Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 21)
Чому?.. Невже він, Василь, який непогано розпізнавав людей, помилився в Сар'яні? Не зрозумів його справжньої суті… Якщо так, то йому треба негайно збирати манатки, повертатися на батьківщину і зайнятися чимось іншим, — скажімо, слюсарювати, ремонтувати машини і не потикатися більше туди, де потрібна кмітливість та проникливість… А чому не припустити й таке: допитливий журналіст розгадав, що Ярослав Кочек такий самий словак, як сам Сар'ян — японський мікадо, і шукає тепер шляхів, щоб зблизитися з ним, як із своїм однодумцем? У цьому теж мало радості: виходить, не зумів зіграти своєї ролі до кінця або щось бовкнув, давши привід журналістові робити всякі припущення… Втім, сам багато не зробиш — потрібні помічники. А про такого помічника, як Сар'ян, можна тільки мріяти, — тим паче, що він, напевно, у близьких стосунках з Вебером. Секретар генерального консульства Німеччини в Парижі — палкий антифашист! Це ж джерело такої інформації… Головне — не гарячкувати, діяти обачно. Перш ніж ризикнути відкритися журналістові і встановити зв'язок з Вебером, треба написати «батькові», щоб він дав згоду на такий крок.
Захопившись своїми думками, Василь мало не поїхав на червоне світло, — дрбре, що в машині чудові гальма, інакше не уникнути б йому розмови з охоронцем порядку!..
Відімкнувши двері своїм ключем, Василь тихенько ввійшов у квартиру. Так і є, Ліза тихо посапує в опочивальні. Він роздягнувся і навшпиньки пройшов до кабінету.
21/ХІІ 1932 року, Париж.
Дорогий батьку!
Даруй, що довго не писав, — дуже був заклопотаний, та й особливих новин не було. А сьогодні в мене велика радість. Зараз хоч і пізно, година ночі, все-таки надумав поділитися тією радістю з тобою.
Отже, про мої успіхи: недавно у великому турнірі з теніса, влаштованому Паризьким клубом, мені пощастило: я посів перше місце. Мені вручили приз — кришталеву вазу. Це ще не все. Сьогодні, всього кілька годин тому, мене вшанували великою честю — прийняли до членів тенісного клубу. Бачу усмішку на твоєму обличчі: «Чи ба, велике діло, прийняли до членів якогось клубу, є чого радіти». Це не так, батьку. До Паризького тенісного клубу приймають далеко не кожного, і членство в цьому клубі створює людині певне становище в суспільстві. Знаєш, хто аа мене поручився? Вельми поважані люди — директор-розпорядник великого універсального магазину, нащадок відомого аристократичного роду де ла Граммон, про якого я писав тобі раніше. Другий поручник — генеральний секретар міністерства мосьє Жан Поль Маріньє.
Мої комерційні справи теж у доброму стані. Замовників хоч греблю гати. Віддаючи належне нашим молодим художникам, мушу відзначити, що вони цілком виправдали мої надії: у них сила-силенна фантазії, смаку, невичерпної енергії. Це ж не жарт, — наша фірма добилася монопольного становища на ринку в галузі об'ємної і тематичної реклами. Правда, є ділки, які намагаються конкурувати з нами, але поки що вони нам не страшні. Недавно почали надходити замовлення з-за кордону — з Англії, Італії та Німеччини. Цими днями мій компаньйон, мосьє Жубер, виїде в Рим, щоб оформити нові замовлення ї вивчити італійський ринок. Коли він повернеться, я, можливо, поїду в Лондон. Треба розширювати міжнародні зв'язки нашої фірми. Батьку, мені дуже хотілося б почути, що ти думаєш про все це.
Тут я познайомився з одним журналістом, Жюлем Сар'яном. Ти знаєш, батьку, я важко сходжуся з людьми, але з ним, здається, потоваришував серйозно.
А ще хочу тобі сказати, що в мене назбиралася певна сума грошей: те, що ми беремо з моїм компаньйоном з каси на особисті витрати, я повністю не витрачаю, — ти ж знаєш, яка господиня Маріанна. Так от, напиши, якщо тобі потрібні гроші, можу вислати на перший раз тисяч десять-п'ятнадцять франків.
Пиши, будь ласка, докладно, що робиться у нас вдома? Як здоров'я тітки Клари? Чи не збирається хтось із родичів до нас у гості? Ми з Маріанною прийняли б дорогого гостя з великою радістю. Показали б Париж. Ти навіть уявити собі не можеш, як ми скучили за вами і за домом. Навесні, якщо нічого не перешкодить, неодмінно приїдемо провідати вас.
Передай привіт усім. Тобі і всім нашим уклін від Маріанни.
Твій люблячий син
P. S. Батьку, зовсім забув: у тенісному клубі я познайомився з секретарем генерального консульства Німеччини в Парижі паном Гансом Вебером. Як запевняє мосьє Сар'ян, Вебер порядна людина. На мене він теж справляє добре враження, хоч не знаю — чи бувають серед дипломатичних працівників порядні люди. По-моєму, на те вони й дипломати, щоб прикидатися. А взагалі мені це зовсім байдуже, просто не хочеться помилятися в людях, а потім звинувачувати себе самого. От і все.
