Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 68)

Біля входу в заводоуправління стояли майор Капп і якийсь незнайомий в цивільному.

— Доброго ранку, пане Шрагін, — Капп приклав руку до козирка кашкета і відійшов трохи, даючи можливість Шрагіну пройти в будинок.

Шрагін зайшов у темний тамбур перед наступними дверима. І як тільки зовнішні двері зачинились, з темряви на нього кинулись кілька чоловік. Його випхнули на вулицю, де вже стояла тюремна машина. Хтось ударив по ногах, Шрагін став падати, але його підхопили, втягнули в машину, і вона шалено зірвалася з місця.

Розділ 52

Шрагін з першої ж миті зрозумів, що схопили його не випадково. Найголовніше в тому, що вони про нього знають. В усякому разі, він нічого, крім відомого їм прізвища, не скаже, хоч би там що. Це було для нього настільки ясно й непорушно, що думати про це не мало ніякого сенсу. Головна тривога полягала в іншому: чи взяли тільки його? Якщо арештували всіх — значить це результат вільної чи мимовільної зради Григоренка. Якщо ж інших не зачепили, то ще сьогодні вступить у дію спеціальна схема, за якою на його місце стає Дем’янов і робота групи триватиме, а заради цього можна пожертвувати й життям. Коли ж Григоренка змусили назвати всі імена і група уже в руках гестапо, як йому поводитись? Це слід обдумати…

Може бути, що кати зламали вже не тільки Григоренка, тоді очні ставки з ними переконають СД, що він керівник групи, і після цього його мовчання особливого значення для слідства не матиме. А що в цьому випадку мовчання може дати йому самому? Це теж слід обдумати…

От дуже важливе: довідавшись, що від групи через фронт пішов Харченко, гестапівці можуть влаштувати йому пастку, коли він і радист із спорядженням повертатимуться назад. Для цього СД потрібно тільки примусити одного із зломлених діяти за їхньою вказівкою.

В цей час Григоренка знову привели у кабінет Релінка, і він зразу відчув, що ставлення до нього змінилось. Уже по дорозі з одиночки, коли він забарився перед східцями, Бульдог, супроводжуючи його, стусонув кулаком межи плечі. А Релінк зараз дивився на нього так страшенно посміхаючись, що він мимоволі відвів очі.

— Ну, добродію Григоренко, чи не пригадали ви про себе ще що-небудь цікавого для нас? — запитав Релінк.

— Я сказав усе, — відповів Григоренко.

— Тоді в спробі обманути нас я повинен обвинуватити якогось Гранта, — підвищивши голос, сказав Релінк. Це був його перший крок, щоб з’ясувати питання про таємничого автора радіограм.

Григоренко знав про кодовану назву групи і в першу мить не зумів приховати, як це його вразило. Релінку такого безмовного визнання було цілком досить, принаймні на перший час.

— Ну що, Григоренко? — вів далі Релінк. — Покликати сюди Гранта і звинуватити його в брехні? Боюсь тільки, що це вам так не минеться. Грант — людина серйозна.

— Я не розібрав, про кого ви говорите? — наївно почав відступ Григоренко.

— Ах, не розібрали? Грант! Грант! Розібрали? — Релінк показав Бульдогу на Григоренка і сказав: — Він чогось погано чує, подивись.

Бульдог швидко підійшов до Григоренка і з розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Григоренко відлетів у куток кімнати і впав, перекидаючи стільці. Другий гестапівець підняв його і посадив на стілець посеред кімнати.

Григоренко подивився навкруги і зупинив свій отупіло-переляканий погляд на Бульдогові, котрий вже сидів у кріслі біля стінки, наче нічого не сталося.

— Сюди, сюди дивись, червона сволота! — крикнув Релінк по-німецькому.

Григоренко слухняно повернувся до нього.

— Е, та ти, я бачу, розумієш по-німецькому. Приємна новина.

Григоренко справді останнім часом уже непогано розумів німецьку мову і сам пробував розмовляти.

З цієї хвилини Релінк допитував його по-німецькому. І хоч він часто змушений був вдаватися до послуг перекладача, щоб уточнити, що сказав арештований, все ж так йому було допитувати зручніше: повний переклад дуже уповільнював темп допиту.

— То що ж ви скажете нам, Григоренко, з приводу Гранта? — спокійно запитав Релінк.

— Не знаю я ніякого Гранта, — хитнув головою Григоренко. Він вирішив, що гестапівці звідкись узнали тільки цю кодовану назву їхньої групи і думають, що це чиєсь ім’я, і ловлять його тепер на цей голий гачок.

