Вадим Собко – Зоряні крила (страница 8)

Тепер вони спинилися в справжній грозі. Глухий гуркіт грому, повторений багатократною луною, здавалося, перекочувався просто по крилах літака. Блискавки розривалися перед ними, пробиваючи, вузькі ходи серед хмар. Літак несло на південь. Волох уже давно втратив орієнтацію.

Так минуло майже півгодини. Півгодини несамовитого напруження нервів.

У пасажирській кабіні тихо плакала від жаху Яринка.

Літака кидало з боку на бік, і тонкі губи Волоха стискалися все міцніше.

Та ось вони вилетіли з грози, і сонце бризнуло у вікна веселим промінням. Волох зітхнув полегшено і раптом вилаявся: просто на них ішла третя хвиля грози. Вона була і справді страшною. Навіть Волох, спокійний і врівноважений Волох, трохи зблід.

Він не боявся за себе, але машина могла не витримати цієї останньої божевільної сутички. Крім того, в моторі почувся новий тон. Так, Волох мав усі підстави, щоб збліднути.

Він пустив машину просто вниз. Вій хотів попередити грозу і сісти на землю раніше, ніж хмари закриють виднокруг. Машина перейшла майже у піке. Повітря свистіло. Волох випрямив машину недалеко від землі. Хмари йшли над ними. Через дві хвилини було б уже пізно.

Юрій глянув униз і радісно скрикнув. Волох глянув і теж задоволено усміхнувся. Просто під ними зеленів невеликий аеродром, і велика біла літера «Т» лежала посередині. Маленький ангар сірів збоку. Навкруги, наскільки сягало око, зеленіли ліси. Було навіть дивно, як міг потрапити сюди, в лісові хащі, аеродром.

Через кілька секунд колеса літака черкнулися землі. Машина спинилася, і після бурі непорушність здалася особливо дивною.

Юрій вискочив на крило. Від ангара до літака бігли люди в зеленкуватосірих уніформах. На аеродром падала третя хвиля грози.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Задоволена посмішка з'явилася на обличчі начальника аеродрому, коли він почув, що сам Юрій Крайнєв власною персоною завітав до нього в гості. Так, звичайно, він чув про пана Крайнєва і дуже радий бачити знаменитого інженера на власні очі.

Але, на превеликий жаль, пан Крайнєв сів на один з військових аеродромів. Так, так, причиною цього була гроза. Але зараз же, негайно слід запитати Берлін, що робити з паном Крайнєвим. А до того часу, поки прийде відповідь, він вимушений затримати літак, хоч це і завдає йому неймовірного жалю.

Юрію обридла ця розмова, він вийшов з кімнати і хотів пройти на аеродром, але вартовий біля входу заявив, що виходити заборонено. Тоді Юрій повернувся в кімнату, де сиділи Яринка і Волох. Він зайшов туди, і двері закрилися за ним з сильним металевим гуркотом. Він спробував знову відчинити їх, але двері замкнулися на невидимий замок, і тепер відкрити їх було неможливо.

Юрій одійшов від дверей і важко сів на великий диван. Яринка, оглядаючись злякано, як впіймане звірятко, сиділа в кріслі біля столу. Похмурий Волох сидів у кутку дивана і ні на кого не дивився.

Він вважав, що припустив величезну помилку, сівши на цей аеродром. Треба було летіти ще через одну грозу. Треба було летіти, впасти кінець кінцем, чорт забери, але ніяк не потрапляти в цю кімнату з гратами на вікнах.

Юрій глянув — справді, вікна в кімнаті було заґратовано тонкими, очевидно сталевими гратами. Це його вразило — невже вони в тюрмі? Але кімната ніяк не нагадувала тюрму.

Юрій коротко зітхнув і опустив голову на руки. В кімнаті повисла тиша. Несподіваний удар грому струсонув весь будинок. Волох підійшов до вікна. Гроза зірвалася з ланцюгів. Немов страшного звіра після багатьох років неволі випустили з клітки. Він бачив, як пригинаються до землі високі дерева. Вітер ішов рівною тугою масою. Він набував страшної сили. На очах у Волоха зламався десятилітній дубок. Дерева падали з тріском. Волох дивився у вікно, але густі потоки води попливли по шибці. Віін піймав себе на думці про те, як приємно зараз відчувати тверду землю під ногами. Він не дуже заздрив пілотам, які зараз були в повітрі.

А Крайнєв сидів на дивані мовчки. Дивні думки приходили йому в голову. Пригадався Валенс з його прозорими очима, потім Ганна змінила знайомий образ директора. Далі, вже зовсім несподівано, згадалася мати, старенька мати Юрія Крайнєва. Вона живе в Харкові у високому заводському будинку і чекає сина, а їздить він до неї вряди-годи. Усі думки його мали на собі відбиток пригніченості, похмурості.

За вікнами раптом стало тихо. Гроза пронеслася, і на північному сході вже з'явився шматок чистого неба.

Яринка, яка досі сиділа мовчки, підперши повні щоки кулачками, раптом зітхнула протяжно і жалісно. Може, квіти інженера Орленка пригадалися їй? В глибині блакитних очей бриніли сльози, вона намагалася їх стримати, і від того сльозинки ставали ще більш помітними.

— А куди ми сіли? — запитала вона, щоб тільки не мовчати.

Юрій приблизно назвав місце. Точно він і сам не знав його. До СРСР залишалося вже зовсім не так довго летіти.

