Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 23)

— Будь ласка, дуже прошу! Ми ж з Василем сидимо тут мов на засланні. Ні листів з дому, ніяких звісток…

— Ну що ж, давайте вип'ємо по келеху вина за те, щоб не було на світі фашизму і війн! — тихо сказав Василь.

— З великим задоволенням! І від душі бажаю вам успіху! — Гість цокнувся з Лізою, потім з Василем.

— Добре було б вам затриматися на кілька днів, — сказав Василь. — Річ у тому, що цими днями я маю зустрітися із Сар'яном у нього вдома. Мені хотілося б повідомити «батька» про наслідки моєї розмови з журналістом. Може, він скаже щось нове. Адже Сар'ян має доступ до верхів, він добре поінформована людина.

— Гаразд, я три дні чекатиму на ваш дзвінок до десятої ранку і після восьмої вечора. Запишіть мій телефон. Можете говорити зі мною по-чеськи, я вільно володію цією мовою.

— На жаль, не можу сказати про себе те саме. Втім, для початку у мене вистачить запасу слів. Почнемо по-чеськи, потім ненароком перейдемо на французьку…

Гість попрощайся і пішов.

— Мені сподобався цей хлопець — молодий, зібраний, розумний, — сказаи Василі». — 3 таким можна працювати.

— З тобою теж можна працювати! — пожартувала Ліза.

— Гадаю, що можна, — відповів Василь.

Сар'ян не змусив себе довго чекати. Вранці наступного дня він подзвонив Василеві в контору і спитав, чи не забув той про свою обіцянку побувати з дружиною у нього вдома?

— Ні, звичайно! — озвався Василь. — Ви ж знаєте, фірма наша солідна, ми завжди виконуємо свої обіцянки.

— От і добре! Я прийду до вас після роботи, візьмемо таксі, заїдемо по вашу дружину, а тоді вже до нас. Адже я живу на околиці Парижа, майже за містом.

— Навіщо ж таксі? Можемо поїхати в моїй машині. Чи ви не довіряєте мені своє дорогоцінне життя?

— Ризикну, тим паче, що так обійдеться дешевше! День минув у клопотах. Треба було переглянути пошту, що назбиралася за святкові дні, викликати до себе головного художника, порадитися з ним з приводу нових замовлень, вислухати директора-розпорядника, підписати чеки та інші банківські документи.

Рівно о п'ятій годині в кабінет до Василя увійшов Сар'ян.

— Точність — ввічливість королів! — сказав він, показуючи на стінного годинника.

Заїхали по Лізу. Вона сіла поруч з журналістом на задньому сидінні, і машина рушила.

— Вас, либонь, цікавить, чому ми з Жаннет забралися так далеко? Дуже просто — люблю порпатися в землі! У Парижі люди забули навіть запах землі. Єдина можливість відпочити душею — це найнятися садівником і обробляти квітники в парках. А тут, на околиці, у мене є невеликий садок — фруктові дерева, кущі повного бузку і жасмин. Я розводжу квіти, навіть город маю. Шкода, зараз зима, і ви не зможете помилуватися моїми квітами, особливо трояндами. Їх у мене шістдесят кущів. Улітку, коли розкриваються пуп'янки, здається, що ти опинився на славнозвісних трояндових плантаціях Болгарії. В дитинстві, коли я жив у Стамбулі, біля нашого будинку був тінявий сад. Батько любив поратися в ньому. Мабуть, я успадкував його любов до землі…

Залитий світлом Париж лишився позаду, вони виїхали на погано освітлену широку вулицю, вздовж якої обабіч виднілися двоповерхові котеджі.

— Он там, через. три будинки, з правого боку зупинитесь, — сказав Сар'ян.

Дім журналіста було умебльовано просто, але зі смаком. Чекаючи обіду, розташувались у просторій вітальні. Жаннет принесла аперитив.

— Ви живете вдвох у такому великому будинку? — запитала Ліза.

— Удвох. У нас нема навіть постійної служниці. Вона приходить тільки вдень, — відповіла Жаннет. — Будинок, правда, трохи завеликий для нас — сім кімнат, чотири на першому поверсі, три — на другому, завжди порожні. Але тут у нас багато землі — є де розвернутися Жюлю!..

Обід був скромний, зате вдосталь було вин різних марок і сортів. По обіді Жаннет повела Лізу в свою кімнату, а чоловіки пішли в кабінет хазяїна — покурити, випити кави, щиро порозмовляти.

— Розкажіть заклопотаному справами чоловікові, що відбувається на нашій багатостраждальній планеті? Ви ж усе знаєте! — почав Василь.

— Дещо знаю… Та ба! — далеко не все. На жаль, потішити вас нічим. — Сар'ян підвівся, мовчки пройшовся по кімнаті. Повернувшись на своє місце, сказав — Учора, четвертого січня тисяча дев'ятсот тридцять третього року — прошу вас запам'ятати цю дату! — в Кельні, в будинку банкіра фон Шредера, відбулася зустріч Гітлера з Папеном. За відомостями, які має Міністерство закордонних справ Франції, вони домовились про двосторонні спільні дії: Папен — Гітлер. Наслідків цієї змови довго чекати не доведеться — вона розчистить Гітлерові шлях до влади. Повірте мені, цей день, четверте січня, буде початком грізних для Європи, а може і для всього світу подій!

