Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 67)

— Пригадали? — ще з порогу запитав Релінк.

Любченко похитала головою.

— Обов’язково треба пригадати, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч з нею. — Ви розумієте ситуацію? Коли б цей тип був від вашого підпілля, він прийшов би до вас з установленим паролем. А він пароля не знав, покликався на те, ніби ви казали самі, що можете сховати людину. Кому? Кому ви це могли казати?

— Ніяк не збагну, — відповіла Любченко. Крім того, що вона справді не могла пригадати, кому вона це казала, вона ще й боялася, що Релінк може запідозрити її в роботі на два фронти.

— Добре… — почекавши трохи, сказав Релінк. — Ідіть додому, і я просто благаю вас: завтра до вечора ви повинні, ви мусите пригадати.

— Я стараюсь… — пробурмотіла Любченко підводячись і, жалібно посміхаючись, додала: — Стареча пам’ять…

— Треба пригадати, — підвищив голос Релінк. — Завтра ввечері я пришлю машину.

Релінк повернувся до себе в кабінет і знову почав ходити від стінки до стінки.

У кабінет зайшов Бульдог. Побачивши начальника, що швидко ходив туди й сюди, він шанобливо став коло дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав Релінк не зупиняючись.

— Та те ж саме… — пробасив Бульдог. — Дай мені його на півгодини, і він скаже все. Я ж бачу, матеріал неміцний.

— А якщо він, нічого не сказавши, здохне? — запитав Релінк. — Уже забув історію з рудим підпільником? — Він кілька разів пройшов туди й сюди кабінетом, зупинився перед Бульдогом і наказав: — У лікарні держати засідку всередині й зовні. Брати кожного підозрілого. Той, хто послав туди цього типа, може прийти сам, щоб довідатись, як справи. До того ж май на увазі: в лікарні може бути їхній агент. А цей Григоренко повинен думати, що ми його особі не надаємо значення. Запитай Цаха, куди він завтра посилає арештованих на роботу. Ми направимо туди й Григоренка. Постав на таке місце, щоб його бачили за версту навкруги. Можлива спроба його відбити, або він сам намагатиметься втекти чи вступити з ким-небудь в контакт. Все передбач. Головою відповідаєш за кожний промах.

— Непотрібний спектакль, — усміхнувся Бульдог.

— Виконуй наказ…

Вранці Григоренка знову привели на допит. Вдаючи, ніби йому ніколи, Релінк побіжно, досадно глянув на Григоренка, що стояв перед столом, і, перегортаючи на столі папери, заговорив недбало:

— Я викликав вас тільки для того, щоб пояснити ваше становище. Як ви самі розумієте, ви для нас — персона, що випадково потрапила нам під ноги. У нас є справи важливіші. Але порядок є порядок. Ми змушені навести про вас необхідні довідки. Це забере час, а в нас так заведено: ми посилаємо арештованих на роботи. Я думаю, ви не відмовитесь, тим більше, що до арешту, за вашими словами, заробляли на хліб як прийдеться. Я не маю права перетворювати СД в санаторій для безробітних, — Релінк мимохідь усміхнувся Григоренку і подав знак Бульдогу вивести його.

Чекаючи в камері відправлення на роботу, Григоренко обдумував усе, що з ним сталося.

Коли там, у лікарні, його вдарили в пах, мозок ніби виключився, і він тривалий час просто не розумів, що з ним діється. Тільки коли його привели на перший допит, мозок запрацював, і перше, що він зрозумів, вселило в нього надію. СД явно не знала, хто він. Гестапівці в лікарні опинилися випадково. Лікарка зовсім не зрадниця, інакше вона розповіла б їм, що він сказав, коли прийшов у лікарню. Григоренко став переконувати себе, що все закінчиться для нього добре. Ще більше він повірив у це після другої розмови з Релінком. В найгіршому разі його відправлять до Німеччини, а тоді він утече з ешелона. Авжеж, так і буде. Йому ж цілком ясно дали зрозуміти, що він постать для них неважлива…

Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий — позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям — міг).

— Тебе за що взяли? — тихо спитав його арештований, що йшов поруч.

— Та ні за що — дурний випадок, — відповів Григоренко.

— Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести — я й поніс, а хто дав, що дав — не знаю.

(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше — коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).

Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий — наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.

— Покурити нема? — звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.

