Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 72)

— Чуєш, Григоренко? Він тебе вперше бачить, він не знає тебе, а це ж Ігор Миколайович Шрагін.

Григоренко підвів голову і втупился на Шрагіна запаленими очима.

— Ігор Миколайович, — глухо і сумно, немов скаржачись, промовив Григоренко.

— Чудово! — підхопив Релінк. — Значить, ти знаєш цю людину. Його прізвище Шрагін? Так?

Григоренко ствердно кивнув головою.

— Ви подивіться краще, — раптом різко сказав Шрагін. — Ви помиляєтесь.

Григоренко довго дивився на нього і потім досить ясно сказав:

— Не треба, Ігоре Миколайовичу…

— Виведіть його, — наказав Релінк. І коли двері за Григоренком зачинилися, звернувся до Шрагіна:

— Все ясно. Григоренко знає вас, а ви знаєте його, і ми це фіксуємо.

За наказом Релінка до кабінету ввели Димка. Він мав кращий вигляд, ніж Григоренко, сам тримався на ногах, але обличчя його перекосили криваві синяки.

— Ти знаєш цю людину? — звернувся до нього Релінк.

— Цю? — по-дитячому перепитав Димко, пальцем показуючи на Шрагіна. — Ні, цю не знаю.

— Як? — скипів Релінк. — Ти ж казав, що знаєш Шрагіна, що тобі про нього розповідав твій знайомий Федорчук, а тепер уже відступаєшся?

— Чому відступаюся? — здивувався Димко. — Про Шрагіна мені справді розповідав Федорчук, але цей громадянин, може, зовсім і не Шрагін, я ж його не бачив.

Такого повороту Релінк явно не ждав і на мить розгубився. І від розгубленості він навіть пропустив можливість скористатись із слів Димка і прив’язати до Шрагіна раніше загиблого Федорчука.

Релінк люто глянув на Бульдога.

— Вивести, — наказав він і потім сказав Шрагіну: — Все ясно. Тільки нещадний керівник міг домогтися у своїх підлеглих такої дисципліни страху. Оця ваша людина, на прізвище Димко, дала про вас найдокладніші показання, а побачивши вас, проковтнула язика. Та ми зафіксуємо і це.

— Якщо у вас юридичний бік слідства так поставлено, — усміхнувся Шрагін, — ви можете привести сюди на очну ставку будь-якого перехожого з вулиці.

— Плював я на те, як ви дивитеся на юридичний бік нашого слідства.

— Недобре, пане Релінк, — зауважив Шрагін, усміхаючись. — Плювати може на юрисдикцію тільки викидайло в борделі, а не слідчий.

— Мовчати! — загорлав Релінк.

— Мовчати — моя мета. Цей ганебний балаган затіяли ви, а не я, — сказав Шрагін.

На порозі виникла боротьба і до кабінету влетів, трохи не впавши, знівечений Назаров. Сорочка на ньому розірвана від коміра до самого низу. З носа юшила кров.

— Собаки, скажені собаки, — люто крикнув він, оглядаючи кабінет. Шрагіна він ніби не помічав.

— Ану, тихіше! — наказав йому Релінк. — Хто ця людина?

— Іди ти… — Назаров запропонував Релінку досить далекий маршрут і сказав: — Б’ють, сволота, людей. Який Шрагін? Хто такий Шрагін? А що вам до того, гади прокляті? Сергій продав вам душу? Ждіть! Завели собі Мишка Розпутіна, цілуйтеся з ним, собаки паскудні.

Бульдог ударом гумового бруска збив Назарова з ніг, і його витягли з кабінету.

— Ви думаєте, я не зрозумів, що цей тип повідомив вас, як поводяться на слідстві ваші спільники? — вищирився Релінк. — Та саме це ми зараз і зафіксуємо. А взагалі досить. Все ясно. Мушу засмутити вас: канікули ваші, пане Шрагін, закінчилися. — Він звернувся до Бульдога: — Взяти його! Влаштуйте йому як слід перший «танок із стільцем»…

Через годину гестапівці принесли в одиночку позбавлене життя тіло Шрагіна. Туди прийшов лікар, зробив йому укол і сказав стривоженому Бульдогу:

— Все гаразд. Він міцний, вранці буде готовий до нових «танців».

Бульдог повернувся до кабінету Релінка і доповів, що Шрагін «відтанцював» своє безрезультатно.

— Тільки зубами скреготав, — знизав плечима Бульдог.

— Ти розучився працювати! — закричав на нього Релінк. — Що ти доповідав мені про цих бандитів, а що вийшло насправді?

— А чого панькатися з ними? — насупився Бульдог. — Все ж ясно, по кулі в потилицю, і справі кінець!