Закінчивши листа, Василь дістав з тайника безколірне чорнило і особливу ручку з тоненьким пером. Між рядками листа він написав «батькові» про все, що йому розповів сьогодні Сар'ян: про засідання французького кабінету, пов'язане з небезпекою приходу до влади націстів, про те, що Ганс Вебер завзятий антифашист, і попросив дозволу налагодити тісний зв'язок із Сар'яном та Вебером.
Наприкінці Василь додав, що, оскільки події в Німеччині можуть відбутися блискавично, а в нього з являться надійні джерела інформації, було б доцільно налагодити певніший спосіб зв'язку. Може, навіть через спеціального кур'єра.
Коли Василь закінчив писати, за вікном уже світало.
Він устав, втомлено потягнувся. Спати не хотілось, але треба було змусити себе заснути, — вранці на нього чекає багато справ, і голова має бути свіжою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
До свят-вечора лишалося ще близько тижня, але весь Париж уже охопила передсвяткова лихоманка. Торговці ялинковими прикрасами, іграшками, вітальними листівками, свічками, бакалійники, власники великих гастрономічних магазинів та ресторанів, змагаючись між собою, прагнули оформити вітрини якнайвигадливіше.
Місяців за три до свят рекламну фірму «Жубер і компанія» закидали замовленнями з усіх кінців країни. Художники працювали день і ніч, і все ж таки не встигали в строк. Василь, твердо пам'ятаючи одне з головних правил комерції: прийняв замовлення — виконуй вчасно, нервував, йому не хотілося принижувати авторитет фірми.
На вулицях було повно людей з покупками в руках. Господарки збилися з ніг, запасаючись продуктами до святкового столу. Здавалось, усі тільки й думають, щоб весело провести свято, зовсім забувши, що по той бік Рейну готуються події, які загрожують смертельною небезпекою не лише Франції.
Столичні газети, що спершу з неприхованою трипогою повідомляли про можливість приходу до влади в Німеччині Гітлера і націонал-соціалістів, начебто заспокоїлись, — вони, мов по команді, перестали писати про це. Більше того, реакційна преса намагалася довести обивателеві, що нічого особливого не сталося: яке, мовляв, французам діло, хто править Німеччиною? Іноді в статтях на політичні теми де-не-де лунали навіть чванливі нотки: не треба забувати, що Францію захищає неприступна фортеця — лінія Мажіно!..
Василь замовив на святковий вечір столик у «Максима» і запросив Сар'яна з дружиною.
У свят-вечір вони зустрілися у вестибюлі ресторану.
Василь і Ліза познайомились із Сар'яновою дружиною Жаннет — веселою, блакитноокою француженкою. Як усі парижанки, вона була одягнена з великим смаком і здавалась значно молодшою за свій вік. А втім, і Ліза сьогодні нічим не відрізнялась від паризьких модниць. Щоб не осоромитися, дружина удатного комерсанта замовила спеціально до цього дня сукню в дорогої кравчихи. Тоненькі разки перлів і діамантові сережки доповнювали її туалет. Чоловіки були у вечірніх костюмах.
Метрдотель, у фраку, з білою квіткою в петлиці, схожий на опереткового артиста, запитавши прізвища гостей, провів їх до замовленого столика.
Коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов, дами побачили під серветками різдвяні подарунки. Лізі дісталася маленька мавпочка, а Жаннет — плюшевий ведмедик.
Рівно о дванадцятій по радіо пробив годинник, спалахнули свічки на величезній ялинці посеред залу. Всі встали з келехами, наповненими шампанським, і, побажавши одне одному щастя, випили до дна.
Заграла музика. Сар'яни лишилися за столиком, а Василь і Ліза танцювали, як то кажуть, до нестями. Він — кремезний, високий, стрункий, вона — граціозна, ставна — привертали до себе увагу. Кожного разу, коли після чергового танцю вони підходили до столика, розпашілі, збуджені, Жаннет зустрічала їх оплесками, а її чоловік поспішав наповнити їхні келехи.
— Щоб пізнати французів, — сказав Василь, коли вони з Лізою відпочивали після танцю, — треба з'їсти не пуд, а тонну солі! Здавалося б, люди привітні, товариські, а проте не дуже-то гостинні!..
— На підставі яких фактів ви прийшли до такого висновку? — всміхаючись, спитав Сар'ян.
— Скоро два роки, як я живу в цій країні, а за весь цей час мене не запросили в жоден дім! Той же мій компаньйон, який багато чим завдячує мені і знає, що в нас тут нема ні рідних, ні близьких друзів, не вважав за потрібне запросити нас навіть на свято!..
— Ви маєте рацію, мосьє Кочеку! Французи можуть поважати вас, приятелювати з вами, пригощати в найдорожчому ресторані, але запросити до себе додому… Для того, щоб заслужити таку честь, треба дуже близько зійтися з ними, бути в дружніх стосунках.