Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 59)

— Ой, не всі разом, ставайте в чергу, — жартував Грикор.

Камо лише зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і ніяково м’яв у руках шапку. Він був, як і всі інші, в поросі і землі.

На пожвавленому обличчі Камо промайнула тінь, він став серйознішим.

Асмік побачила це й поспішила на допомогу Артушеві.

— Ось, — промовила вона, ніби рекомендуючи його, — новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, підміняючи тебе. Артуш щиро визнав свою попередню поведінку негідною, і ми всі простили йому. Простиш і ти, Камо, чи не так?

Хіба могло будь-яке почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця? Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо? Та ще тепер, коли він тільки-но врятований від смерті, був сповнений найкращих почуттів, до всіх людей…

І тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити вибачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і ласкаво промовив:

— Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.

І хлопчики обнялися.

— Ну, як ти себе почуваєш, Камо? — чуйно спитав Армен, узявши товариша за руку.

— Трохи важка голова, а то все добре.

— Ну, ще б пак не добре! — втрутився Грикор, лукаво покосившись убік Асмік.

— Як же вода, вода?.. — нетерпляче опитав Камо.

— Вода буде, працюємо. Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, — сказав Сето. — Вода під ним — це зрозуміло. Проб’ємо камінь — вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

— Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Розумієте: ми. юні натуралісти! Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

— Ми власними силами не скоро впоралися б, а запізнюватись не можна. Вони правильно зробили, що прийшли нам на допомогу, — сказав Армен. — Якщо води не буде ще днів два-три, поля пропадуть…

Останні вибухи

Ще не настав ранок і село Лчаван спочивало в глибокому, міцному сні. Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною і ломом, поспішаючи, їхав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, ніби робив щось таємниче і не хотів, щоб його бачили. Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, він прив’язав до нього коня і поліз на скелю.

Добравшись до її вершини, юнак зупинився і подивився вниз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали. Високо в небосхилі ще яскраво горіла тільки Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершин Далі-Дагу иа дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини зміняло свій колір і ставало дедалі світлішим.

Яке чудове життя! Яка чарівна гарна природа! Як хороше жити, насолоджуватись благами нашого чудового світу!..

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! Він став ще милішім, жаданішим після того, як так близько пройшла смерть!.. І ніхто, ніхто, так як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити цей світ…

Вірьовочна драбинка висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.

Хлопець звично спустився по драбині і ввійшов у Печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути цілком виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько під ногами бурхливий водяний потік.

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут виконана величезна робота.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої виїмки, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.

Не встигли вони вибратись на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.

Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?.. Чи не сатаел знову шаленіє?.. їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам вночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.

— Вернімось, — злякано запропонувала Асмік.

— О, а чий же тут кінь стоїть? Ну, звичайно, Камо. Це Камо там! — захоплено скрикнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.

— Але ж він хворий і на руках його ще садна не загоїлись! — схвильовано промовила Асмік.

— Теж мені — садна! Що таке садна при такій великій роботі! — весело озвався Грикор. — Ходім!.. Камо, рідненький, наводь, наводь страх на чортів. Ми йдемо до тебе! — склавши рупором руки, крикнув він.

Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.

Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван і радістю відгукнулися в серцях людей. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.

Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.

Мати Камо, не знайшовши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:

— Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!..

Батьки Камо ще не опам’ятались від тривоги, яку вони пережили в останні дні. А тут, будь ласка, — нова!

Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.

— Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! — кричала Сона і, вибігши на дах, дивилася вслід ковалю Самсопові.

Прибіг Артуш, незадоволений тим, то товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг і собі наздоганяти їх.

За ним рушило ще кілька школярів.

Вийшов з дому голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Акопян.

— Ходімо, товаришу Арам, — сказав Баграт, — подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком пішла… Ех, де-то наша молодість! — посміхаючись у вуса, говорив Баграт. — Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу, потрібну Радянській країні.

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

— Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, — кивнув Баграт Араму Акопяну на старого мисливця.

Учитель тільки усміхався — хіба він не знав діда Асатура.

А Сона кричала:

— Сето, Сето! Шибенику, вернись, негіднику, не йди в те місце прокляте!

— Ти чого це знову розкричалась, бабо? І дав же тобі бог голосок, — докірливо похитав головою дід Асатур. Помовч трохи! Зараз усі підемо, побачимо, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

Швидко на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть Спустилися по вірьовочній драбинці і зникли в чорній пащі «воріт пекла».

А внизу, в міжгір’ї, зібралися колгоспники біля обгорілого дуба і, підвівши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік.

Побачивши старого мисливця, вона радісно кинулась до нього:

Дідусю, а як же ми? Ми так і підемо в печеру?

— Як не підемо, хіба без нас щось вийде? — щиро здивувався дід Асатур. — Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою досягнути вершини, як знову, цього разу вже з міжгір’я, почувся голосний крик Сопи (і вона прибігла сюди з людьми):

— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…

Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.