— Отже, ви вважаєте, що прихід до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлсром — справа вирішена?

— Так. І мені стає страшно, коли я думаю про наслідки.

— Страхом нічого не зарадиш! Розумніше було б боротися проти гітлеризму, боротися всіма можливими засобами. — Василь уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника.

— Згоден, але як боротися — от у чому притичина? Я не міністр, не генерал, у мене нема армії. Нема навіть партії.

— Для початку ми укладемо з вами спілку для боротьби з фашизмом.

— Спілку з вами?

— Не дивіться на мене так здивовано. Краще давайте поговоримо відверто. Хочете?

— Хочу. Власне, я давно чекаю такої розмови. Чекаю від того самого дня, коли після турніру в тенісному клубі ви не схотіли сфотографуватись, побоюючись з'явитися на сторінках газет… Тоді я зрозумів, що для цього у вас є свої особливі причини.

— Насамперед ви повинні знати, що єдина моя мета — боротися проти фашизму. Звичайно, нам з вами несила перешкодити Гітлерові та його поплічникам захопити владу в Німеччині. Але знати про всі акції фашистів ми повинні, щоб допомогти тим, хто спроможний по-справжньому боротися з цим злом нашого віку.

— Чим я можу вам прислужитися?

— Насамперед згодою співробітничати зі мною, якщо ви справді хочете боротися проти фашизму.

— Хіба я, людина, що на власній шкурі зазнала всіх жахів шовінізму й фанатизму, можу не хотіти боротися проти фашизму!.. Я готовий. Але як конкретно я співробітничатиму з вами?

— Ви зробите велику послугу, якщо погодитеся інформувати мене про події в Німеччині і ставити до відома про наміри французьких правлячих кіл щодо німецьких справ.

— Згоден, — журналіст кивнув головою. — А ще?

— Дозвольте, якщо, звісно, це не завдасть вам клопоту, час від часу послугуватися вашим будинком.

— Навіщо?

— Щоб зрідка зустрічатися тут з потрібними людьми, готувати пошту для певних адресатів, мати у виняткових випадках на день або два, не більше, схованку для моїх співробітників. Повторюю, якщо це вам не завдасть клопоту…

— Послугуйтеся скільки вам завгодно! Єдине, чого б мені хотілось, — робити все так, щоб не викликати підозр ні в кого, навіть у Жаннет, яка не тільки байдужа до політики, але й боїться її!

— Ваш будинок стоїть осібно. Я помітив, що садок захищає його од цікавих поглядів сусідів, особливо влітку. У вас нема навіть постійної служниці. Нарешті, у вас порожній цілий поверх. Ідеальніші умови для роботи важко й уявити. Ви могли б віддати мені в оренду верхній поверх. Я сам чи з дружиною — ми б приїжджали сюди на день, на два подихати свіжим повітрям. До речі, такі взаємини між нами зняли б з вас будь-яку відповідальність. Мало там що можуть робити пожильці?

— План ваш мені подобається. Я охоче віддам вам в оренду частину будинку. Дружина сумує на самотині, до того ж вона дуже симпатизує мадам Кочековій. Моя вам порада: не поспішайте, зважте все ще раз. Нехай і між жінками зміцніє взаємна дружба.

— Мати з вами справу просто задоволення! Поспішати не будемо. Ще одне запитання: скажіть, чи варто залучити до цього Вебера?

— Вебер ненавидить фашизм. Я мав можливість пересвідчитися в цьому.

— А не може бути так, що він, прикриваючись антифашизмом, виконує тут завдання певних органів і намагається здобути довір'я у справжніх антифашистів?

— Я не такий уже простодушний, як, можливо, це здається, — осміхнувся Сар'ян. — Ще раз підтверджую, що порядність Ганса Вебера поза сумнівами!

— Тоді обміркуймо, як залучити його.

— Дуже просто — зустрінемося втрьох десь у ресторані чи кафе і поговоримо.

— Мені не хотілося б, щоб нас бачили разом. Я певен, що за Вебером, як за іноземним дипломатом, стежать і кожен його крок беруть на замітку, тим більш зустріч з іноземцем.

— Про це я, правду кажучи, не подумав… В такому разі, можу запросити його і вас до себе в гості! — запропонував Сар'ян.

— Так буде краще. Якщо можна, то треба було б влаштувати зустріч найближчим часом.

— Ну, скажімо, післязавтра, десь на восьму годину вечора.

— Дуже добре!.. Тепер ми з чистою совістю можемо повернутися до жінок.

— Можемо… Але спершу мені хотілося б спитати вас: невже ви не маєте надійної інформації безпосередньо з Німеччини?

— Особисто я — ні. Але ті, кому це належить, мають таку інформацію. Однак для певності будь-яку інформацію годиться перевіряти по двох-трьох джерелах.

У їдальні вже було накрито стіл до чаю, і Жаннет почастувала їх тортом, який сама спекла.

По дорозі додому Василь, не зводячи очей з шосе, спитав у Лізи, яке враження справила на неї Жаннет.

— Вона дуже мила, проста, щира жінка. Але, на жаль, байдужа до всяких громадських інтересів.