Вадим Собко – Зоряні крила (страница 87)

Ні, з партизанами треба кінчати, бо доки вони існують, у тилу гітлерівців спокою не буде.

Отже, забезпечуючи собі свободу дії, німці ранньої весни почали великий наступ на партизанські ще розпорошені, незміцнілі загони. Проти партизанів було пущено кілька кадрових дивізій і весь фольксштурм, який тільки був у розпорядженні фашистського командування на Україні. А проте цей наступ не застав зненацька Сидора Ковпака. Сила його загону була саме у вмінні маневрувати, вийти з-під удару, де ти слабший за ворога, самому вдарити з усієї сили, де ти відчуваєш себе сильнішим.

Гітлерівці кинули на ковпаківський загін багато війська, і партизанам довелося залишити освоєні за зиму місця і рушити далі в ліси. Але зробити це було не так просто. Гітлерівці вдарили зненацька. Вони намагалися оточити весь загін і знищити його, розрізавши на частини, і саме цього не міг допустити Сидір Ковпак.

Як тільки розвідка доповіла про початок гітлерівської операції, на всіх лісових дорогах стали добре озброєні партизанські застави. Вони були нечисленними — два-три бійці і кулемет та ще кілька десятків гранат на всякий випадок. Але в лісі ці замасковані точки перетворювалися на грізну силу, перед якою стояло одне завдання: затримані німців, поки не відійдуть основні партизанські сили, а тоді, вже лісами, приєднатися до загону.

Ковпак розподіляв людей швидко і впевнено. Він добре знав своїх партизанів, знав, на кого можна покластися у скрутну хвилину. Подумавши мить, він послав на один з бічних шляхів Лойченка, Віру Михайлівну Соколову і Синицю — молодого партизана, якому ще не доводилося бувати в бою.

— Вам треба протриматися до вечора, — наказував Ковпак. — Коли споночіє — відривайтеся від противника і наздоганяйте нас. Все ясно?

— Ясно, — відповів Лойченко, призначений за старшого.

Застава заглибилася в ліс і скоро зникла між невисокими поліськими соснами.

У весняному, ще тільки пробудженому від зимового сну лісі було тихо і вогко. Торішнє, зіпріле листя ворушилося, ніби оживаючи. Це з-під землі пробивалися до світла перші блідо-зелені стебельця сну і зсовували потемнілі листочки. Крізь оголені, прикрашені тільки налитими бруньками віти беріз проривалися косі промені сонця… До вечора ще чимало часу, години, мабуть, зо три.

В тих місцях, де тонкі берези змінювалися густими заростями струнких високих сосен, було темніше. Сонце сюди майже не доходило, світло його осявало тільки шпичасті верхівки.

— Отут і будемо Гітлера зустрічати, — вирішив Лойченко.

Віра Михайлівна погодилася. Справді, дуже зручне для засідки місце. Вузька дорога завертала майже під прямим кутом, обходячи невисокий бугор, і коли біля цієї висотки поставити кулемета, то вогнем його надійно можна було перекрити і відрізати будь-який рух по дорозі.

За наказом Лойченка Іван Синиця маленькою лопаточкою швидко викопав для кулемета окоп. Розташований між корінням величезної сосни, він був зовсім невидимий з дороги. Товстенний стовбур прикривав його збоку, кращої вогневої позиції і не придумаєш.

Лойченко ліг біля кулемета, примірився і сказав:

— Дуже добре. Тепер кожен індивідуально окопатися мусить.

І вони зробили кожен собі невеличкі окопи, не зариваючись дуже глибоко в пісок, знаючи, що довго тут затриматися не доведеться.

— Ну от, тепер можна хоч цілу гітлерівську дивізію зустрічати, — пожартував Синиця, оглядаючи свою роботу.

— Як зустрінеш, тоді і скажеш, — незадоволено буркнув Лойченко.

Вони полягали до своїх окопів і надовго замовкли. Тиша стояла над лісом, і сонце вже почало схилятися до обрію.

