Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 73)
— Авжеж, я Зіна Димко, — втомлено промовила вона.
— А як чоловіка звати?
— Сергій, — автоматично відповіла Зіна.
— Тоді держи записку і будь здорова, — незнайомий сунув їй в руки згорнутого папірця і швидко пішов геть.
Дома Зіна засвітила каганця і прочитала записку. Вона задихнулася від хвилювання, одразу впізнавши Сергіїв почерк.
«Негайно помолися за всіх нас у церкві. Пом’яни за здравіє отця і дітей його. Покладай надію, дорога моя Зіночко, на бога, молись йому справно, ну і, дасть бог, побачимось. Одну твою зачерствілу посилочку сьогодні одержав. Не треба більше, самій, мабуть, їсти нічого, а ми тут хоч яку-небудь юшку маємо. А от до жінки отця і до свекрухи піти треба, аби помолилися вони за нього. Зостаюсь твій люблячий чоловік Сергій».
Зіна схопилася з місця і, забувши про комендантську годину, помчала через усе місто до попа. Вона правильно зрозуміла, Сергій наказує їй звернутися до Величка. Ще до арешту він якось сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то негайно сповісти про це попа Величка». Вона ще тоді запитала, навіщо про це треба знати попові. А Сергій розсміявся і мовив: «Якби всі попи були такі, то я б, Зіночко, в бога повірив».
Несподіваний стукіт у вікно дуже-таки налякав Величка. Він подумав, що прийшли по нього. Всі докази свого небожественного промислу він надійно сховав у церкві і саме цього вечора пришив до ряси під пахвою дві петельки і підвісив туди «кольт». Величко вирішив: якщо прийдуть гестапівці і він побачить, що вони поводяться впевнено, то поділить обойму між ними і собою.
Побачивши Зіну, він навіть трохи розгубився:
— А бий тебе лиха година, чого це тобі вночі до бога знадобилося?
Коли він узнав, хто така Зіна і прочитав Сергієву записку, то сказав:
— Мені все ясно. Отець, він же Батя. Отже Шрагін, і всі його товариші живі. Тобі треба піти в сім’ю, де жив Шрагін, чи не допоможуть вони своїми зв’язками. Добре, Зіно, подумаємо, що робити далі, а ти до мене більше не приходь. Коли буде щось термінове, то постав на своє вікно… оце. — Він оглянувся і взяв з полиці глиняний глечик. — На другий день, після того як поставиш його у себе на вікні, о восьмій годині ранку будь на базарі. Там я тебе ждатиму. Якщо тебе зараз зупинять біля мого будинку, скажи, що носиш мені молоко і приходила забрати посуд. Все ясно? Ну й добре, а тепер іди, тільки не на вулицю, а через садок.
Тільки-но Зіна пішла, Велично повісив на шию масивного хреста, взяв загорнутий у парчу требник і вийшов з дому. Він поспішав до зв’язкового з підпілля. Якщо його зараз зупинять, то скаже, що йде причащати умираючого.
Але його ніхто не зупинив…
Через два дні на квартиру, де жив Шрагін, пішла Юля. Це було небезпечне доручення, тому що будинок Шрагіна був, звичайно, під наглядом і посильного могли затримати.
Вирішили, що вранці Юля знову піде в СД і ще раз поскандалить там з приводу того, що їй не дають роботи. Потім піде на квартиру Шрагіна, і, якщо там її затримають, то вона скаже, що в приймальні СД її попросила прийти сюди незнайома жінка. Та й доручення — лиш попрохати понести в тюрму передачу Шрагіну. Всі носять…
Двері відчинила Ліля. Вона не впізнала в Юлі тієї, котрій однієї ночі передала свою подругу Раю.
— А ми з вами знайомі, — вирішила нагадати їй Юля. — Пам’ятаєте, я вашу подружку колись врятувала?
— Пробачте, темно тоді було, — ніяково пробурмотіла Ліля і раптом злякано спитала: — То ви од Раї?
— Ні, я від Шрагіна, — відповіла Юля.
Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.
— Що тут таке? Хто це? — роздратовано спитала стара.
— Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, — тихо промовила Ліля.
— Йому треба допомогти, — сказала Юля. — Передачу в тюрму понести.
— Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? — закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.
— Він же в тюрмі сидить, — докірливо сказала їй Юля. — Голодують там люди.
— Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? — кричала далі старуха. — Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! — Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. — Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!
