Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 2)
Але чи не заважаємо ми цим самим розмноженню риби? Очевидно, заважаємо. Проте гляньте туди, де стоять наші хлопчики, недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку — це риборозводия Рибтресту. Тут щорічно виводяться з ікри 60 мільйонів мальків, яких випускають в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?..
Стежачи за ходом форелі, хлопчики попрямували до верхів’я річки, яка перетинала зелений луг. Пройшовши кроків із сто, вони досягли озера Гіллі. Звідси брала початок річка, що має в довжину лише 120 кроків. Це найкоротша річка в світі. Вона перетинає, перешийок, який відділяє озеро Гіллі від Севану. І коли ясного сонячного ранку дивишся здалеку на барвистий луг, то здається, що кокетуюча красуня в зеленій оксамитовій сукні лягла відпочивати між двома озерами, і на її сукні сяє гарний срібляслий пояс.
Цей пояс річка Гіллі.
Таємниче ревіння
Недалеко від річки Гіллі лежить село Лчаван. Воно притулилося до схилу гір, обернувшись спиною до Чорних скель, а лицем до Севану.
Була неділя. Знайомі вже нам хлопчики, головні герої цієї книги, лягли відпочити в зеленій траві на березі річки. Вони прислухались до голосів водяних пташок, іноді мовчки поглядаючи на мінливі води озера.
— Але ж ми запізнюємося! — звернувся Камо до товариша. — Ти знаєш, скільки водоймищ в озері Гіллі, і всі вони схожі одне на одне. Заблудимо… І Грикор побрів кудись за телятами.
— Добре було б, якби дідусь Асатур погодився піти з нами, — сказав Армен.
— Дідусь не піде. Жодна стара людина з нашого села не була на Гіллі. Адже ти знаєш, що розповідають старі люди про таємниче ревіння на озері.
— Не треба тоді говорити дідусеві, що ми хочемо довідатися про таємниче ревіння… Але як же нам умовити його?
— Скажемо, що на полювання зібрались!.. Я вдачу дідусеву знаю добре. Нагадай тільки про полювання— все забуде.
— І про вішапа[1] забуде?
— Навіть і про вішапа забуде. Карта озера в тебе?
— Так, у мене.
— Ну, пішли. Якщо дідусь не піде з нами, то ми по цій карті будемо орієнтуватися і всі водоймища оглянемо.
Камо і Армен підійшли до діда Аса-тура. Він сидів на березі річки.
В очеретах лунали голоси качок, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками — цоп-члуп, цоп-члуп…
І десь в очеретах озера Гіллі серед тисячі звуків раптом пронеслося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!» Це ревіння століттями жахало прибережне населення.
Хлопці насторожились. Підійшов Грикор.
— Дідусю, а ти віриш, — почав Камо, хитро підморгнувши товаришам, — що це реве диявол, вигнаний з пекла Чорних скель?
— Так люди кажуть… Звідки я знаю, синку… Коли нашій тітці Тарлан вірити — це дев1… А покійний мій кум Мукел запевняв, що білий водяний буйвол… хіба я знаю… Батько мій розповідав…
Але побачивши, як тремтять у хлопців плечі від ледве стримуваного сміху, старий Асатур крикнув:
— Знову смієтеся з мене?.. Шибеники!..
Хлопчики бурхливо засміялися.
— Може, там гине душа Мукела, і він кличе свого кума Асатура на допомогу? — запитав Грикор.
Старий похитав головою і пробурмотів собі під ніс: «Ех, народ, що мені робити з цими поганцями».
— А ти чого пирхаєш? — накинувся він на Грикора. — Якщо твої телята забредуть в посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюсь, що ти школяр. І навіщо ти зв’язався з тими телятами?
— Дідусю, я вирішив стати освіченим пастухом, — відповів Грикор. — Піду в зооветеринарний інститут. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі телят завбільшки з буйвола…
— Непогано зробиш, — сказав дід, попихкуючи люлькою. — Але людині треба вміти книгу природи читати… — І після хвилинної мовчанки старий додав — Адже не все ти знайдеш у книжках, а в природі, в житті — чого тільки немає…— Заглибившись у свої думки і глянувши на весняне сонце, дід Асатур вів спокійно далі: — Отакий він, світ… Знову з смертного одра підвівся, розцвів: у шовк та оксамит убрався… Скільки таких весен минуло, скільки таких, як я, мисливців, не розгадавши таємниць природи, покинули білий світ, а озеро Гіллі як було, так і є. І скільки негод, зимових холодних вітрів не пронеслось би над ним, щовесни воно молодіє, розцвітає і одягає смарагдове вбрання. Такий уже світ. Після смерті приходить життя. І все живе… Скільки років ти вчишся, Камо? — звернувся він раптом до свого внука.
— Вісім…
Дев — злий дух.
