Вадим Собко – Зоряні крила (страница 9)

— Це мій літак, — крикнув він і висадив кулаком скло. Скалочки посипалися з брязкотом. Промені сонця ламалися на розбитих гранях. По кулаку Волоха потекла червона цівка крові.

Тепер гудіння доносилось ясніше. Тон його ставав усе вищим. Так гуде мотор перед зльотом.

— Що вони роблять?

Гудіння мотора наближалося, воно ставало все ближчим, і раптом перед вікном пролетів величезний сірий птах з червоними зорями на крилах.

Їхній літак ішов на схід, набираючи висоту.

Юрій закам'янів. Йому здалося, серце перестало битися у грудях. Волох дивився, як літак зникав у височині. Ось він обернувся на хрестик, ось уже тільки маленьку темну плямочку видно серед високих білих хмарин. Ось і вона зникла.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Вальтер Шторре хотів жити. Жити за всяку ціну.

Була така ціна, що за неї можна було купити собі життя. Ціною зради, ціною волі і життя багатьох товаришів можна було купити життя собі. Але комуніст Вальтер Шторре навіть ніколи не повертався до звабливої і страшної думки. Зрадником він не буде…

Дні в маленькій камері коридора смертників минали надзвичайно швидко. Зате ночі тяглися неймовірно довго. Ночі минали в напруженому чеканні. Нічна темрява навалювалася, як щось густе, задушне. Вона заливала очі, вуха, горло, і кожен звук у цій могильній тиші здавався кроками людей, які поведуть на страту. І Вальтер бігав, бігав у своїй камері, намагаючись хоч кроками своїми розігнати божевільну тишу тюремної ночі. Потім, коли ходити вже було несила, він лягав на ліжко і на кілька хвилин поринав у важкий сон. Найменше шарудіння примушувало його схоплюватися з ліжка і знову починати біганину з кутка в куток камери.

Вальтер не міг зрозуміти, чому так довго не виконують вироку. Невже його будуть ще допитувати, невже вони надіються на його зраду?

Одного дня, коли надворі лютувала гроза, Вальтера вивели з камери і повели до тюремної канцелярії. Там поспішали. Видимо, готувалося щось незвичайне. Його і ще двох ув'язнених — молоду дівчину і високого білявого німця — посадили у чорне закрите авто, і воно понеслося, лунко розхлюпуючи калюжі дощової води.

Ніхто з в'язнів не знав, куди і для чого їх везуть. На страту це було не схоже. На звільнення скидалося так само мало — озброєні вартові сиділи в машині. Вони їхали з півгодини і зупинилися на великому аеродромі.

Вальтер вийшов з кабіни і скрикнув від здивовання — великий літак з червоними зорями на крилах стояв просто перед ним.

До машини підійшов офіцер з приємною усмішкою на губах, оглянув усіх трьох ув'язнених і наказав негайно вдягти одежу, яка лежить у літаку. Вони слухняно пере-вдяглися і зупинилися, чекаючи дальших наказів. Офіцер оглянув їх і залишився цілком задоволений. Щось згадавши, він витяг з кишені маленький ручний годинник і подав його Вальтеру.

— Надіньте.

Вальтер слухняно надів на ліву руку годинника з надірваним ремінцем.

Поки що перед ними не було нічого загрозливого. Тому всі троє, за наказом офіцера, спокійно підійшли до літака і зручно посідали на шкіряних кріслах. Вони сиділи і роздивлялися паспорти, які знайшли в кишенях. Незнайомі люди дивилися з фотографій.

А до офіцера підійшов невисокий пілот з обличчям старого бульдога. Два парашута виділи на ньому, і тому вся постать його здавалася потворною. Товсте квадратне лице не виявляло жодної ознаки думки. Зуби при розмові блискали яскраво і хижо. Шрами перетинали його обличчя вздовж і впоперек, видно, пілот побував вже не в одній катастрофі.

— Дозвольте летіти? — запитав він офіцера низьким, трохи хрипкуватим голосом.

— Летіть, Гамбеш. Ви добре зрозуміли завдання?

Пілот, не відповідаючи, вклонився.

— Майте на увазі, — продовжував офіцер, — за чисте і швидке виконання одержите залізний хрест.

— Слухаю. Хайль! — вигукнув пілот.

— Починайте, — скомандував офіцер, і пілот відразу ж повернувся до літака.

— Щасливого польоту, — сказав офіцер, підносячи руку.