Десь далеко почулися постріли. Вони все частішали, злилися в суцільну тріскотняву. Почулося кілька гарматних розривів.

— Протитанкові гармати притяг, — сказав Лойченко.

— А може, вони і не підуть по нашій дорозі? — висловив несміливе припущення Іван Синиця.

— Підуть, — похмуро відповів Лойченко, — вони по всіх дорогах просочитися спробують.

Віра Михайлівна лежала біля кулемета, слухала розмову двох партизанів, добре розуміла почуття, які пакують зараз у серці Івана Синиці, ї на душі їй було спокійно. Вона знала, що це завдання дуже небезпечне, але все-таки є надія повернутися до загону. Це не з тих завдань, коли знаєш, що ідеш на вірну загибель, хоч зустріти смерть і позмагатися з нею доведеться напевне.

Десь далеко — здавалося, ніби за багато кілометрів, — почулося тихе, приглушене гудіння. Приходило воно ніби просто з лісу, і партизани насторожилися, зовсім заклякли у своїх неглибоких окопах.

— Якась машина іде, — нервово сказав Синиця, окоп якого був розташований найближче до дороги.

— Протитанкову гранату приготуй, — наказав Лойченко.

— Вона вже давно готова, — відповів Синиця, кладучи тепер перед собою в'язку з кількох звичайних гранат.

Вони замовкли, і в лісі знову запанувала тиша. Навіть гудіння затихло — нічого не чути з темної лісової далини.

«Може, вони і не підуть нашою дорогою?» весь час билася в голові Івана Синиці настирлива думка. Але незабаром щось важке, квадратне, темно-зелене з'явилося у просвіті дороги, ніби важкий бегемот чи буйвол намагався продертися між густими соснами.

— Бронемашина, — тихо сказала Соколова.

— З кулемета по машині не бити, — наказав Лойченко, — за нею мусять іти солдати, тих з кулемета. А машину гранатою.

— Єсть, гранатою, — бліднучи, відповів Іван Синиця.

Це були найстрашніші хвилини чекання, коли ворог уже йде на тебе, а ти мусиш непорушно лежати, доки він наблизиться, щоб вдарити напевне. Соколова бачила, як важко Іванові даються ці хвилини, як хочеться йому вже стріляти, розпочати бій. Але він знав, що кожен постріл, зроблений раніше часу, означав певну смерть і зірване завдання.

— Спокійніше, спокійніше, — сказала Соколова тихо, але досить чутно, — спокійніше, товаришу Синиця.

— Я спокійний, — озвався партизан, блискаючи на Віру Михайлівну ясно-синіми схвильованими очима.

— Тихо, ви, — прошепотів Лойченко.

Він лежав поруч Віри Михайлівни у окопі і весь був зайнятий спостереженням, вибором хвилини, коли треба вдарити. Здавалося, навіть тінь хвилювання не може торкнутися його серця. Віра Михайлівна, яка зараз правила за другий номер кулеметного розрахунку, глянула на його зосереджене обличчя і замовкла. Їй знову подумалося, що так і не вдалося згадати, звідкіля вона знає це обличчя, але для роздумів уже не залишалося ні хвилини: важко похитуючись на піскуватих вибоях лісової дороги, німецька бронемашина підійшла зовсім близько. З десяток солдатів у сіро-зеленій мишастій уніформі обережно ішли за нею, намагаючись знайти захист за бронею від усяких несподіванок.

— Спокійно, спокійно, — вже не для Івана Синиці, а для себе самої повторювала Соколова, — спокійно.

Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.

«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.

Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.

Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.

Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.

— Убили?

— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.

— Що ж робити?

— Нічого. До вечора триматися тут.

— Він умре.

— Можливо.

Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.

— Крові багато витекло, може зле скінчитися.

— Може бути, — спокійно повторив Лойченко. — Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.

Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?

Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.

— Умер, — тихо сказав Лойченко.

— Так, — повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.

— І ми з вами тут умремо, — сказав Лойченко. — Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.

— Ні, — відповіла Віра Михайлівна, — ми не умрем.

— Ні, умреш! — раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.

Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце — б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, — от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.