Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 54)

— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів, віддали його озеру.

— Косити далі!.. — безнадійно махнув рукою Овсеп.

Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підтинаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темнозелені смуги.

Вода! Вода!

Розвідники знову повернулись в печеру.

Ледве стримуючи свою радість, за дітьми йшов геолог. По сяючих обличчях дітей було видно, що трапилось щось надзвичайне.

Геолог уважно оглядав печеру. Постукуючи своїм молоточком, він то заходив у глиб печери, то вертався назад. Нарешті він сказав дітям, що нетерпляче очікували його рішення:

— Почнемо тут пробивати.

Сето почав довбати каміння. Армен присвічував йому ліхтарем.

— Армен. світи! Грикоре, вигрібай камінці, — командував Камо. — Дай тепер і я попрацюю. — І він узяв із рук Сето важкий лом.

Грикор старанно вигрібав з видовбаної ямки дрібне каміння, згортаючи його купкою на плоский уламок скелі.

— Малувато, — зауважив він. — Гора моя не більша за кулак…

— А як буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку… — сказав Ашот Гаспарян.

Камо, нетерплячий від природи, цього разу хвилювався найбільше. Він завзято довбав скелю Піт градом лився з нього.

— Зажди, — сказав Грикор, — що ти марно мучишся, як молодий віл, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, — додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. — Бий отак, не поспішаючи, не налягаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор, коли будували молочну ферму в колгоспі, допомагав працювати на каменоломні. Взявши в Камо лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.

— Бачиш? От як треба камінь довбати! — хизуючись, промовив Грикор.

Камо ніяково посміхнувся.

— Тепер, — додав Грикор, — дивись уважно. Оцей жовтий порошок — амонал, його треба висипати в пробоїну. Так! Тепер візьмемо цей чорний шнур — це гніт, а це — капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал. Точно! Потім уламками закладемо пробоїну… Камо, допоможи утрамбувати… А кінець гнота повинен залишитися назовні.

— Ну так і роби, чого ж пояснюєш?

— Пояснюю, щоб ти засвоїв, — серйозно відповів Грикор. — Ну, тепер готово! Тільки зажди, не так трамбуєш, я ж говорив, що не на силу треба налягати, а на вміння… — І Грикор досвідченою рукою бувалого майстра утрамбував щебінь.

Його не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник. Він давав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.

Ашот Гаспарян уважно перевірив усе ще раз і тоді наказав:

— Ну, готово! Тікайте!.. Підпалюю!

Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.

Всі кинулись в сусідню печеру і там причаїлись біля стінки.

Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася.

Задушливий запах вибухівки сповнив повітря. Їдка пилюка розкришеного каміння і важкий запах амоналу змушували важко дихати.

У темряві, прорізаній тьмяним світлом кишенькового ліхтарика, обережно пробирались хлопці вслід за геологом до того місця, де був закладений заряд. Підняті вибухом брили каміння були розкидані навколо безформними кусками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Скеля під ногами у хлопців здригнулась так, наче вони стояли на площадці великого генератора.

— Ну, вчений брате, що це, по-твоему? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? — звернувся до Армена Грикор.

— Оскільки наукою існування пекла не встановлено, залишається передбачити, що в нас під ногами вирує вода, яка рине кудись униз, — відповів, посміхаючись, Армен.

— Вода? Справді вода?.. І ти так спокійно говориш?.. Та тут збожеволіти мало! Дай сюди лом, Сето! — крикнув Камо. Його охопила невимовна радість. Він навіть зблід від хвилювання. Схопивши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.

— Ану, зупинись, Камо. Тихо, дай я послухаю.

Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя.

— Вода, справді вода! Справжня вода — булькає, хлюпоче, вирує, джерелом б’є! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу… Ех, друже, — поплескав він по плечі Сето, — чого стоїш, рота роззявив? Радій, радій!

Грикор стрімголов вибіг з печери і, підстрибуючи на одній нозі на самому краю обриву, закричав у міжгір’я:

— Воду, воду знайшли!

Надівши на кінець палиці папаху, Грикор з силою потряс нею — так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.

Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:

— Дідусю, вода! Вода майже поруч! Канал, той самий канал!

— Ех, внуче, чого ж ви чекаєте? — обізвався старий. Що мені робити? Можливо, допомогти вам? — додав він, зовсім забувши про пекло і про свої страхи:

— Ні, дідусю. У нас нема більше капсулів, зараз ми йдемо до вас.

Повернувшись до товаришів, Камо сказав з досадою:

— Жаль, що немає в нас більше капсулів! Яка була б радість!..

Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати. Піднявшись по вірьовочній драбині на вершину, наші розвідники спустилися звідти в міжгір’я. На радощах ніхто з них не помічав, що йде сильний дощ.

Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:

— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

Грикор заговорив перший:

— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.

— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.

Дорогою до села дід Асатур казав:

— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?

— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.

— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.

— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!

— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..