— Завтра вранці ти даси мені їхні підписи, що вони визнають себе спільниками Шрагіна, або я відправлю тебе на фронт.

— Але… — затнувся Бульдог.

— Виконуй наказ, чорт би тебе забрав! — крикнув Релінк.

Пізно ввечері Релінку додому подзвонив з Берліна Отто Олендорф і сказав не вітаючись:

— Я знову з приводу інженера, якого ви взяли в адмірала Бодеккера. Чому ви мені не нагадали, що це той самий інженер, котрий викрив одеську авантюру?

— Так, але він…

— Його провина перед Німеччиною доведена так же беззаперечно, як і його заслуга! — перебив Олендорф.

— Я веду слідство, — сказав Релінк.

— Чудово, ведіть. Але прошу вас врахувати таке: про арешт цього інженера Бодеккер повідомив гросадмірала Деніца і зажадав перевірки ваших дій. Гросадмірал дістав запевнення нашого райхсміністра, що справу цю візьмуть під особливий контроль. Вам усе ясно?

— Так, ясно, — невпевнено відізвався Релінк.

— Прошу пробачити за пізній дзвінок, — ввічливо промовив Олендорф і дав відбій.

Релінк негайно подзвонив Бульдогу і наказав йому припинити обробку арештованих. Як тільки вони отямляться, відправити їх до тюрми, по одному в загальні камери, підсадивши до кожного агента. Не даючи Бульдогу можливості вставити слово, Релінк квапливо поклав трубку. Потім він схопив перше, що потрапило під руку, — це була настільна лампа — і з розмаху шпурнув її в стінку.

Розділ 54

Сергія Димка схопили на очах у Зіни. Після нічного чергування він повертався додому. Зіна бачила крізь вікно, як він перетнув вулицю, прямуючи до будинку. Коли він підійшов до водопровідної колонки, два чоловіки кинулися на нього. Одразу ж підлетіла легкова машина, в неї вштовхнули Сергія, і машина помчала до центра міста.

Зіна розгубилася тільки в перші хвилини. Вона безцільно ходила по кімнаті, наштовхувалась на речі, бурмотіла: «Так, так, так…» Потім вона ретельно оглянула житло, знищила все, що могло викликати підозру. І коли гестапівці приїхали робити обшук, Зіна вдавала, ніби не знає про арешт чоловіка.

— Та скажіть, що ви шукаєте, — запитувала вона. — Я сама вам покажу де що.

Спочатку вони не відповідали і обшукували, але потім гестапівець, що стежив за нею, раптом спитав:

— Де тайник чоловіка?

— Що, що? — не зрозуміла Зіна.

— Де він ховає зброю, документи? — пояснив гестапівець.

— Зброю? — злякано витріщила очі Зіна. — Боронь боже, та ви що? Та я своїми руками викинула б це на смітник. Та якби він приніс в дім таке, то я б його самого з дому вигнала.

І все-таки її забрали і протримали в СД дві доби. Коли їй казали, що її чоловік ворог Німеччини, таємний агент Москви, вона або починала сміятись («Ой, боже ж ти мій, чи не могли ви придумати щось гірше!»), або ревти, вимагаючи, щоб їй зараз же віддали чоловіка.

— Ми ж із ним як справжнісінькі дурні, жили, цілковито вірячи в німецький порядок, — ридала вона. — А ви як обійшлися з нами за це? Бог покарає вас за вашу неправду.

Кінець кінцем слідчий вирішив, що цю тупоголову ні в чому підозрювати. Для годиться, чи що, вони побили Зіну і на другий день наказали іти під три чорти.

Вранці Зіна знову була в приймальні СД. Вона швидко познайомилася з родичами інших арештованих, узнала про всі порядки і прикмети, що тут панували. Довідалася, наприклад, що, поки триває слідство тут, в СД, то арештованим нічого передавати не можна, не беруть. Зіна одразу побігла додому, зладила маленький клуночок з харчами і повернулася в СД. Передачу в неї не взяли ні того дня, ні завтра, ні післязавтра. Взяли тільки на четвертий день. Це була подвійно добра прикмета: значить її Димка довго не мучили і найближчим часом одвезуть у тюрму. Тепер треба ходити туди.

У тюрмі в Зіни передачу не брали цілий тиждень. Відповідали: «У нас такого нема». Зіна бігла в СД, але й там їй казали те саме. Хтось із досвідчених відвідувачів цих страшних місць сказав, що справи її погані. Коли не беруть ні там, ні тут, то це найчастіше означає, що з арештованим покінчили.

Пізно ввечері Зіна, знесилена від горя, чвалала додому. Біля самої хвіртки її ждав незнайомець.

— Ти Зіна Димко? — тихо запитав він.

— А що?

— Що, що. Коли ти Зіна Димко, то так і кажи, тоді і взнаєш що.