— Ну й люди ж ви! — з ненавистю сказала Юля і вибігла з квартири.
Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.
— Я понесу йому передачу, — тихо мовила Ліля.
— Нізащо! — заверещала Емма Густавівна. — Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.
— Я понесу, — повторила Ліля.
Емма Густавівна раптом рішуче сказала:
— Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.
І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.
Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:
— Записка є?
— Нема й не буде, — з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.
Тюремник глянув на неї здивовано.
— А кому ж передача?
— Якомусь Шрагіну.
— Від кого?
Емма Густавівна мовчала. Обличчя її вкрилося червоними плямами.
— Ну кажіть же — від кого, я записати повинен, — грубо квапив її тюремник.
— Від знайомих, — ледве чутно промовила стара.
— Відповідь ждатимете?
— Ні, ні, — Емма Густавівна відсахнулась од віконечка і швидко вийшла з тюремної канцелярії.
Вона прийшла додому збуджена до краю. Всю дорогу репетирувала сцену, яку збиралася влаштувати дочці за ті приниження, яких заради неї зазнала. Та дома був Лангман. Привітавшись з нею, він сказав:
— Ви дуже добре й розумно вчинили.
— Я не така погана, як дехто думає, — миттю перебудувалась Емма Густавівна, кивнувши на дочку, і пішла в свою кімнату.
Ліля провела її здивованим поглядом.
— Мені дуже шкода Шрагіна, — сказав Лангман. — І я не дуже довіряю канцелярії Релінка. Та все ж, здається, пан Шрагін дійсно заплутався в брудних справах.
— Що ви називаєте брудними справами? — запитала Ліля.
— Те, до чого я і ви не маємо ніякого відношення, — відповів Лангман, поспішаючи розрядити обстановку.
— Ви в цьому впевнені? — з незрозумілим Лангману викликом спитала Ліля.
— Справді ж, ми говоримо не про те… — Лангман взяв Лілю за руку. — Я прийшов сказати вам, що, нарешті, все у нас гаразд. Путівку вже одержано. Мені дають відпустку на десять днів спеціально для влаштування наших справ. Словом, ви побачите чудову весну в наших краях. І давайте говорити про це…
Розділ 55
В цій тюрмі, як і в інших тюрмах, діяв особливий уклад життя, який завжди спрямований до однієї спільної для всіх ув’язнених мети — подолати тюремні стіни. Це подолання іноді відбувається в прямому розумінні — ув’язнені тікають. Але частіше воно означає просто усунення роз’єднання. Не буває таких тюремних таємниць, які б лишилися для ув’язнених нерозкритими, тільки це робиться повільно. Розгадка таємниці складається з ледь помітних крихіток узнавання, і цей процес триває тижнями, місяцями, а іноді й роками.
Уже через три дні після переведення в тюрму Шрагін знав, що разом з ним тут сидить Димко, Назаров і Григоренко. Він знав, що Григоренко лежить у тюремному госпіталі. Коли прийшла з волі перша передача і тюремник без ніяких пояснень буркнув «від знайомих», Шрагіну хотілося думати, що передачу принесла Ліля і що це сигнал надії: вона намагається встановити з ним зв’язок і посильно допомогти йому. Але потім передач довго не було.
У камері, де сидів Шрагін, було ще сімнадцять чоловік — народ найрізноманітніший. Сусідом Шрагіна по нарах опинився якийсь молодший чин з цивільних поліцаїв. Напившись, він застрелив на вулиці німецького офіцера. Його запідозрили в належності до підпілля, а він навіть не пам’ятав, як убив того офіцера. Після кожного допиту він ще більше розлючувався і одного разу сказав Шрагіну: «Шкодую, що вбив тільки одного гада…»
Шрагін вирішив, що поліцай — підсаджений до нього провокатор, і не вірив йому.
Другим сусідом був тихий мертвотно-блідий, флегматичний хлопець, його обвинувачували в пограбуванні інтендантського складу. Рівним сумним голосом розповідав він Шрагіну: «Мене так били, що вирвали признання, ніби я це пограбування вчинив за наказом червоного підпілля. Тепер лишилося тільки ждати, коли поставлять до стінки…»
Якось уночі Шрагіна обережно розбудив сусід-поліцай і, притулившись устами до його вуха, прошепотів:
— Білявий тишко — їхній собака, підсадка, одним словом, зваж.
Шрагін промовчав.