— Усе відібрали, — відповів Григоренко.

Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:

— Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.

— А тебе за що взяли? — поцікавився Григоренко.

— За насіння, — усміхнувся той. — А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?

— Дурниця, — сказав Григоренко. — Прийшов у лікарню, а там облава.

— На волю нічого передати не треба?

— Сам скоро вийду.

(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).

Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.

Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.

«Спільники можуть ще не знати про його арешт, — правильно думав Релінк. — А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»

Перший стривожився Димко — Григоренко не прийшов ночувати. В кінці дня Димко, виконуючи тепер обов’язки зв’язкового, використав сигнальну схему, яка вступала в дію на випадок тривоги. Але все-таки, Щоб ця схема запрацювала, потрібний був час…

У той день, коли Григоренко розвантажував вагон, на допит його не викликали. Ніч він проспав цілком спокійно. Не турбували його і весь наступний день.

Любченко подзвонила Релінку по телефону в кінці дня.

— Мені потрібно терміново побачитися з вами, — сказала вона. — Я в лікарні.

— Зараз буду.

Релінк кинув трубку і викликав до під їзду машину.

В ті хвилини, поки Любченко чекала Релінка, вона ще й ще раз пригадувала те, що змусило її подзвонити йому по телефону. Ні, ні, помилки не могло бути, та чи повірить у це Релінк?

Релінк ще не встиг сісти на стілець, коли Любченко сказала, страшенно хвилюючись:

— Я пригадала.

— Візьміть себе в руки, помилка неприпустима, — погрозливо сказав Релінк.

— Про те, що я можу ховати людей в лікарні, я казала тільки одній людині — Ігорю Миколайовичу Шрагіну, зятеві моєї давньої знайомої з місцевих німкень, — швидко, немов опускаючись у холодну воду, промовила Любченко.

— Я знаю його, — розгублено відізвався Релінк. — Не може цього бути! Помилка.

Насправді Релінка прямо розпирало від радісного передчуття, і він готовий був благати бога, щоб ніякої помилки тут не було.

— Де і коли ви це йому казали? — запитав він.

Любченко докладно і точно розповіла — минулої ночі вона раптом пригадала цю розмову і потім протягом дня встигла ще пригадати багато подробиць того вечора в домі Емми Густавівни.

Вислухавши її, Релінк уже не сумнівався, що Любченко виводить його на найбільшу ціль за всю його діяльність тут. І дуже можливо, що ота ціль не хто інший, як невловимий «Грант».

Думка Релінка летіла вперед: «Ось моя гідна відповідь на сталінградську трагедію шостої армії! Ні, ні, ця стара мізерія, сама того не знаючи, зробила велику справу, але поки що я їй і взнаки не дам, як важливо все те, що вона розказала…»

— Дуже хочу, щоб це не було помилкою, — холодно сказав Релінк. — Негайно напишіть усе, що ви розповіли. Я зачекаю. Пишіть якомога докладніше.

Поки Любченко писала, Релінк накидав план операції проти Шрагіна. Спочатку він назвав її «Відповідь на Сталінград». Закреслив. Надто крикливо і не варто зайвин раз нагадувати про траур. Він придумав ще кілька назв і зупинився на такій: «Олендорф проти Гранта». Начальник управління гідно оцінить його лестощі, йому, звичайно, буде приємно доповідати рейхсміністрові про таку велику перемогу, названу його іменем.

Потім він почав накидати схему операції.

«Перше: негайно взяти Шрагіна під невсипущий висококваліфікований нагляд.

Друге: арештувати Шрагіна не пізніше як завтра вранці…»

Релінк протелефонував Бульдогу:

— Через тридцять хвилин склич до мене всіх начальників відділів. Говоритимемо про літні відпустки… — Останнє речення призначалось для Любченко.

Рано-вранці Шрагін, як завжди, вирушив на завод. Вийшовши з дому, він по той бік вулиці помітив людину, яка підозріло різко відвернулася. Проте за ним не пішла. Переконавшись у цьому, Шрагін заспокоївся, тим більше, що з учорашнього вечора всі його думки були зайняті новиною, що повідомив Димко, — пропав Григоренко. Всю ніч він думав тільки про це, обмірковуючи версію за версією, які могли виникнути в зв’язку з його зникненням. І тепер, ідучи на завод, він не міг позбутися цієї думки. Почуття тривоги зростало…