Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 52)

Від голови колгоспу хлопці попрямували до свого вчителя.

— Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, що тече з озера, де саме її перехопити, а потім дати їй вихід, — сказав учитель. — Ось і наші геологи, вони нам допоможуть…

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, як, добре намучили вас мої хлопці?

— Намучили трохи! — засміявся Ашот Гаспарян. — Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! — вигукнув він з почуттям.

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Акопяна тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру — ту, яка зветься «воротами пекла», — радив геолог Гаспарян.

— Я теж такої думки, — погодився вчитель, — треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко — до неї до верхівки не більше двадцяти метрів буде. Але… хто-небудь з вас звернув увагу, коли ми були на Чанчакарі, на вхід у «ворота пекла»? — спитав він хлопців.

— Ніхто. Чи до цього було — мед їли, — пошепки сказав Грикор.

Асмік пирхнула і почервоніла. Камо мовчав, він також не звернув тоді уваги на це.

Учителеві відповів тільки Армен:

— Я оглядав його уважно і дещо вирішив, але… — він не доказав.

— Я знаю, що така важлива обставина не могла залишитися не поміченою моїм вченим вихованцем, — погладив кучеряву голову Армена Арам Акопян.

— Яка обставина? — несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав заздрістю.

— Дослідимо печеру, а про це поговоримо згодом, — відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» весело подумала Асмік.

Хлопці почали просити свого вчителя дозволити їм самим досліджувати вхід до «воріт пекла».

— Гаразд, — посміхнувся Арам Акопян, — ми з Багратом вирішили дати вам свободу дій… Ідіть, вашою експедицією керуватиме Гаспарян.

— Послухай, Арам-джан, навіщо посилати хлопців туди? — втрутився дід Асатур. — Місце те прокляте.

— Якби була небезпека, дідусю, ми б не послали…

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, учитель став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

— Асмік залишиться в селі,— рішуче сказав Камо.

Ні, ні! Не залишусь, — і, підійшовши ближче до Камо, вона шепнула йому на вухо: — Товариш Акопян і Армен багатозначно переглянулись, буде щось цікаве, я не залишусь.

— А рушницю, дідусю, з собою захопиш? — спитав Грикор. — Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив — стояла як вкопана.

— Козу? — перепитав Арам Акопян і замислився.

— Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдем на світанку, — сказав Ашот Гаспарян.

— Добре, завтра зберемось якомога раніш у мене, — запропонував Камо. — А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

— Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! — підвівся з місця дід Асатур. — Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок барана зварила та загорнула в лаваш[16]. Візьмемо з собою, вранці поснідаємо там, біля Чорних скель.

Біля «воріт пекла»

Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель.

Усіх розпалювала цікавість, але треба було відпочити — попереду ще була важка робота.

Дід Асатур неквапливо посмоктував свою люльку.

Наші предки щоосені ходили на поклін до цих скель, жертви приносили, — сказав він, помовчавши. — А ось і «ворота пекла» — он та чорна дірка, — показав дід рукою. — Хто туди проникав, звідти не повертався… Лише одного разу мій кум Мукел набрався сміливості і увійшов у цю пекельну печеру. Коли ввійшов, — розповідав він, — дихнуло таким холодом, наче з могили. Голова пішла обертом. Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно йому стало. Як він втік — і не пам’ятає… «Напевне, — казав він, — це сатана у пеклі душі грішників варить у великому казані. Засукав рукава й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел…

Старий глибоко затягнувся кілька разів своєю люлькою, випускаючи клубки сивого диму.

— Знову кум Мукел? — посміхнувся Камо. — Дідусю, розповідай скоріше…

— А можливо, що це й справді не пекло? Адже на Чанчакарі девів теж не виявлено! Мало що там угорі шумить!.. Я своїм маленьким розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється, чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він сердився на нас, людей, вогнем і димом дихав, ревів?..

Армен, який весь час був у глибокій задумі, раптом голосно вигукнув:

— Знайшов! Знайшов воду!.. — і, вдаривши киркою об дерево, урочисто запитав: — О дубе! Що п’є твоє коріння?.. Як ти міг вирости в цій пустелі?

Камо, підхопивши думку Армена, продовжував:

— Справді, Друзі, як міг цей дуб вирости отут?.. Адже це єдине дерево на південних схилах Далі-Дагу. І як не могли помітити ми цього раніше? Ходімо в печеру!

— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.

— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…

Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.

— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?

Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.

«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:

— Пусти, внуче, пусти мене старого…

Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».

— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?

— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.

Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.

Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.

Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.

За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.

З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.

— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.

— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.

При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.