Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 22)

— У нас куди простіше. Словаки — люди гостинні!

— Аби ви не подумали, що я теж остаточно офранцузився, запрошую вас із дружиною. Ласкаво прошу до нас у будь-який час, коли вам тільки захочеться. Хоч на Новий рік, хоч пізніше…

— От і вийшло, що ти напросився в гості! — сміючись сказала Ліза.

Василь, подякувавши, охоче прийняв запрошення журналіста. Йому треба було тільки дочекатися відповіді од «батька».

О п'ятій годині ранку, коли веселощі в ресторані були ще в розпалі, Василь з Лізою і подружжя Сар'янів роз'їхалися по домівках.

Другого дня, вважаючи, що кращої нагоди для виконання релігійних обов'язків, ніж різдво, і не придумати, Василь і Ліза вирушили до церкви. Терпляче вислухавши урочисту месу, вони дочекались, коли кюре звільниться, і підійшли до нього. Він зразу ж пізнав їх і привітно всміхнувся.

— Я дуже радий, що в моїй парафії з'явилися добрі католики, — сказав він. — Як я помітив, ви постійно відвідуєте недільну месу…

— Аякже, отче мій! — вигукнув Василь. — Ми з дружиною хотіли довідатися, чи можна купити два постійних місця у вас у церкві. От, скажімо, в третьому або в четвертому ряду.

— Ви хочете мати постійні місця? Що ж, це похвально… Ви могли б мати вільні місця в третьому ряду. Четверте і п'яте крісла. Але чи знаєте ви, що місця в нашій церкві коштують дорого?

— Не думаю, що це змусило б нас відмовитися од свого наміру…

— На твердій лаві в третьому ряду місце коштує триста франків на рік, а якщо хочете крісла з оксамитовою оббивкою, то п'ятсот франків.

— Думаю, ми задовольнимося твердою лавою. Так, Маріанно? — Василь повернувся до дружини.

— Звичайно, — відповіла Ліза. — Хіба не однаково, на якій лаві розмовляти з богом…

Василь дістав з гаманця шістсот франків.

— Дякую! — Кюре сховав гроші під сутану, в кишеню штанів. — Квитанцій ми не видаємо, але в книзі нашої церкви буде зроблено відповідний запис.

Побажавши одне одному щасливого різдва, вони розійшлися.

— От бісові душі, — шепнув Василь Лізі, беручи її під руку, — навіть місцями в божому храмі торгують!

— Отже, доведеться сповідатися цьому старому фарисеєві?

— Щонайсправніше, не рідше одного разу на місяць!

— Ах ти господи! Вигадуй тепер гріхи, щоб їх відпустили! — Ліза зітхнула.

— Так, люба, вигадувати гріхи, мабуть, важче, ніж грішити!… А втім, коли зберешся на сповідь, я вигадаю тобі такі гріхи, що всіх аж завидки візьмуть!

Удома, серед усіляких програм, проспектів з тенісного клубу і запрошень, на них чекав «батьків» лист. «Батько» поздоровляв сина і невістку з різдвом Христовим і з Новим роком. Після численних побажань він висловлював свою радість з приводу комерційних успіхів сина. Передавши уклін від родичів і повідомивши про здоров'я тітки Клари, яка, слава богу, одужує, «батько» писав, що її син Юзеф Холек найближчим часом збирається на студентські канікули до Франції. «Юзеф подзвонить тобі по телефонах, номери яких ти мені дав, і я дуже прошу — зустрінься з ним, допоможи ознайомитися з визначними місцями столиці світу. Якщо ж ти дуже заклопотаний і не можеш приділити йому багато уваги, нехай це зробить Маріанна. Він, як ти знаєш, хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід. Грошей мені не надсилай, краще пусти їх в оборот.

Не пишу докладно, сподіваюсь, що Юзеф розповість вам про все…»

Вони читали і перечитували «батькового» листа. Було ясно — кур'єр, який приїздить до них, має серйозні повноваження. Що інше могло означати слова: «Юзеф — хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід»? Виходить, цьому хлопцеві можна довірити все. У листі нема жодного слова ні про Сар'яна, ні про Вебера. Останні рядки листа — «не пишу докладно, сподіваючись, що Юзеф розповість вам про все» — ось, мабуть, відповідь і на це питання.

Незабаром після Нового року пролунав телефонний дзвінок.

«Квартира Ярослава Кочека?» — «Так». — «Добридень, брате, говорить Юзеф Холек. Твій батько обіцяв написати про мене, — ти одержав його листа?» — «Одержав. Де ж ти, Юзефе, чому не їдеш до нас»? — «Щоб не завдавати вам клопоту, я зупинився в готелі. Але, якщо ви вдома, можу приїхати хоч зараз». — «Ми вдома і ждемо тебе. Стривай, з тобою хоче поговорити Маріанна, передаю їй трубку». — «Добридень, Юзефе! Як тобі не соромно зупинятися в готелі?» — «Я вже сказав, — не хотів завдавати вам клопоту». — «Ну гаразд, приїжджай скоріше, ми тебе чекаємо. Нашу адресу ти знаєш… Візьми таксі і приїжджай, ми з Ярославом так скучили за домом…»

— Василю, як ти гадаєш, наш телефон не підслуховують? — спитала Ліза, поклавши трубку.

