Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 31)

— Тільки не кажи, що ти з пюре бутерброд збираєшся зробити, — зронюю я.

— А коли й так?

Між нашим і сусіднім столиком проходить гурт безстрашних. Вони трохи старші від Тобіаса. В однієї з дівчат волосся пофарбоване у п’ять різних кольорів, а руки вкриті татуюваннями настільки, що я не бачу й клаптика природної шкіри. Один з хлопців нахиляється до Тобіаса, який сидить до нього спиною.

— Боягуз, — шепоче він.

Решта, проходячи повз, роблять те саме. Тобіасова рука застигає в повітрі з ножем, яким він мастить масло на хліб.

Я напружуюся в очікуванні вибуху.

— Йолопи, — спалахує Лорен. — І правдолюби, які при всіх змусили тебе викласти історію твого життя... теж йолопи.

Тобіас мовчить. Він кладе на стіл ніж і кусень хліба і підводиться. Шукає когось очима.

— Давно час із цим закінчувати, — спокійно мовить він і кудись іде. Спершу я не розумію куди, а потім здогадуюся: нічого доброго з цього не вийде.

Тобіас обходить столи з такою граційністю, наче тіло його зі ртуті, а не з м’язів. Я йду за ним, розштовхуючи людей і щоразу перепрошуючи.

Тобіас прямує до Маркуса, який сидить із двома старшими правдолюбами.

Хлопець хапає батька за комір і виволікує з-за столу. Маркус розтуляє рот, хоче щось сказати, але це — його помилка: Тобіас щосили б’є його по зубах. Хтось кричить, проте жодна душа не рветься на допомогу Маркусу. Тут забагато безстрашних.

Тобіас виштовхує батька на середину їдальні, де на підлозі зображена емблема Правдолюбства. Маркус падає на одну з чаш терезів, затуляючи обличчя руками, тож мені не видно його ушкоджень.

Тобіас ставить п’яту на горло власному батькові. Маркус б’є його по нозі. По його губах цебенить кров. Навіть замолоду він навряд чи був дужчий, ніж його син зараз. Тобіас розстібає і витягує з джинсів пасок.

Прибирає ногу з горла Маркуса і замахується.

— Це для твого ж блага, — заявляє він.

Саме ці слова Маркус говорив Тобіасові на симуляціях, у панорамі страху.

Ремінь, просвистівши, вдаряє Маркуса по руці. У того яскраво-червоне обличчя, він затуляє голову. Наступний удар — по спині. Від столів, де сидять безстрашні, лунає сміх, та мені не смішно.

Аж нарешті я беру себе в руки, підбігаю до Тобіаса і хапаю його за плече.

— Припини! — верещу я. — Тобіасе, припини негайно!

Він обертається до мене — і замість божевільного погляду бачу спокійне обличчя, Тобіас і дихає рівно. Він діє обдумано, не імпульсивно.

Відкидає пасок, застромляє руку в кишеню і виймає срібний ланцюжок, на якому висить каблучка. Маркус лежить на боці, судомно хапаючи повітря. Тобіас опускає каблучку на підлогу — перед батьковим обличчям. То сіра обручка альтруїста.

— Привіт тобі від матері, — каже Тобіас.

І йде собі, а я так і стою кілька секунд, затамувавши подих. А потім, кинувши Маркуса, який скарлючився на підлозі, біжу за Тобіасом. Наздоганяю його тільки в коридорі.

— Що це було?! — вимагаю я.

Тобіас натискає кнопку ліфта, щоб їхати вниз, і навіть не повертається в мій бік.

— Так треба, — відповідає він.

— Для чого? — запитую я.

— Тобі його вже шкода? — цікавиться Тобіас. — Ти знаєш, скільки разів він робив таке зі мною? Як гадаєш, чия школа?

Почуваюся так, наче зараз вибухну на друзки. Бо схоже, що Тобіас заздалегідь усе продумав, репетирував слова перед дзеркалом, визубрив назубок, а потім зіграв роль у спектаклі.

— Ні, — тихо відповідаю я. — Мені зовсім його не шкода.

— Тоді що таке, Трис? — запитує він так грубо, що мені стає зле. — Останні сім днів тобі було байдуже до того, що я роблю і говорю. Що змінилося?

Я боюся його: не знаю, як поводитися, коли він такий. У ньому вирує прихована лють — так само як у мені моя жорстокість. В обох у нас усередині війна. Часом це допомагає вижити, а часом — загрожує знищити нас.

— Нічого.

Зупиняється ліфт. Тобіас заходить досередини й натискає кнопку. Двері розділяють нас. Я дивлюся на шліфований метал, намагаючись обміркувати події останніх десятьох хвилин.

