Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 57)

Старий стояв над цими скарбами гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.

— Що? Сказав — дам мільйона! А ви гадали — збожеволів старий? Га, що тепер скажете?..

Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, сповненим докору поглядом Арама Акопяна. І раптом старий усе зрозумів: радісна, переможна посмішка зникла, і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.

— Пробачте, люди!.. Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… — глухим голосом сказав він крізь сльози.

Обличчя діда виражало страждання, відразу він наче постарів, став дряхлим і жалюгідним.

— Звідки? — суворо запитав Арам Акопян.

— Знайшов у карасі, який ми привезли з Чанчакару… під медом…

— Чому ти до цього часу ховав, нікому не казав?

Всі насторожились, почувши це запитання.

— Арештують! — злякано прошепотіла Анаїд.

— І добре зроблять, — сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.

А старий мисливець продовжував каятись:

— Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці!.. Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежало на моєму серці, мучило мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягара!

— Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?

— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?

Старий вороже глянув на скарби.

У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.

Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?

— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:

— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.

Суд народу

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..

— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.

— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і вагався, чи віддати їх, — це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не засудимо вчинок діда Асатура!.. Він був совістю нашого села, і ця подія — непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції?

Як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?.. Хто врятував тоді наше життя? Врятував Лчаван? Ленін! Російський народ!.. Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно — для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розділити?

— Дідові Асатуру!.. Звичайно, дідові Асатуру!.. — пролунало з усіх боків.

— Правильно. І ми обрали його тому, що він був чесним. Чесний він і тепер, — підвищив голос Баграт, — а його вчинок — це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись одної з головних вад цього суспільства — жадності і себелюбства. Ось вони, — показав Баграт на хлоп’ят, — вони не мають таких зад, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення — підпорядковувати все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів би, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай ще інші скажіть свою думку. Тоді ми тут вирішимо і повідомимо про нього уряд.

— Що може бути дідусеві Асатуру? — з острахом прошепотіла Асмік.

Після голови виступив Арам Акопян.

— Це золото, — сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, — нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці — дашнаки — виступили проти нового, радянського уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе. Коровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на жодну допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду — феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. Для того часу це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди віджили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.

— Правильно! Я був там з ними… — відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.

— Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, — продовжував Арам Акопян. — То було золото, і це — теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але для чого послужило те золото і для чого оце, що лежало в хліві діда Асатура?..

Старий мисливець стояв, похиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.

— Я хочу звернути увагу також і на іншу важливу обставину, — продовжував учитель. — Зараз мене, як радянську людину і палеонтолога, хвилює ще одна думка: як було б жахливо, коли б у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або були таємно продані — просто як цінний метал — ці мовчазні свідки минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… — Арам Акопян узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли й нашій країні ще панувало язичество. А ось на цій монеті зображено союзника Тиграна Великого Мітрідата Понтійського. Вони разом боролися проти римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати з злитки — злочин… Ну, я гадаю, що всього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину, і це його рятує. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілось би, щоб дід Асатур самому собі поставив запитання: як можна забути про чесність, про людяність, милуючись цими блискучими дрібничками?

— Дідові Асатуру сказали все, що треба було сказати, — промовив Баграт. — В його каяття ми віримо — воно глибоке і щире. Кінець кінцем, дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але більше за все слід радіти тому, що знайшлась людина… що під впливом цих хлоп’ят знайшлась загублена дідом Асатуром чесність… — І він потиснув старому руку.

Старий полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.

Всі стали посміхатися, і дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі. випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але могутнього ще сокола.

Кінець справи більш за всіх, звичайно, обрадував наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, дивлячись на його страждання, теж страждали.

— Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам. Чи не вони знайшли це золото разом з останніми дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця?.. — промовив учитель.

Покликавши до себе дітей, він потиснув кожному з них руку.

Дід Асатур випростався, набрав молодецького вигляду і, за старою звичкою, знову стиснув рукоятку кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.