— Ах, не знаєте! — Релінк подав знак Бульдогу, і той, цього разу не поспішаючи, пішов до Григоренка.

— Стривайте! — закричав Григоренко.

Релінк жестом зупинив Бульдога.

— Добре, почекаємо трохи. А поки що суто теоретичне питання: може так бути, що Грант знає вас, а ви його не знаєте?

— Звичайно, може, — поспішив відповісти Григоренко. — Хіба мало хто може мене знати!

— Ви такий популярний в цьому місті?

— Я ніякого Гранта не знаю.

На знак Релінка гестапівець, що стояв позаду Григоренка, швидким вивіреним рухом скрутив йому руки назад і прив’язав їх там до спинки стільця. Потім він прикрутив мотузком до ніжок стільця і його ноги. Цей прийом допиту Релінк називав «танок із стільцем».

Перед Григоренком появився гестапівець з гумовим чотиригранним бруском у руках. Він методично і не кваплячись розстебнув усі гудзики свого кітеля.

— Для початку повільний блюз без голови, — неголосно наказав Релінк.

Перший удар — в груди. Потім, ступивши крок з поворотом, гестапівець ударив трохи нижче плеча, ще крок з поворотом — і удар по шиї. Після третього удару Григоренко обвиснув і почав падати вперед, але гестапівець притримував його за спинку стільця. Ще крок з поворотом — ще удар. Новий змах бруска…

Григоренко закричав.

— Хай дама трохи відпочине! Танок нелегкий, — сказав Релінк і, вийшовши з-за стола, став впритул перед Григоренком.

— Не треба кричати і не треба ображатись. Ти ж не знаєш, що це найновіший метод лікування туберкульозу.

Гестапівці зареготали.

Взявши собі стілець, Релінк сів лицем в лице з Григоренком і співчутливо спитав:

— Боляче? Нічого не вдієш, не всяке лікування приємне. А тепер відповідай коротко і точно на мої запитання. В якому році народився?

— В дев’ятнадцятому, — прохрипів Григоренко.

— Де?

— В Харківській області, село Федорівка.

— Значить, ти не місцевий житель?

— Ні.

— Як тут опинився?

Григоренко не відповідав. Він тільки в цю мить зрозумів, що автоматично повідомив про себе справжні дані, а в його версії, приготованій на випадок арешту, дані були зовсім інші. За спокійних обставин, не приголомшений болем, може, він і зміг би якось узгодити справжні відомості з версією, але зараз він тільки спітнів од страху.

— Я приїхав сюди… ще перед війною… Послали на роботу… Інструктором фізкультури… — затинаючись, промовив Григоренко, і це було вже з версії.

— Отак-таки, — Релінк вернувся за свій стіл. — Ось твій паспорт. Чому тут немає належного штампу про роботу в цьому місті?

Григоренко мовчав, не розуміючи, де вони взяли його паспорт, який він, ідучи до партизанів, сховав на старій квартирі.

— Ну, ну, відповідай швидше! — крикнув Релінк. — Де штамп про роботу?

— Не встиг поставити, — відповів Григоренко.

— Ах, не встиг! А чому в паспорті зовсім інше місце народження?

Григоренко мовчав. Релінк знову підійшов до нього впритул.

— Погані твої справи, дуже погані. Треба було, залишаючи попередню квартиру, заховати паспорт краще. Або не реєструватися там як постійний мешканець. І вже в усякому разі, слід пам’ятати, що сказано в твоєму фальшивому паспорті. — Релінк звернувся до гестапівців: — Швидкий фокстрот!..

Через півгодини Григоренка непритомного понесли в камеру…

Релінк викликав машину і разом з двома співробітниками виїхав на квартиру Шрагіна. Це входило в розроблений ним план операції «Олендорф проти Гранта». Він їхав цілком задоволений собою: поки що все йшло так, як він задумав.

Емма Густавівна і Ліля були дома. Двері відчинила стара. Вона здивовано і злякано дивилася на гестапівців, що вдерлися, не впізнаючи Релінка, який одного разу був її гостем.

— Еммо Густавівно, здрастуйте, — всміхнувся Релінк. — Можна до вас на хвилинку?

— Прошу, прошу, — заметушилася стара, все ще не впізнаючи гостя.

Релінк вирішив нагадати їй про себе:

— Я дуже шкодую, що з того часу, як побував у вас разом з генералом Штроммом, більше не мав можливості скористатися вашою люб’язною гостинністю.

— Я теж шкодую за цим, пане… — старуха затнулася.

— Релінк.