Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 59)

— Звичайно, ні.

До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном.

Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла.

Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу?

— Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..»

Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища.

Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю?

— Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор.

— Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил.

— А кредит?

— Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями.

— Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг.

— Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас?

Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.

Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення.

— Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати.

— Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза.

— Де-небудь поблизу. Ну, скажімо, на. тій же станції Потсдам. Погуляйте трохи і, якщо пересвідчитесь, що ніхто не стежить, приходьте сюди. Ніч сьогодні темна, навряд чи хто вас пізнає.

— Скажи, ти цілком певен у Вебері? Уявляєш, що буде, коли ми помилимось у ньому!..

— Цілком певним ні в чому не можна бути!.. Але Вебер завжди справляв на мене добре враження. До того ж його рекомендував Сар'ян, у чесності якого сумніватися не доводиться. І ще згадай: саме Вебер привів до нас Браун.

— А якщо все це гра? Обміркована в усіх деталях гра?

— Без певного довір'я до людей нам не можна! Інакше ми з тобою не розвідники, а нікчеми, та й годі..

Вебер був дома; судячи з тону голосу, зрадів дзвінку і зразу ж зажадав побачитися. Через півгодини Ліза здалеку пізнала високу, цибату постать Вебера, пішла йому назустріч, взяла під руку і повела в парк.

— Ходімо до нас, тут недалеко. Чоловік чекає на вас! — сказала вона.

Зустріч Василя з Вебером була щира. Вебер немов ожив, побачивши Кочека.

— Нарешті ви приїхали!

Василь посадив його на канапу, присунув столика, дістав шотландське віскі й налив чарки.

— Після такого холоду не зашкодить трохи випити, — запропонував він, — та й за зустріч теж!

Ліза сказала, що їй треба готувати вечерю, і вийшла, залишивши чоловіків самих.

— Розкажіть, друже, що нового у вас, як поживаєте, як влаштувались? — Василь сів поруч з Вебером на канапі.

Розповісти треба багато про що, не знаю, з чого й почати!.. Насамперед я дуже радий, що ви приїхали. Живу я непогано, працюю тепер у консульському відділі міністерства закордонних справ, посідаю скромну посаду референта.

— Якою вам здалася Німеччина?

— Що вам сказати?.. Навіть не віриться, що це моя батьківщина, — настільки все змінилося, особливо — люди. Вони бояться сказати одне одному зайве слово, живуть придушені страхом.

— Невже всі примирилися з існуючим ладом, і ніхто не пробує боротися?

— Боротися?.. Важко, дуже важко. — Вебер похилив голову і деякий час мовчав, потім глянув на Василя. — Звісно, є чесні люди, що борються як можуть, та все це крапля в морі…

— Але ж ріки беруть початок з маленьких струмочків, — сказав Василь.

— Звичайно… Проте буває й так, що струмки висихають, не встигнувши влитись у великий потік…

— Буває, — погодився Василь. — Та все в, житті, незважаючи на тисячі перешкод, прагне кінцевої мети. Я розумію, що жменьці чесних людей неймовірно важко боротися проти велетенської державної поліцейської машини. Але навіть сам факт опору означає багато, — принаймні світ знатиме, що не всі німці схвалюють націзм!

— Виходячи з цих принципів, ми й діємо. Нас небагато, та члени нашого гуртка — вірні, порядні люди. Робимо мало, але поки що більше й не можемо… Нам потрібна допомога! — закінчив він, притишивши голос.

— Настане час, ми поговоримо про це, — сказав Василь. — Зараз мені потрібна ваша допомога, Я приїхав сюди як американець — представник нафтової компанії «Стандард ойл компані» у Німеччині. Маю відкрити в Берліні контору і найняти працівників. Чи не можете ви порекомендувати юрисконсульта, досвідченого бухгалтера, діловода, які знають мови, а особисто для мене — сторожа-садівника й служницю? Зрозумійте мене правильно: потрібні не борці-антифашисти, а просто порядні люди, не зв'язані з гестапо, — от і все!

— Думаю, що зумію знайти вам таких людей. Їм можна знати, що ми з вами знайомі?..

— Відверто кажучи, це небажано… Коли знайдете юрисконсульта чи бухгалтера, пришліть їх до мене. Скажете їм, нібито випадково довідалися, що американському підприємцю потрібні працівники.

— Як ви знатимете, що людина прийшла до вас саме від мене? — спитав Вебер.

— Та ніхто ще не знає, що мені потрібні співробітники. Отож ніхто й не звернеться.

— У мене є на прикметі один юрист… Глауберг, Альберт Глауберг. Якщо не заперечуєте, він прийде до вас сюди завтра ввечері, о сьомій годині.

— Як ви думаєте, він не на підозрі в гестапо?

— Дорогий Кочеку, тепер у Німеччині нема людей, яких не підозрювало б гестапо. У поліцейській державі інакше не буває. Наскільки я знаю, Глауберг ніколи не брав участі в політичній боротьбі. Він людина скромна і малопомітна.

— По-вашому, йому можна довіряти?

— Як вам сказати… До певної міри, але не більше…

— Зрозуміло! Перекажіть цьому Глаубергові, нехай прийде.

Ліза запросила Вебера до столу, але той подякував і відмовився, сказавши, що після восьмої години він, мовляв, нічого не їсть.

— Не буду заважати вам! — Вебер підвівся.

— Скажіть, а як надалі ми зможемо підтримувати з вами зв'язок? — спитав Василь.

— Мадам Маріанна завжди може подзвонити мені додому по телефону. Але, зважаючи на те, що у нас підслуховують усі розмови, найкраще говорити в інтимному плані… Цілком природно, що я захочу зустрітися з гарною дамою, призначу їй побачення… До речі, в мене є конспіративна квартира, де ми з вами могли б зрідка зустрічатися.

— У тій квартирі ви можете зустрічатися з місіс Кочековою, але не зі мною. Одразу ж виникне підозра: чому чоловік тієї жінки, за якою упадає Вебер, опинився у нього… Я думаю, найкраще показати, що ми з вами знайомі ще з Парижа: випадково здибатися на вулиці на людях, голосно виказати свою радість. Тоді я зможу дзвонити вам по телефону, іноді бачитися з вами, навіть запрошувати вас до себе в гості або в ресторан повечеряти.

— Це, звичайно, можна, але…

— Що вас бентежить?

— Як тільки в гестапо дізнаються, що ми знайомі, мене негайно викличуть туди…

— То й що?

— І накажуть стежити за вами, повідомляти все, що я довідаюся про вас. Не забудьте, ви — американець, отже, підозрілі…

— В цьому я теж не бачу нічого страшного. Ви знаєте, що я людина аполітична, що мета мого життя — робити гроші, і більше нічого!.. Ось про це ви й повідомите гестапо…

— Не хотілося б мати з ними справу. — Вебер бридливо скривився. — Ну та нічого… Убравсь між ворони, то й каркай, як вони. Підемо й на це…

Уже проводжаючи гостя; Василь, ніби ненароком, спитав, чи не знає Вебер, де тепер фрау Браун і чи зустрічає її?

— Ельза Браун працює стенографісткою в іноземному відділі націстської партії.

— Он як! — На цю звістку у Василя навіть дух перехопило.