Вадим Собко – Зоряні крила (страница 7)

На аеродромі, біля невеликого літака з червоними зорями на крилах, вони побачили високого хлопця у пілотському комбінезоні. Шкіряного шолома він тримав у руці, і свіжий вітер куйовдив його світле волосся. На обличчі пілота в ті хвилини відбивалося багато почуттів, але основним з них було роздратування. Пілот про себе, тихо, злісно лаявся.

Юрій підійшов до нього, простяг руку і сказав:

— Доброго ранку.

— Здрастуйте, — відказав пілот, — Тільки ранок, на мою думку, дуже недобрий, бо нікуди ми не полетимо. Захворів борт-механік. А без нього не випустять. Знайшов, де захворіти.

Пілот аж сплюнув спересердя. Він мав летіти у великий арктичний переліт, а тут ця затримка з механіком могла зіпсувати всю справу.

— Чи не можу я замінити вашого борт-механіка? — усміхаючись і милуючись з пілотового роздратування, сказав Юрій.

— Ви? — пілот зневажливо оглянув Юрія з голови до ніг. — А хто ви такий?

— Моє прізвище Крайнєв, — тихо відрекомендувався Юрій.

Пілот здригнувся і відразу ж почервонів, як мак.

— Прошу пробачення, — збентежено сказав він, — я не впізнав вас відразу. У всіх газетах є ваші портрети. Це моя клята неуважність. З таким борт-механіком, як ви, я полечу хоч на Північний полюс.

За чверть години справу було полагоджено, паспорти і чемодани перевірено, і літак з пілотом Марком Волохом, борт-механіком Крайнєвим і єдиною пасажиркою Яринкою легко відірвався від зеленої трави паризького аеродрому.

Вони злетіли в повітря і відразу ж побачили сонце. Воно виходило з-за горизонту, велике, оранжове. Париж лежав під ними, далеко внизу, ще у сутінках. Тільки на верхівці Ейфельової башти вже золотилися перші промені сонця.

Юрій махнув рукою:

— Прощай, Париж!

Літак летів просто на схід, на сонце, і Юрій згадав, як колись він вів машину просто на захід. І тоді було таке враження, ніби мчить він просто на сонце. Але тоді з ним була Ганна. Здавалося, наче було все це надзвичайно давно, а ще ж не минуло і двох тижнів.

Волох вів літака на висоті тисячі метрів. Мотор гув упевнено і надійно. Земля пропливала під літаком, нагадуючи рельєфну карту великого масштабу. За годину вони пролітали більше трьохсот кілометрів.

Пасажирська кабіна в ціп машині мала окремий вхід з крила. З кабіною пілота вона з'єднувалася маленьким віконечком.

Юрій глянув у кабіну через товсте скло і засміявся — Яринка лежала в шкіряному глибокому кріслі, підклавши під щоку кулачка. Вона опала і уві сні нагадувала маленьку дівчинку.

Волох вів машину впевнено, начебто щодня літав по цій трасі. Насправді ж він пролетів тут всього один раз, але цього було досить, щоб пілот запам'ятав трасу на все життя. Крайнєву нічого було робити з таким пілотом, як Марко Волох. Він сидів на своєму місці бортмеханіка, час від часу поглядав на прилади, потім униз на землю і мріяв про ту мить, коли нарешті побачить Київ. Мотор гув глухо, одноманітно, і Юрій задрімав потихеньку під цей могутній монотонний рокіт. Волох йому не заважав.

Юрій прокинувся тоді, коли підлітали до Німеччини. Він прокинувся з усмішкою на вустах, — згадавши всі сни, прийшов у хороший настрій і засміявся сам до себе. Волох теж розсміявся, глянувши на його обличчя, і кілька хвилин у кабіні пілота було дуже весело. Потім Юрій узяв карту і став розшукувати місце, де вони в той час перебували, але Волох торкнув його за плече і, показавши очима вниз, сказав:

— Дивіться, Рейн.

Справді, внизу протікав Рейн. Його розлогі береги зверху здавалися зовсім мертвими.

— Скоро будемо в Берліні, — сказав Волох.

«Добре скоро, — подумав Юрій, — ще добрих півтори години».

Вони летіли тепер над Німеччиною, і латки городів біля маленьких сіл виднілися внизу, нарізані акуратно і рівно, ніби шматочки торта.

Юрій знову заснув і прокинувся тоді, коли літак став знижуватися до берлінського аеродрому. Спав Крайнєв солодко. Тут він відсипався за весь час конгресу, коли і поспати як слід було ніколи.

В Берліні, на Темдельгофському аеродромі, їх не затримували. З літака дозволили вийти тільки пілоту і борт-механіку.

Двоє похмурих хлопців зарядили баки літака бензином. За цей час Юрій встиг оглянути і перевірити мотор. Коли Волох повернувся з будинку аеропорту з оформленими для дальшого польоту паперами, Крайнєв відрапортував йому про повну готовність літака. Волох спробував розсміятися, але з того нічого не вийшло.

Він вдивлявся в невеличку карту погоди, і обличчя його з кожною хвилиною хмурнішало. Юрій глянув на карту і зразу зрозумів причину хвилювання Волоха: погода в Східній Європі буквально сказилася. Барометр падав неймовірно швидко. Повідомлення про грози ще не було, але зустріти їх, мабуть, можна за сто-півтораста кілометрів.

