Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 1)
ЧАСТИНА ПЕРША
Якось уранці на березі найкоротшої в світі річки
— Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, — просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.
— Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш — тільки налякаєш та розженеш рибу.
— Дідусю, дай! — не вгамовувався Камо.
— Гаразд. Але підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.
Він закинув сітку якомога тихіше. Сітка рівно лягла на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.
— Дідусю, давай разом витягнемо! — наполягав Камо.
— Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись — і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.
Взявши сітку за кінець, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.
Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем тягнув сітку.
— Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи!.. — зраділо кричав він товаришеві.
Поклавши книги на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм невистачало повітря.
— Ой! Як багато… На моє щастя витягнув, правда, дідусю? — стрибаючи від радощів, галасував Камо.
Тільки Армен сумно дивився на вмираючих рибок. Одна з них, маленька, одчайдушно билася в смертельній агонії. Він узяв її і кинув у річку. Торкнувшись води, вона безсило вигнулась, показавши білий живіт, потім почала жадібно ковтати воду і за кілька секунд зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:
— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.
— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.
А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:
— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…
— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.
Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.
— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…
— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!
Старий рибалка окинув своїм орлиним поглядом колгоспні поля, що про-стяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі. А вище, на стрімких відрогах гір, лискучі плуги краяли землю, заливаючи сірозелені схили Далі-Дагу чорними широкими хвилями.
— Сіткою не нагодуєш стільки народу, — вів далі старий. — Потрібно неводом… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо-джан1, ану роздягайся! Візьми кінець і лізь у річку, не бійся, — додав він. віддаючи Камо один край невода.
Якусь мить хлопчик' вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода, обтяжений важкими свинцевими грузилами, ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.
— Отепер побачите, скільки її наловиться, — сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-довгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «бородань Асатур». — Егей, Камо, назад, любий, простудишся!
Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором, Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи прохолодою обличчя хлопчика.
Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі ряди хвиль, що покотилися до берега- Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням — цоп-члуп, цоп-члуп, розбудивши пернате населення очеретів.
«Члтов-чилт, члтов-чилт!» тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, неначе шукав когось.
«Кря-кря, кря-кря!» голосно кликав свою подругу селезень…
Севан починав свій трудовий день. По ньому де-де снувалися рибальські човни і катери. Перевозячи пасажирів та вантажі, вони поспішали до причалів. А озеро щомиті змінювало свої барви. Його води, темносині зранку, поступово ставали світлозеленими. Зійшло сонце, кинувши на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла ясними алмазами.
Хлопчики, забувши про невід і рибу, мов зачаровані, спостерігали пробудження Севану. Вони не могли одірвати погляду від далеких синіх просторів. Лише старий рибалка уважно стежив за рибою в річці.
Раптом він підвівся з свого місця і схвильований побіг до рушниці-двостволки, яку залишив недалеко від берега. Повернувшись, рибалка звів рушницю і почав вдивлятися в глибину річки.
— Що таке? — пошепки запитав Камо.
— Тихіше!.. Водяний собака, видра, — відповідав старий, — за рибою погнався!
В цю мить щось захвилювало воду на середині річки, на поверхню виринула блискуча спина і зникла. Здавалося, ніби величезний сом вступив у двобій з підводним своїм ворогом.
Дід Асатур вистрілив. Риба, показавши з води біле черевце, попливла за течією вниз, і все стихло.
— Якщо не вбив, то все-таки налякав ти її,— як завжди, пожартував Грикор.
Дід Асатур кинув суворий погляд на нього і звернувся до Камо:
— Втекла вгору, тепер попаде в невід… — від хвилювання рушниця в його руках тремтіла. — Проклятий шріт, дрібний, — невідомо перед ким виправдувався мисливець. — Стривай… попалась… у невід попалась! — радісно закричав він, не відводячи погляду од води. — Камо-джан, швидше відчепи кінець невода… швидше, а то подушить усю рибу, проклята!
Камо відчепив кінець вірьовки. Вони витягнули невід з води, в якому заплуталась дивна тварина. З ніздрів її, повільно збігаючи по вусах, витікала вода.
— Тягни в цей бік! Ой, хлопчику, розірвала невід, клята! Тепер може втекти, тягни сюди, — гарячився дід.
Але даремно хвилювався старий мисливець. Одна лапа видри заплуталась у розірваному неводі і не давала змоги їй втекти.
— Гей, Грикоре, удар її своєю палицею по голові. Чого ти стоїш? — кричав дід Асатур.
— А якщо вона раптом здохне, — удавано серйозно відповів Грикор.
Армен глянув на його палицю, відвів був погляд, але зразу ж обернувся і сказав:
— Підожди, не вбивай, сфотографую спочатку. — І він навів свій фотоапарат на звіра.
Видра, напружуючи всі сили, намагалася вирватися з невода, наповненого рибою. Лапи в неї були дуже короткі, широкі, схожі на плавці, вона незграбно повзала на черевці, загрібаючи під себе пісок. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, немовби на ній не було шерсті. І коли видра, дедалі більше заплутуючись у неводі, перевернулась на спину і па сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Але старий Асатур знав, що такий чудовий блиск має лише жива тварина, а після її смерті хутро поступово втрачає свою чарівну красу. Він витрусив невід на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки, улов був багатий.
Старий зібрав форелі, оббілував видру і тоді заходився лагодити невід.
Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.
Хлопчики захоплено дивилися з берега на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибочині яскраво виблискували сріблясті форелі.
Куди вони пливуть? Чому залишають безпечні глибини Севану, наражаючи своє життя на небезпеку в мілководних місцях, де зустрінуть вони на своєму шляху тисячі ворогів — і рибалку з сіткою, і видру, і баклана, і чаплю?..
Над Севаном часто віють буйні холодні вітри. В такі дні його шалені хвилі з великою силою б’ються об берег, розбиваючи навіть базальтові скелі. Як же матері-риби можуть довіряти долю своїх дітей цій страшній силі? Напровесні вони поспішають із Севану в бік Гіллі, а там струмками, що стікають з гір, пливуть ще вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.
Цей хід риби з Севану в бік гір відбувається в усіх річках і струмках, які впадають в озеро. Риба так далеко відпливає од нього до мілководних місць, що іноді, проходячи повз струмки, помічаєш відкриті спини риби і дивуєшся, звідки в цих мілких місцях може взятися така крупна риба. В цей час її легко ловлять не тільки сільські хлопчики. Вовки й лисиці також стають «рибалками».