Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 58)

У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись і намагаючись умить виконати будь-яке їхнє бажання. Єдине, чого вони не могли зробити, це досхочу нагодувати заокеанських гостей. У ресторанах на всій території третього рейху було встановлено певні дні для м'ясних і рибних страв, а в інші дні подавали страви з овочів, хліб замінювали сурогатом, масло — маргарином.

Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру.

Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем.

Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори.

Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!..

Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті.

Ліза, оглянувши все, невесело сказала:

— Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста?

— Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста.

— А що робити в місті?

— Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ.

— Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!..

— А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю…

Ліза мовчки знизала плечима.

Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок.

— Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок.

Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка.

Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича.

О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся:

— Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру?

— Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною.

— Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі.

— Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені.

— Чим?

— Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту!

— Приміщення для контори знайти легко: в діловій частині Берліна багато вільних приміщень. Євреїв вислали, а на їхніх місцях ще ніхто не осів. А от наймаючи людей, будьте обережні: тут кожен третій або агент, або слідець гестапо. Дивіться, аби вони не підсунули вам своїх людей, — застеріг О'Кейлі.

— А як цього уникнути?

— Важко, але можна. Хочете, ми порекомендуємо вам декого…

— Буду вам безмежно вдячний!

— Нема за що дякувати, це теж мій обов'язок… До речі, як ви влаштувалися з харчуванням?

— Дуже погано. В Парижі ми з дружиною звикли до смачних наїдків, а тут самі овочі, замість хліба — картопля, а коли й дадуть зрідка м'ясо, то таке, що їсти не можна. Не кажучи вже про те, що нема доброго вина!

— Ви можете користуватися нашим магазином, там за долари вам продадуть усе, що вашій душі заманеться. — Консул написав записку і подав Василеві: Зайдіть туди — це в дворі консульства, — купіть, що потрібно, і замовте ще чогось на майбутнє… В листі Джо просить мене де в чому допомогти вам… Про це він говорив зі мною і по телефону. Коли виникне потреба, приходьте, — я зроблю все, що зможу.

— Я хотів би запитати вас, містере О'Кейлі, як ви гадаєте, — чи поведеться нам тут? Націсти не викликають у мене довір'я…

— Націсти на чолі з Гітлером — погань. Це, звісно, строго між нами!.. Вони пробудили в німців найниціші почуття. Однак націсти — це все-таки краще, ніж комуністи. З націстами можна домовитись на певних умовах, налагодити з ними торгові зв'язки, як, наприклад, робить ваша компанія, і непогано заробити. А що комуністи? Вони не визнають ні приватної власності, ні приватної ініціативи!

— Цілком згоден з вами!.. Без приватної власності світ запалиться… Признатися, я невеликий політик, а проте боюся, щоб Гітлер не обдурив нас… У нього вовчий апетит. Спершу він проковтне, своїх найближчих сусідів, потім візьметься до великих, — тоді й нам стане не дуже затишно на цьому світі…

— Щодо близьких сусідів — будь ласка! Їжте їх, пане Гітлере, на здоров'я, — то байдуже!.. Нам вигідніше мати справу з однією могутньою державою, ніж морочитися з усякою дрібнотою. Сказати вам правду, у наш вік дрібні держави не мають права на існування, і чим швидше відбудеться неминучий розпад їх, тим краще. Нехай Гітлер спинається на ноги і всією могутністю вдарить по Радах — нас цілком влаштує це!

Вам ніколи не спадало на думку, що Гітлер, зрештою, обкрутить нас круг пальця? — спитав Василь.

— Та де там! — Генеральний консул зареготав. — Ми для Німеччини зовсім недосяжні!.. Вона змушена буде напасти на Ради. Гітлер та його найближче оточення добре розуміють, що для них ворог номер один — більшовики, що їм не. жити на нашій планеті, доки існують Ради. Якщо німці трохи поскубуть ще й зарозумілих англійців, теж буде непогано, — утвориться вакуум, а ми заповнимо його. Часи міняються містере Кочеку! Англійці не мають ніяких прав панувати над світом, як це було досі. Ми — найбагатша нація, і майбутнє належить нам — американцям! — Голос О'Кейлі лунав урочисто.

— Питання ці надто складні, не для мого розуму! — скромно сказав Василь і підвівся.

У магазині Василь наповнив три великі паперові пакети усякими наїдками, купив кілька пляшок вина, поклав усе це в багажник і відвіз додому Лізі.

По обіді він подзвонив у контору акціонерного товариства «Фламме» — основного покупця продукції компанії, представником якої був містер Ярослав Кочек, — і назвав себе.

— Одну хвилинку! — попросив жіночий голос, і його зразу ж з'єднали з Шіллінбергом, генеральним директором товариства.

— О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас!

— Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу?

— Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте…

Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав:

— Ну, велика битва починається!..

Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини.

Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо.

— Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він.