— Гадаю, що ні, але бути обережним не завадить. Береженого й бог береже!

— Знаєш, чому я запитую? Ми — словаки, піддані Чехословацької республіки. Але ні чеської, ні словацької мов не спромоглися вивчити. Ледачі ми з тобою люди. До нас приїздить близький родич, а ми розмовляємо з ним по-французьки. Добре ще, не виникла потреба звертатися до нашого консула, — а якщо б довелося?..

— Ти маєш рацію, але не в усьому. Справа не в лінощах, а часу в нас зовсім нема!

— Пусте! Якби схотів, то знайшовся б час…

Хвилин за сорок приїхав двоюрідний брат Юзеф. Василь, допомагаючи гостеві зняти пальто, уважно роздивлявся його.

Юзеф був молодий, високий, спортивної будови парубок. Пригладжуючи русявого чуба, він крадькома оглянувся і, видно, не знаючи, є дома чужі чи нема, обняв спершу Василя, потім Лізу, примовляючи: «Здрастуй, брате! Здрастуй, сестро!» І хоч пароль був зовсім ні до чого, додав: — «Дома у нас усе гаразд!»

— Ну й слава богу! — Василь, узявши Юзефа під руку, перейшов на російську мову: — Добре, все ясно! Ходімо в кабінет. Можете говорити вільно — сторонніх нема. Ми з Лізою самі.

Слідом за ними зайшла до кабінету й Ліза. Поставивши на стіл пляшку вина, келехи, фрукти, вона сіла в крісло.

— Розповідайте! Ми ж вас так ждали. — Василь налив келехи.

— Багато чого я маю вам розповісти — не знаю, з чого й починати. Насамперед «батько» доручив мені передати вам обом великий привіт, — промовив гість. — Він так само, як і ви, вважає, що членство в тенісному клубі ще більше зміцнить ваше становище тут, у Парижі, і дасть можливість зустрічатися з потрібними людьми. Велике враження справила на «батька» звістка про те, що фірма налагодила комерційні стосунки із закордоном. Він кілька разів повторив, що надає цьому фактові надзвичайно важливого значення, і просив переказати вам про це. Якщо ваша поїздка до Лондона відповідає інтересам фірми, то їдьте. А от у Берліні вам треба побувати, на його думку, неодмінно, побувати без будь-якого певного завдання. Просто подихати тамтешнім повітрям, ближче ознайомитися з обстановкою. «Батько» вважає, що фашистська небезпека стає реальним фактом, і вам час перейти до активної роботи. Він так і сказав: «Передайте товаришеві Василю, що час настав!..» На думку «батька», журналістові Сар'яну цілком можна довіряти, — розкрийтеся перед ним у межах розумного і скористайтеся його допомогою. Щодо Ганса Вебера — вказівка така: цілком покладатися на Сар'яна, і якщо той порадить, можна залучити до антифашистської діяльності й Вебера. Надалі вам рекомендується писати «батькові» якнайрідше, — зв'язок підтримуватиме спеціально призначений кур'єр. Майте на увазі, кур'єр цей — жінка, здорова, червонощока австрійка, досвідчена революціонерка, палка антифашистка. Запам'ятайте її зовнішні дані і пароль. Це — огрядна жінка років п'ятдесяти, за професією кравчиха. На грудях поверх білої кофти завжди носить великий медальйон — емалеве зображення божої матері з немовлям. Звуть австрійку фрау Шульц, Анна Шульц. Пароль: «Ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню?» Відповідь: «Так, якщо тільки не дуже довго чекати». Повторити чи запам'ятали?

— Не треба повторювати!

— З фрау Шульц зв'язок підтримуватиме переважно Ліза. «Батько» вважає, що це зручніше і, отже, доцільніше. Фрау Шульц подзвонить вам по домашньому телефону і домовиться про час та місце зустрічі. Зустрічатися з Шульц треба там, де вона вкаже, і ні в якому разі не у вас дома. Шульц не повинна знати надто багато про мосьє Кочека. Познайомити її з ним можна тільки тоді, коли в цьому виникне крайня потреба. «Батько» просив також передати Лізі, що знає — неробство набридло їй, але йому скоро настане кінець. От, либонь, і все, що мені доручено переказати вам.

— Коли ви збираєтесь назад? — спитав Василь.

— Затримаюсь тут на кілька днів, — я ж студент Празького університету, скористався різдвяними канікулами, щоб відвідати Францію. Можливо, за мною стежать, — тому мені не слід приїздити до вас ще раз. Якщо я вам буду потрібен, подзвоніть мені в готель — зустрінемося десь у музеї. Так буде найпростіше — адже мене цікавить у Парижі все, що варте уваги.

— Припущення, що за вами стежать, грунтується на якихось фактах? — поцікавився Василь.

— Конкретних фактів нема. Але через певні події у відносинах між Чехословацькою республікою і Францією настав деякий холодок, і французькі власті почали ставитися до чехів та словаків підозріливо. У Празі французький консул, перш ніж видати мені візу, вимотав усю душу…

— Скажіть, товаришу, а з дому нам нічого не передавали? — спитала і тут же додала Ліза: — Як приємно вимовити слово «Товариш»!

— Ні, нічого не передавали. Але, коли повернуся, я можу довідатися і сповіщу через фрау Шульц.