Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 60)

— На відміну від Парижа, тут, у Берліні, вона живе скромно, ніде не буває, уникає зустрічей зі мною, — сказав Вебер.

— Не порадите, як налагодити зв'язок з нею?

— По-моєму, вона не захоче цього…

— Зрозуміло, що не захоче!.. Зате нам дуже хочеться побачитися з нею і не поривати корисного знайомства. Ні, любий, як би Браун не опиралася, треба встановити з нею зв'язок за всяку ціну!.. Це ж не жарт, іноземний відділ націстської партії! Отам і снуються всі інтриги.

— По-моєму, Браун найлегше здибати на вулиці, — не дуже охоче сказав Вебер. — Вона страшенно педантична — виходить з дому рівно о пів на дев'яту, спускається в метро, за п'ятнадцять дев’ята виходить недалеко від рейхстагу і прямує на роботу… Ввечері іноді затримується і тому не завжди вертає додому в один і той же час…

Василь провів Вебера до самої хвіртки. Повернувшись, він застав Лізу біля вікна.

— На вулиці так поночі, хоч в око стрель! — сказав він.

Ліза рвучко обернулася до нього.

— Скажи, Василю, яке враження на тебе справив сьогодні Вебер?

— Найкраще.

— Правда?

— Правда. Але чому ти запитуєш про це? Хіба ти помітила в ньому щось підозріле?

— Ні, не помітила. Але зрозуміла, що відтепер, якщо він спритний провокатор, ми цілком у його руках, і нам не вибратися звідси!

— Заспокойся, люба! Раз і назавжди викинь з голови такі думки. Вебер зовсім не провокатор, він інтелігент-антифашист. Звичайно, не такий борець, щоб завтра повалити в Німеччині фашистський режим, але, повір моєму досвідові, він чесна, порядна людина, тільки дуже обережна. Я сьогодні остаточно впевнився в цьому.

— Дай бог, як то кажуть, щоб було так!

— А тобі доведеться виконати одну досить неприємну роботу. — Василь пильно подивився на Лізу.

— Треба — то треба!.. Я розумію, що ми приїхали сюди поглиблювати знання німецької мови… Що я маю зробити?

— Побачитися з Браун. Не тільки побачитися, але й умовити її співробітничати з нами, як і раніше. Ти тільки подумай, які перед нами відкриються перспективи, якщо вона почне інформувати нас про ті підступи, що їх готують гітлерівці проти своїх сусідів і, зрештою, проти нас!

— Порадь, як до неї знайти підхід, і я постараюсь…

— Гадаю, що з першої зустрічі в тебе нічого не вийде. Про поведінку Браун можу розповісти тобі з усіма подробицями, неначе з книжки вичитуватиму!.. Вона опиратиметься, відмовлятиметься, проситиме, благатиме дати їй спокій і навіть погрожуватиме, що піде в гестапо, причому все це, за винятком погрози, зробить щиро, побоюючись, щоб її не викрили. Ну, а в нас із тобою є підстави думати, що ми все-таки вмовимо її працювати з нами!

— Огидне і небезпечне діло! — прошепотіла Ліза.

— Не бійся, Браун галасу не зчинить ї в гестапо не піде. Але діло тут ми затіваємо справді небезпечне! — погодився Василь.

Незабаром на фасаді чотириповерхового будинку на людній вулиці, в самому центрі Берліна, з'явилась нова вивіска — «Сдандард ойл компані. Берлінське відділення».

Контора складалася з чотирьох кімнат — кабінету представника компанії, або директора Берлінського відділення, як звичайно називали містера Кочека; великої приймальні, кімнати, де сиділи бухгалтер та діловод, і кабінету юрисконсульта. Василь звелів винести старі меблі, що лишилися від колишнього хазяїна, і купити нові. Через кілька днів усі чотири кімнати було умебльовано з великим смаком. За допомогою Вебера людей підібрали теж непоганих. Флегматичний, млявий, мовчазний юрист Глауберг чудово знав заплутані статті цивільного й комерційного кодексів… Досвідчений бухгалтер Шульце, з вусами, як у Вільгельма Другого, працював раніше в одній єврейській експортно-імпортній фірмі, і тепер йому не довіряли хазяї-арійці. Літній, сивий діловод Колвіц вільно володів кількома європейськими мовами, але нічого не добився в житті, бо любив заглядати в чарку. І, нарешті, секретарка фрейлейн Лотта, рудоволоса, голубоока, схожа на ангела дівчина, яка вміла друкувати на машинці й стенографувати. Ото і весь персонал контори.