— І треба було летіти, чорт забери, — вилаявся Волох, — треба було летіти. А то сіли чорт його знає куди, як ідіоти. Вік собі цього не прощу.

Він одвернувся від Юрія і знову став дивитися у вікно. Гроза вже минула. Гуркіт грому доносився здалеку тихо і неясно. Гудіння моторів несподівано порушило тишу. Якісь літаки сідали на аеродром.

Через кілька хвилин важкі, упевнені кроки почулися в коридорі, і двері кімнати розкрилися навстіж. Пишний офіцер стояв на порозі, ласкаво і приємно всміхаючись у невеличкі вуса. Крайнєв схопився йому назустріч. Пальці його самі стискалися в кулаки.

— Пан Крайнєв? — ввічливо запитав офіцер чистою російською мовою, трохи схиляючи, ніби в півпоклоні, голову.

— Це я, — рубнув Крайнєв, відчуваючи, як вся кров приливає йому в обличчя. — І я вимагаю, щоб мені негайно дозволили дати телеграму в наше посольство. Ніхто не має права садовити мене за грати.

Офіцер усміхнувся ввічливо і навіть трохи винувато.

— Я прошу пробачення, — сказав він, — це зробив начальник аеродрому, і, ви самі розумієте, інакше вчинити він не мав права.

— Коли нас випустять? — спитав Волох. Він встав з дивана і, як синя важка брила, виріс за плечем Крайнєва.

— Це буде надзвичайно скоро, — зробив ще приємніше обличчя офіцер. — Можливо, навіть через десять-п'ятнадцять хвилин. Перед тим вам доведеться пройти трохи неприємну процедуру, і саме для того я сюди прийшов. Справа в тому, що нам доведеться вас ретельно обшукати. Ми мусимо переконатися у повній випадковості вашої посадки на цей аеродром і в тому, що ви не мали якихось інших намірів. Зараз обшукують ваш літак, але, на превеликий жаль, це ще не все. Нам доведеться обшукати вас персонально.

— То в чому справа — обшукуйте, — скрикнув Волох. — Обшукуйте і випускайте швидше, бо все одно нічого підозрілого чи забороненого у пас немає.

— Я певний того, — знову вклонився офіцер, — але, на жаль, нам доведеться обшукати вас більш детально. Вам доведеться на кілька хвилин зовсім скинути ваш одяг. На цей час вам дадуть комбінезони, Я прошу пробачити мене, пан Крайнєв, але, ви самі розумієте, така моя служба.

Обличчя Крайнєва палало гнівом, і він ледве стримував себе.

— А як же я, — раптом підвелася Яринка. — Як же я? Тут же всі чоловіки. І мені роздягатися?

— На жаль, неодмінно, — сказав офіцер, знову вклоняючись. — Ви перейдете в іншу кімнату. Там є жінка, і на кілька хвилин вона забере ваш одяг. А зараз я попрошу вас здати мені для перевірки ваші документи і паспорти.

— Я вимагаю, щоб було негайно повідомлено наше посольство, — похмуро сказав Юрій, витягаючи паспорт.

— Навіщо? — відповів офіцер. — Якщо нам доведеться вас затримати, тоді ми повідомимо негайно. Але я певен, що за кілька хвилин ви вже будете в повітрі. Навіщо ж зайві телеграми?

Він весь час усміхався, говорячи, ї усмішка у нього була підлабузницька, розв'язна, підлеслива, Юрій намагався не дивитися на це гумове обличчя.

— Але вам доведеться негайно зайнятися вашим туалетом, — беручи паспорти, нагадав офіцер.

Начальник аеродрому вже подавав з-за дверей три синіх комбінезони.

Усміхаючись, Яринка вийшла з кімнати. Її навіть забавляла вся ця комедія з переодяганням. Вона ж так і знала — все скінчиться прекрасно, і через десять хвилин вони полетять. Офіцер делікатно відійшов, а коли переодягання було закінчено, в кімнату зайшла Яринка. Комбінезон був на неї великий, і вона видавалася надзвичайно кумедною зі своїми підкачаними холошами і рукавами, які все одно залишалися надто довгими.

Глянувши на неї, Юрій не міг стриматися від посмішки, і слідом за ним усміхнувся Волох. Ввічливий офіцер усміхнувся теж. Начальник аеродрому забрав зняту одежу. Офіцер ще раз уклонився (кланявся він надзвичайно часто, мало не за кожним словом) і попросив Юрія зняти також годинник з руки.

Юрій люто рвонув ремінець і подав годинник офіцерові. Той узяв, хвилину дивився на циферблат, ніби щось розшукуючи, потім підійшов до дверей і, сказавши: «Я прошу пробачення, панове, це тільки на кілька хвилин», зник за дверима.

Хвилини чекання тяглися нестерпно довго. Десять хвилин здавалися безконечними. Ніхто не підходив до дверей кімнати. Нервовими кроками Юрій міряв підлогу — дванадцять кроків туди, одинадцять назад. Чому назад виходило менше кроків, Юрій не розумів, і здавалося, ніби саме це більш за все нервує його.

Волох сидів на дивані спокійно. Через кілька хвилин вони полетять. Адже знайти в них і справді нічого не можуть. Але раптом спокій його зник, він зблід, підскочив з дивана і кинувся до вікна: з аеродрому доносилося тихе гудіння заведеного мотора.