«Давно час із цим закінчувати», — сказав Тобіас. «З цим» — це з тим ідіотським становищем, у яке він потрапив після допиту. Там він зізнався, що пішов у Безстрашність через батька. А тепер публічно відшмагав Маркуса, на очах у свідків — безстрашних.

Навіщо? Врятувати гордість? Навряд чи. Він надто добре все продумав.

Повертаючись у їдальню, я бачу, як один з правдолюбів веде Маркуса до вбиральні. Той іде повільно, але не кулиться, отже Тобіас не завдав йому серйозних травм. Дивлюся, як по ньому зачиняються двері.

Я ж геть забула про те, що підслухала у Злагоді: про інформацію, заради збереження якої мій батько ризикнув своїм життям. «Імовірно», — нагадую я собі. Можливо, не вельми розважливо довіряти Маркусу. І я ж пообіцяла собі, що більше не питатиму його про це.

Тупцяю коло вбиральні. Коли звідтіля виходить правдолюб, відразу ж залітаю досередини. Маркус сидить на підлозі біля раковини, притискаючи до рота зім’яті паперові рушники. Моя поява не надто його радує.

— Прийшла зловтішатися? — запитує він. — Забирайся звідсіля.

— Ні, — відповідаю я.

Цікаво, для чого я сюди приперлася?

— Що далі? — запитує він і чекає, що я казатиму далі.

— Думаю, що я маю вам дещо нагадати, — кажу я. — Хай що ви хотіли отримати назад від Джанін, вам не зробити цього ні самому, ні за допомогою альтруїстів.

— Я гадав, ми вже закінчили, — бормоче він крізь рушники. — Сама ідея, що ти здатна допомогти...

— Не знаю, для чого ви обманюєте себе, що з мене мало толку, але ви таки обманюєтеся, — парирую я. — Я більше не маю охоти знову все вислуховувати і тільки хочу сказати, коли нарешті ви зрозумієте, що помилялися, і вам буде зовсім скрутно, то пам’ятайте, що у вас є до кого звернутися.

У дверях наштовхуюся на правдолюба, який несе пакет з льодом.

Розділ 21

Стою біля раковини в жіночому туалеті на поверсі, де отаборилися безстрашні. Тримаю в руці пістолет, що його мені кілька хвилин тому дала Лінн. Вона дуже здивувалася, що я відразу не обхопила руків’я, не сховала пістолет у кобуру чи за пояс, а так і тримала його на долоні, а потім пішла з ним у туалет. І запанікувала.

«Не будь дурепою». Запланованого мені не здійснити без зброї. То було б чисте божевілля. А отже, я мушу вирішити проблему за найближчі п’ять хвилин.

Згинаю навколо руків’я по черзі мізинець, безіменний палець — і так решту пальців. Знайоме відчуття ваги. Вказівний палець лягає на спусковий гачок — я видихаю.

Починаю піднімати пістолет, підхоплюю його ще й лівою рукою, щоб не впустити. Обіруч міцно тримаю пістолет перед собою, як учив мене Чотири, коли я не знала його справжнього імені. Такий самий я використовувала для захисту батька й брата від безстрашних, які перебували під дією симуляції. З такого самого вистрілила в Ерика, не давши йому пустити кулю в голову Тобіасу. Не в пістолеті зло. Це простий інструмент.

Уловивши рух у дзеркалі, я, не втримавшись, дивлюся на своє відображення. «Ось так я дивилася на нього, — думаю я. — Такий вигляд я мала, коли його застрелила».

Стогну, як поранений звір. Впустивши зброю на підлогу, обхоплюю руками живіт. Хочеться поплакати, я знаю, що від цього стане легше, та не виходить. Просто сідаю навпочіпки в туалеті та втуплююся в білі кахлі. Я не можу, не можу взяти з собою пістолет!

Я навіть не зобов’язана туди йти, та однак збираюся піти.

— Трис?

Хтось стукає у двері. Я підводжуся, опускаю руки. Двері відчиняються. На порозі Тобіас.

— Зік і Юрая сказали, що йдуть підслуховувати переговори Джека.

— Угу.

— А ти?

— Чому я повинна тобі розповідати? Ти ж не ділишся зі мною своїми планами.

— Ти про що? — супить він чоло.

— Маю на увазі, як ти — без очевидної причини — побив Маркуса на очах усіх безстрашних, — кажу я і ступаю крок до нього. — Але ж причина є, чи не так? Тоді ти не втратив контролю над собою. І Маркус тебе не провокував. Це означає, що причина є!

— Я мав довести безстрашним, що я не боягуз, — відповідає він. — Більше нічого.