Вадим Собко – Зоряні крила (страница 88)

Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, — адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.

Хто ще не повернувся? — запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.

— Лойченко з Синицею та Соколовою.

— А інші?

— Всі вже тут.

— Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, — наказав Ковпак.

Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.

А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами — не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.

А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.

Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше — вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…

Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.

Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.

Вагань більше не було. Віра Михайлівна рішуче лягла до кулемета. Вона ясно бачила німців, які обережно підходили до неї, тримаючись дороги, бачила серед них Лойченка, і серце її наливалося люттю. Ще раз перевірила кулеметну стрічку — все на місці.

Кулемет ударив точно і різко, як кинджал. Всі німці, а Лойченко найперший, попадали на землю. Троє фашистів уже більше не встали після цього удару.

І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…

Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.

А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.

Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу — сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.

Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.

Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.

За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.

Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.

— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.

— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!

Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.

— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.

— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.

Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.

— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.

Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.

З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.

Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.

— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.

— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.

— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.

На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.

«От дійсно, на війні як на війні, — думала Віра Михайлівна, — змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»

А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.

— Що з ними будемо робити, товариші? — запитав Ковпак.

— Розстріляти і все, — почулося з гурту партизанів.

— Розстріляти? — перепитав Ковпак.

— Собаці собача і смерть.

— А може, хто інакше думає? — підвищив голос Ковпак. — Я хочу почути.

Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:

— Увечері судитимемо зрадників.

— Нічого чекати, — загули партизани. — Хіба не ясно, що падлюки?

— Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, — відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.

В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.

Ковпак підписав присуд і сказав:

— Перепишіть оце, хлопці, і зробіть так, щоб воно німцям, та й не тільки німцям відомим стало. Хай знають, що зрадникам немає місця на нашій святій землі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Восени, коли за невисокими Уральськими горами вже залягла дзвінка морозна зима, на завод прибув перший турбореактивний мотор. Почувши цю новину, Крайнєв навіть не повірив: просто дивно було, що моторобудівники змогли так швидко його закінчити.

— Ну, тепер берімося до роботи, вже до конкретної роботи, — весело говорив він, оглянувши новий мотор. — Гаятися нам ніяк не можна. Треба, щоб наша армія якнайшвидше одержала нові, реактивні літаки.

Справді, гаятися не можна було ні хвилини. Під Сталінградом фашисти вже вийшли до Волги. Там розпочиналася найбільша битва другої світової війни, і Крайнєв був переконаний, що якби там у цей час були «його» літаки, перемога прийшла б швидше.

Але зараз про участь таких літаків у боях він міг лише мріяти. Проект нової машини тільки ще починав утілюватись у метал. Та це була вже справжня робота, здійснення ідеї, яка довгий час хвилювала уми багатьох конструкторів у цілому світі.

Інженери почали працювати напружено, майже гарячково. Навіть ночувати вдома тепер нікому не хотілося, всіх тягнуло до колективу, тим більше що з фронту надходили весь час невтішні вісті. На Сталінграді і на майбутньому першому реактивному винищувачі зосереджувалися нині помисли всіх працівників інституту.

Та коли не рахувати нового завдання та особливого піднесення в роботі, все йшло по-старому в інституті, і інженер Кервуд щодня приходив до Крайнєва і до Марини, розпитував про новини та демонстрував свої успіхи в оволодінні російської мови. Здавалося, ніби події на фронті взагалі ніяк не впливали на його настрій.