Волох згорнув карту і поклав її в кишеню комбінезона. Юрій глянув на нього трохи стривожено, але Волох, не оглядаючись, поліз в кабіну. Пілот насвистував пісеньку, монотонну і довгу, нервуватися ще не було причин.

— Будемо летіти, Юрію Борисовичу! — гукнув Волох.

Біля машини стояло кілька німецьких чиновників таможні і аеропорту. З цієї групи Юрій раптом почув своє прізвище, вимовлене зовсім не приязно. Він обернувся, але жодні очі не зустрілися з його поглядом. Хвилину Крайнєв дивився, потім вліз у кабіну й засунув за собою дверці.

Вони почекали, доки з аеродрому здійметься пасажирський літак. Потім Волох дав сигнал до зльоту, одержав відповідь, мотор оглушливо заревів, і літак помалу рушив з місця.

Юрій глянув у кабіну. Яринка всміхнулася до нього заспаними оченятами — вона щойно прокинулася.

Літак відірвався від землі і швидко набирав висоту. Волох сидів на своєму місці, важкий, великий і спокійний.

Його манера сидіти біля управління літака нагадувала Крайнєву Валю. Дівчина так само вільно, без напруження сиділа біля руля, навіть коли машина розвивала найбільшу швидкість.

В самій позі Волоха відчувалася велика зосередженість. Це було повне поєднання сильної волі пілота і переконливої потужності машини. Літак ставав ніби живою істотою, а мозком і серцем його був спокійний пілот Волох.

На сході почали з'являтися хмари. Спочатку прорізалися легкі хмарини. Вони насувалися швидко, ніби гнані сильним вітром. Десь далеко за ними Гнила гроза, її ще не було видно, але вона відчувалася там, за горизонтом, невидима, таємнича і грізна. Вони летіли просто на грозу, назустріч бурі, навіть приблизно не уявляючи її сили.

І грозовий фронт з'явився на горизонті. Темна смужка застелила імлисту лінію обрію. Вона виростала з дивовижною швидкістю і з літака вже здавалася грозою.

Юрій глянув на Волоха. Той сидів підкреслено непорушно. Жодна рисочка на його обличчі не зраджувала хвилювання. Він летів назустріч грозі так само спокійно, як ранком назустріч сонцю.

Волох вже не вперше літав у грозах. Снігові бурани заставали його у повітрі. Сліпим польотом пролітав він сотні кілометрів. Чи ж варто йому хвилюватися через цю грозу? Вона мине за три хвилини. Через неї вік на своєму літаку пролетить, як куля, і вихор від пропелера знесе з крил навіть найменші краплини дощу.

Вони летіли в грозу, і гроза летіла на них. Наближення її відчулося зразу — почало гойдати. Літака кидало вгору, і знову він падав униз, ніби в широченну яму. Його клало на один бік і потім несподівано перехиляло на другий. А хмара ще тільки насувалася, чорна і грізна, як тінь велетенської гори.

Волох спочатку хотів облетіти грозу, але горизонт уже зник. З усіх боків небо було затягнуте сірою пеленою.

Літака кидало все дужче і дужче — перед грозою йшли висхідні потоки повітря.

Тепер Волох уперто набирав висоти. Він хотів перескочити через грозу, хоч надії на це було мало. Машина йшла все вище і вище, стрілка на чорному циферблаті вже дійшла до чотирьох тисяч, а перед літаком все стояла така ж сама стіна мутиосірих хмар.

І тоді машина врізалася у потворні кучугури туману. В кабіні відразу ж стало темно. Стрілки і цифри засвітилися перед Волохом. За вікнами кабіни сірів густий темний туман. Літак немов стояв на місці. Тепер Волох дивився тільки на стрілки приладів. Літак кидало значно менше. Грому не було чути. Гроза проходила десь далі від них.

Раптом у кабіні посвітлішало, і літак виринув з туману. Сонце заграло на площинах крил.

Юрій глянув вперед і ахнув неголосно і трохи розгублено. Справжня буря починалася тільки зараз. Величезна друга хвиля йшла за першою хвилею хмар. Несамовиті вітри закручували туман у тугі чорні спіралі. Хмари ворушилися, темні і зловісні. Вони ніби закипали, піднімалися вгору, щоб раптом обвалитися з височини на вільний від хмар простір.

У Волоха міцно стислися губи. Рот його тепер здавався сірою рискою. Юрій глянув на нього, і почуття тривоги вперше торкнулося серця. Тікати було нікуди. З усіх боків нагромаджувалися височенні хмари. Переплітаючись одна з одною, помалу затуляли вони останні світлі місця. Іти вперед! Іншого шляху перед Волохом не було, і він пустив літака вперед, просто у вир чорних розлютованих хмар.

Важку машину підхопило, як трісочку, і понесло. Обвали вітру були сильнішими за мотор. Волох намагався тільки втримати літак. Зараз він не думав про те, куди летить. Була тільки одна думка — втримати літак в горизонтальній площині — важка пасажирська машина при такому вітрі могла не вийти зі штопора.