— А я шістдесят літ читаю книгу природи, читаю і кінця-краю не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати життя, одного шкільного підручника замало…
— Дідусю, про все, що ти читав у книзі природи, написано і в наших підручниках, — підморгнувши товаришам, сказав Армен.
Дід Асатур, здавалось, образився і здивувався:
— Як це може бути? Коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає на озеро Гіллі весною?
— З півдня Муганських степів, з берегів Індійського океану, де вони зимують, — без вагання відповів хлопчик.
Дід здивовано підвів брови:
— Ну, тоді хай ваші книги скажуть, чому одні з цих пташок, що ось зараз купаються в озері, красиві, а інші — сірі, подібні до каменю, незграбні? Чому природа не створила їх усіх або красивими, або некрасивими?
— Це зовсім легке запитання, — сказав Армен. — Красиві, гарно забарвлені,— це самці, а решта — самки. В природі самці кращі за самок.
Дід Асатур від здивування припинив свою роботу. Те, що він вважав за результат піввікових спостережень, виявляється, знає якийсь хлопчик (і, може, навіть усі школярі знають!) як незаперечну істину.
— Коли ти й це знаєш, то скажи, чому самці кращі, чому природа створила їх красенями?
— Щоб своєю красою чарувати самок…
— Мій хлопчику, ти просто вчений. Звідки ти стільки знаєш?
— Про це писав ще Дарвін, — відповів Камо замість товариша.
«Цей Дарвін був, мабуть, мисливець», подумав дід Асатур, але, не маючи наміру складати зброю перед Дарвіном, — бо хто ж це бачив, щоб інші знали природу краще за відомого в краю мисливця Асатура, — він пустив у хід проти Дарвіна і школярів «важку артилерію».
— Ну, коли Дарвін стільки знає, то нехай він скаже, чому в болотяних птахів довгі ноги і дзьоб? Погляньте на ту чаплю, чи на того маленького бекаса — тіло у нього завбільшки з куряче яйце, а ноги, як у курки, і дзьоб у два рази довший за курячий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі?.. Ну, скажіть самі до чого ж потворна довжина… А чому у ворони дзьоб і ноги короткі? — і дід переможно поглянув на хлопчиків.
— Це тому, — спокійно відповів Армен, то ці птахи дістають поживу з води: черв’яків, рибок, жаб, мох. Коли б у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б голодували… Скажемо прямо: у кого були короткі, ті голодували, вони вимерли, а в кого довгі — залишилися жити.
Ця відповідь зовсім здивувала діда Асатура, але він не здавався:
— Ану скажіть, чому дикі кози з весни до осені живуть і пасуться окремо від козлів? Еге ж! Я сам бачив, самці ходять в одному стаді, самки — в іншому, немовби хтось їх відокремив, і так до грудня місяця.
Хлопці, здивовані, мовчали: вони в книжках не читали про це нічого.
Ото ж бо, любі. Це вам не мацун[2] з хлібом їсти, — зауважив іронічно старий. А тоді почав пояснювати: — Якщо хочете знати, ці тварини живуть окремо до осені тому, що теляться в теплі весняні дні, коли зелень буяє. А коли б вони телилися взимку, то і матки і потомство гинули б від холодів і браку паші. Так-то, синку, в природі все розумно влаштовано.
— Це не те, що природа так розподілила, а в боротьбі за існування тварини набули ці навики, — відповів Армен сухо. Йому було прикро, що це явище, описане Дарвіном, він одразу не зміг пояснити,
— А хто це сказав, що не природа розподілила? — погарячився дід.
— Дарвін.
— Дарвін? — здивувався дід Асатур. Ну, значить, Дарвін ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дариіна все це бачили й розуміли. — Він трохи помовчав, потім додав: Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен покликали всіх мисливців й запитати: «Ану, скажіть, що ціка-його ви бачили в полях І лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…
— Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, — втрутився Грикор. — Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, — він показав на зграю качок, що пролітала над ними, почав хутенько збирати хмиз.
— Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? — запитав дід.
— Апетит мій хоче смаженої качки, дорогий дідусю, — відповів серйозно Грикор з комічним виразом обличчя, — В пам’ять про душу твого кума Мукела підстрілив би ти, дідусю, одну качку…
— Але ж зараз вони несуться, синку. Шкода.
— А селезня не шкода, убий селезня.
— От шибеник, як же в зграї розбереш, де качка, а де селезень?
— «Я — мисливець! Я — мисливець»! Ось воно твоє уміння, — сказав Грикор, насміхаючись із самолюбства старого Асатура.
— Ах ти, чортеня погане!..
— Слушна хвилина, щоб умовити його, — шепнув Камо на вухо Арменові.
— Дідусю, ти ж обіцяв навчити нас мистецтва полювання, — почав Армен, — відкрий нам його таємницю, адже це книга природи…