Вадим Собко – Зоряні крила (страница 89)

Одного разу він, як завжди, з'явився в кабінеті Марини. Того дня німцям вдалося захопити в Сталінграді кілька вулиць. Це був справді чорний день для радянських людей, і містер Кервуд вибрав явно невдалий час для своїх відвідин.

Марина сиділа біля стола, навіть не посміхнувшись прибулому. Зараз її найменше цікавив містер Кервуд. Але раз він уже прийшов, доводилося бути чемною.

— У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Кервуд, сідаючи. — Чули, яке прикре зведення сьогодні?

— А в мене таке враження, ніби це зведення навіть обрадувало вас…

— Ні, ви помиляєтеся, — спокійно заперечив Кервуд. — Воно мене не обрадувало, а тільки викликало деякі міркування…

Він з хвилину помовчав, дивлячись на Марину, потім сказав:

— Я хочу запропонувати, вам їхати працювати до Америки, Не дивіться на мене так сердито. Я ж не пропоную вам зради. Я хочу, щоб ви поїхали до нас цілком офіціально. Я можу гарантувати вам все: славу, багатство, право бути творцем найновіших літаків у світі. І якщо вже буде десь знаменита людина, то це буде саме Марина Токова, видатний, ні, більше — славетний інженер…

Слухаючи Кервуда, Марина прислухалася до себе. Його слова будили в ній давно згасле почуття честолюбства, будили, але не розбудили. Марина ясно відчувала, що все це минулося давним-давно і вся красномовність американця не залишає ні найменшого сліду ні в її думках, ні в її душі. І вона щиро зраділа від того, що справді стала міцнішою й сильнішою за час роботи у великому колективі інституту, і радість ця надала твердості її словам.

— Можете облишити всі свої пропозиції, — сказала вона. — Ваша фірма ніколи не бачитиме мене своїм співробітником. Мені не треба ні ваших грошей, ні вашої слави. І взагалі годі про це.

Кервуд дуже здивувався. Довгі місяці, які провів він на заводі, ще не перевчили його. І тому він сказав:

— Але ви мусите мені твердо пообіцяти: коли німці розіб'ють Росію і вам доведеться тікати, ви поїдете саме до Америки і працюватимете саме в нашій фірмі…

Спочатку Марина не все зрозуміла, та коли вдумалась у зміст сказаного, їй від люті аж дух перехопило. Поволі, не зводячи очей з американця, підвелася вона зі свого стільця.

— Слухайте, ви, — сказала вона на диво спокійно. — Вийдіть звідси і більше ніколи до мене не приходьте. Ви не знаєте нас! Коли б навіть я залишилася зовсім сама у цілому світі, я і тоді билася б проти німця, проти ворога доти, поки руки мої змогли б тримати зброю. Ясно це вам? Отак і перекажіть усім вашим фірмам. А зараз геть звідси! Геть! — вигукнула вона.

Марина була така розлючена, що Кервуд поспішив піти з її кабінету. Він вийшов у коридор і, вважаючи себе даремно ображеним, подався просто до Валенса скаржитись. Адже він не почував за собою жодної провини. З його точки зору було навіть дуже люб'язно запропонувати Марині роботу на всякий нещасливий випадок.

Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.

Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:

— Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.

Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.

За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.

— Ви читали газети? — навіть не привітавшись, запитала його Марина.

Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.

— Оце і перекажіть вашій фірмі! — вигукнула вона.

«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.

— Виходить, пропозиції мої були передчасні, — сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.

Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.

У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.

Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…

І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.

Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.

— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?

— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?

— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.

Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:

— Ось тобі маєш! Дожилися!..

— Що трапилося?

— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.

— Кого це висмикують?

— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..

Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.

— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…

— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!

За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.

— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.

— Як це — прощальну?

— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…

— Коли маю вирушати?

— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…

У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.

— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…

Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.

— Читайте.

Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.

— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…

І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.

А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.

— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..

— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…

А сам чогось потер око — сніжинка залетіла чи що…

— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.

— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.

— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.

Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.

— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…

А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.

— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…