Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 55)

Хлопці зупинилися і обернулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.

«Помста сатаела»

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:

— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:

— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..

І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..

— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.

— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…

— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…

— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.

А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.

— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.

Захвилювалась і мати Камо.

— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:

— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних і радісних обличчях хлопців не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.

Старенька Наргіз обняла свого дідуся, матері — дітей, і почались безладні розпитування й запитання.

— Що це у вас там було? Що це гуркотіло там, наче в мене в кузні? — весело розпитував коваль Самсон.

— Як же без грому?.. З чортами воювали, — підморгнувши товаришам, відповів Грикор. — Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями — руки короткі — не впорались, ось вони й накинулись на дерево!

— Бідне дерево!

— І-і-і!.. Сліпі! Своїми очима бачила, як сатана по дереву вдарив… Неправду говориш! — втрутилася Сона.

Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:

— Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?

— І-і-і! Очі б мої не бачили — і моє ягнятко з пуття збили!..

Колгоспники, побачивши хлопців живими-здоровими, заспокоїлись і розійшлись по домівках.

Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догоряючого на Чанчакарі дерева.

Старий мисливець ніколи ще не був такий схвильований, як тієї ночі.

— Жінко, скільки грошей дадуть за таких людей, як ми з тобою? — з досадою спитав він у своєї дружини і, не чекаючи відповіді, пішов у хлів.

Наргіз здивовано подивилась йому вслід: що це сталося з старим?

А дід, сидячи в одному з кутків хліва, розмовляв сам з собою:

— Та хіба ж хтось з дідів твоїх купував собі архалук за нечисті гроші, що ти хочеш купити?.. Хіба мати твоя купувала собі плаття за нечисті гроші, що ти захотів купити жінці?.. Хіба хто з нечистими грошима в кишені дійшов до кінця свого шляху, як ти дійшов? — терплячи докори сумління, запитував себе старий. Він проклинав скарби князя Артака, які спочатку обрадували його, а потім стали для нього горем, обплутали його по руках і ногах.

«Будь вони прокляті! Досить їм мене точити. Віддам їх, може, легше стане на серці», вирішив старий.

Але, коли дід узяв скарб, в очах у нього знову потемніло. Хвилювання охопило старого, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння.

— Дивлюся — і не віриться… Скарб, справжній скарб! — повторював він. розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.

Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.

— І все це моє! Адже це царське багатство! Виходить, я, мисливець Асатур, відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… — наче в нестямі, бурмотів він. — От зрадіє стара, коли довідається! «Який, — говорить, — мисливець жив добре?» Жіночий розум не вірить у щастя… Ану, давай подол, насиплю золота. Що скажеш? Чи є у мисливця щастя?

Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.

— Ну, що ж, — промовив він до себе, — знову сховати? Але ж доки ховати, до якого часу в такому страху жити? Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят? Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було — я не був багатим, проте і на душі легко було. Ні, не треба… свинцем на серці моїм лежить оцей тягар. Не треба, не хочу. Моє вчорашнє життя було таке хороше, чесним був, щасливим був… Нащо ж я чужим добром заволодів? Не по-людському це…

Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Але біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.

— Ну, чи не дурень я, люди добрі? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов — і збожеволів. Ні, Асатуре, коли мало глузду — позич розуму.

Прийшло щастя до твоїх дверей — не жени його. Не будь дурнем, не брикнула ж тебе кобила в голову… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам дай заповіт — хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?

І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову заховав скарб у тайник…

Випадок у печері

Того дня, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково вийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталась інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої і впертої вдачі Камо.

Вранці, коли хлопці знову зібрались іти на Чорні скелі, дід Асатур сказав їм:

— Я, дітоньки, сьогодні з вами не піду, справи в мене в колгоспі. Не хочу я, щоб і ви ходили в цю чортячу печеру, та хіба ж вас удержиш? Будьте обережні. Ну, бог з вами, йдіть!..

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Гаспарян підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери.

Минуло чверть хвилини, півхвилини — вибуху немає. Камо здавалось, що минула година.

— Не будемо ж ми сидіти отут до вечора? — нарешті не витримав він і вибіг із схованки, — Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Гаспарян не встиг затримати хлопця.

— Камо, вернись! — крикнув йому вслід Армен. — Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перепинив оглушливий гуркіт. Важким камінним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.