В усіх кімнатах поставили телефони, а в кабінеті шефа — навіть три апарати, відкрили поточний рахунок у німецькому національному банку, замовили штампи, бланки, печатку, і контора почала функціонувати.

Василь повідомив у листі Адамса про те, що вже зроблено, а також переказав пропозицію генерального директора «Фламме» Шіллінберга значно збільшити закупівлю пального, переважно авіаційного бензину, якщо товариству буде надано довгостроковий кредит в розмірі трьох мільйонів доларів і збудовано за рахунок компанії великі бензосховища в районі Гамбурзького порту. Надіславши спішного листа в Нью-Йорк, Василь став чекати відповіді. Він зайшов до генерального консула Америки і попросив його надіслати Адамсові дипломатичною поштою або листа, або шифровану телеграму про те, що він, Кочек, не радить надавати «Фламме» довгостроковий кредит, бо Німеччині, яка прагне зміцнити свій повітряний флот і активно взялася будувати літаки, а також підводні човни, конче потрібно пальне. Отож «Фламме» збільшить його закупівлю, маючи й звичайний комерційний кредит з розрахунку півтора відсотка річних. Що ж до спорудження бензосховищ у районі Гамбурга, то він би радив компанії збудувати попервах три-п'ять, та й то з умовою, що вони належатимуть компанії. О'Кейлі записав усе, що сказав Василь, і пообіцяв того ж дня передати Адамсові. Спершись на спинку крісла, О'Кейлі промовив:

— Я вважаю, що ваші рекомендації правильні. Вже що, а пальне вони куплять за готівку. Цими днями військово-морське міністерство спустило на воду три підводних човни і в гамбурзьких верфях розпочато будівництво двох крейсерів. За нашими відомостями, фірма «Мессершмітт» налагодила серійне виробництво бомбардувальників і літаків-коригувальників. Гітлер узяв курс на озброєння і переозброєння, а пального йому бракує. Чому ж вашій компанії не скористатися з цієї обставини?

— Повірте, ми зуміємо скористатися з цієї ситуації! — усміхнувся Василь.

Після нібито випадкової зустрічі з Вебером на вулиці Василь запросив його в ресторан. Увечері, коли над Берліном низько спустилися свинцеві хмари і пішов мокрий сніг, вони втрьох — Василь, Ліза і Вебер — сиділи за окремим столиком у ресторані «Дрезден» і під гуркіт джазу, на очах у численних відвідувачів, розмовляли про свої справи.

— Через кілька днів я запрошу вас до себе в гості. Приїжджайте, нам треба побалакати, — сказав Василь.

— Охоче, але майте на увазі: мої побоювання справдились. Мене викликали в гестапо і довго випитували, хто ви і звідки я вас знаю. Наприкінці звеліли підтримувати з вами зв'язок і про все доповідати. Звичайно, я не вагаючись погодився виконати свій патріотичний обов'язок…

— Ну й добре, — весело відповів Василь.

— Нам конче потрібні папір і друкарський шрифт. Чи не зможете допомогти? — спитав Вебер.

— Треба подумати. Ви, певно, маєте намір друкувати газету або прокламації?

— Почнемо з прокламацій. Папір продається. Але купувати його у великій кількості — значить викликати підозру.

— Друкувати. прокламації — справа серйозна, легко провалитися. Добре обміркуйте все: підберіть надійних друкарів та й людей, що поширюватимуть листівки, підшукайте зручне приміщення. І ось що: крім вас, ніхто, жодна душа, не повинна знати мене і мого імені. Тільки коли ви дотримуватиметеся цієї умови, я готовий співробітничати з вами і допомагати в межах можливого. — Василь підняв келех з вином, цокнувся з Лізою, Вебером і випив.

Джаз заграв модний фокстрот. Вебер підвівся і запросив Лізу. Незабаром вони кружляли в натовпі танцюристів.

Повернувшись на місце, Вебер продовжив перервану розмову:

— Зараз ніхто, крім мене, не знатиме про вас нічого. Але згодом виникне потреба, щоб ще хтось з наших познайомився з вами. Мало що може трапитися.

— Правильно. Ми ще поговоримо про це. Щоб ви знали, Вебере, ми найближчим часом спробуємо зав'язати стосунки з фрау Браун…

— Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно…

— Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь.

— Чим більше, тим краще!

— Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості…

Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати.

Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.

Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу.

На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала:

— Добрий день, фрау Браун, як поживаєте?

— Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук.

— Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи!

Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої.

— Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити?

— Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка.

— Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі…