Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 69)

Вони пішли у вітальню.

— Ваша дочка дома? — запитав Релінк.

— Валяється в ліжку, — буркотливо відповіла старуха.

— Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.

Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.

— Де пан Шрагін? — запитав її Релінк.

— Мабуть, на своєму заводі, — відповіла за дочку Емма Густавівна. — А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.

— Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, — зітхнув Релінк. — Ми його сьогодні вранці арештували.

Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.

— А що я тобі казала! — істерично крикнула стара.

— Що вам казала мама? — швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.

— Хай вона сама скаже, — ледве відповіла Ліля.

— Я казала їй, що він темна й жорстока людина, — майже урочисто промовила Емма Густавівна.

— Чому ви так думаєте? — повернувся до неї Релінк.

— Боже мій! — сплеснула вона долонями. — Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.

— Так… Що іще? — запитав Релінк.

Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:

— А що скажете ви?

— За що ви його арештували? — запитала Ліля.

— Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.

— По-моєму, він хороша і чесна людина, — помовчавши, відповіла Ліля. — Те, що каже мама, — то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, — виклично повторила вона.

— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.

— Боже мій, який він їй чоловік! — вигукнула Емма Густавівна. — У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.

— Мамо! — обурено крикнула Ліля.

— Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, — старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.

— Ваші родинні справи мене не цікавлять, — сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.

— Прошу пробачити, — Релінк встав. — Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.

Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.

Релінк відкланявся і поїхав…

На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:

— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?

— Ні, — твердо відповів Релінк.

— Тоді що вам від мене треба?

— Коротко — ваші враження про цю людину.

— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.

— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.

— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.

— Нема в неї більше чоловіка.

Лангман усміхнувся:

— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?

— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.

— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.

— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.

— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?

— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.

— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.

— А для нього? — швидко спитав Релінк.

— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.

— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?

— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.

— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.

— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.

— Чому? — здивувався Релінк.

— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.

— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…

Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.

— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.

— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.

— Він ще не прочумався.

— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!

Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.

Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.

— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!

Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.

— Ти чуєш мене?