли матеріал передрукували столичні й закордонні видання. На мене вже не сідали комахи, мене ніщо не лоскотало, я просто опинявся віч-на-віч з астральним світом. Авжеж, саме тоді все й почалося.

Отож угадувалися дві причини моїх пригод на межі сну — надлишок сексуальної енергії, яка накопичилася упродовж п’яти років, і те, що я доторкнувся до чогось такого, до чого торкатися не мав права. То не був над таємний державний проект, свідків якого вбивали. То було Пророцтво, про яке знає кожен, хто тримав у руках Євангеліє, але збагнути його прихований смисл не спромігся ніхто. Ніхто, крім мене. Якщо справедлива перша причина, то досить знайти собі жінку та зажити нормальним життям. Якщо ж це не допоможе, то справи кепські — я-бо не тільки довідався про «над таємний проект», а й оповів про нього всім. «Виконавці проекту» — земні й неземні мститимуть.

Тим часом мене не полишала думка, що жінку з астрального світу я вже десь бачив.

… То була молдавська поетеса з чорними, як морок очима і загадковою усмішкою. Ми сиділи з нею за одним столом у їдальні Будинку творчості письменників. Її звали Марія, справжнє ж ім’я мала Маріца. Наші місця були навпроти і я міг спостерігати, як у її зіницях часом спалахували іскринки-поклики, а на смагляве личко набігала і зникала ніяковість, немовби я міг угадати її думки.

— Чого я ніколи не бачу вас на березі? — якось запитала вона.

— Я там буваю по обіді, бо до обіду працюю, — відказав я. — А у вас, мабуть, усе навпаки.

— Та ні. Я нічого не роблю. Відпочиваю. Читаю, відвідую відеосалон. Там таке показують!

Після обіду поряд з моїм ліжником на гальці з’явився ліжник Маріци. Вона витягла з торбинки фотоапарат і попрохала сфотографувати її біля води. Коли ж я навів на неї об’єктив, то зрозумів, що опинився у пастці. В кадрі стояла темноволоса красуня у вузенькому купальнику, який прикривав лише ті частини тіла, які вже не можна було не прикривати. «Хай йому чорт! — подумав я. — А хто дописуватиме за мене роман?» Вона мала десь тридцять-тридцять п’ять років і з усього була надзвичайно кмітливою. У пляжному калейдоскопі голих, переважно жіночих, тіл тільки так можна було змусити затримати на собі погляд. Вона стояла на тлі моря, неба й Кара-Дагу, а піна лоскотала їй ступні. Маріца мала середній, як для жінки, зріст і бездоганні пропорції. «Як я досі не помітив таку красуню!» — дорікав собі, натискаючи на затвор фотоапарату.

Ми лежали на пляжі майже до вечора. Маріца підставляла сонцю то живіт, то бік, то спину, хоча в цьому вже не було потреби — тіло її й без того набуло кольору чорного шоколаду. Воно сходило енергією, яку можна було назвати і затишком, і спокоєм, і ще тим, що вгадувалося часом у її зіницях — покликом статі. Маріца лежала на ліжнику, а мені здавалося, що вона спить у моїх обіймах. У цю ілюзію іноді вривався гомін пляжу і шерхотіння хвилі об гальку. Строкатий людський ярмарок довкола, ознаки цивілізації стерлися. Залишився тільки Я — чоловік, Вона — жінка, та поклик статі. Вже коли жовтогарячий диск сонця на заході підкотився до гори, ми пішли з пляжу. Так ось чому згадалася Маріца… Сонце, море, хвилі, майже оголена жінка…