Гамбеш озирнувся, хотів відповісти і спинився на хвилину. Його вразила усмішка на губах офіцера. Було в ній щось неймовірно жорстоке, єзуїтське. Але холодна усмішка зникла, ніби ніколи і не було її, і знову розтягався рот офіцера у заучені гримаси.

Загув мотор. Вихри дощових бризків здував з трави потужний повітряний струмінь від пропелера.

Літак піднявся у повітря. Офіцер дивився йому вслід. Різкий брязкіт скла примусив його озирнутися. На другому поверсі за тонкими гратами вікна видніло спотворене обличчя Волоха. Офіцер одвернувся.

Гамбеш вів машину невпевнено. Вітри, що йшли за грозою, кидали літака з боку на бік. Вальтера Шторре і його супутників нудило. З кожною хвилиною машина забиралася вище і вище.

Гамбеш дивився на годинник. Майже півгодини летіли вони на схід. Час було починати.

Гамбеш включив автоматичне управління. Літак ішов так само рівно, інколи похитуючись від надто сильних поривів вітру. Пілот обережно виліз на крило. Літак хитнувся, але автомати відразу ж виправили його.

Гамбеш знайшов і міцно затис у кулак кільце парашута. Вони летіли на висоті п'яти тисяч метрів.

Пілот відчув у грудях знайомий холодок. Несподівано пригадався офіцер з жорстокою усмішкою на губах. Згадка була недоречною, і Гамбеш, рішуче затиснувши губи, відштовхнувся ногою від фюзеляжу літака. Він летів головою вниз, зі свистом розсікаючи повітря.

— Раз, два, три, — не поспішаючи відрахував він і міцно рвонув кільце.

Воно майже не подалося, і витяжний парашут не вискочив за плечима. Гамбеш похолов. Лівою рукою він з усієї сили смикнув за шнурок другого, запасного парашута, але і цей не розкрився.

Гамбеш падав. Повітря ревло у вухах. Він рвав обидва шнурки, але парашути не розкривалися. І тоді він подумав про те, що свідків офіцерові не потрібно. Усмішка стосувалася саме його, Гамбеша, його і нікого іншого. У голові гуло. Здавалося, ніби вся кров зібралася в мозок…

Потім настала смерть.

Автомати якийсь час вели літак майже різко. Троє сиділи в кабіні, навіть не уявляючи, що незабаром, через кілька хвилин, почнеться невпинне падіння в головокрутну прірву з висоти п'яти тисяч метрів.

Літак захитався. Він все ще летів уперед, але автомати вже виключилися. Порив вітру перехилив його, і він, поволі обернувшись навколо своєї оси, перейшов у штопор. Він падав, як пожовклий осінній листок, з кожною миттю набираючи все більшої і більшої швидкості.

Вальтер Шторре так і вмер, не дізнавшись, що його одурили.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

У великій кімнаті, оздобленій темним полірованим дубом, стояла прозора сутінь. Сонце одиноким промінчиком пробивалося крізь важкі завіси на вікнах. Цей одинокий промінь тільки підкреслював м'яку, затишну півтемряву.

У кімнаті стояло небагато меблів. Величезний стіл, затягнутий зеленим сукном, і кілька зручних шкіряних крісел. Стіни було прикрашено дорогим різьбленим деревом. Там було вирізьблено голови вепрів і лосів, там перехрещувалися списи і мечі. На одній стіні був барельєф — сцена виїзду на полювання. В центрі стелі величезний дерев'яний, надзвичайно майстерно вирізьблений орел тримав у своїх сильних пазурах електричну лампу.

За столом, спираючись ліктем на поручень крісла, сидів Людвіг Дорн і уважно дивився на своїх гостей. Обличчя його було ніби вирізьблене з темного дуба. Безбарвні очі, в оправі сивих брів, здавалися прозорими. У звірів, запертих на довгі роки за грати, бувають такі очі, холодні і прозорі. Спадистий лоб, перерізаний глибокими зморшками, увінчувався зачіскою густого, зовсім сивого волосся.

Коли Людвіг Дорн говорив, пальці його ворушилися. Вони були довгі, тонкі і припухлі в суглобах. Рука його лежала на масивному столі. Коли пальці ворушилися, гостям здавалося у півсутіні, що по столу лізе великий білий павук.

Гостями Людвіга Дорна були Крайнєв, Яринка і Волох. Саме вони сиділи у затіненій кімнаті за широким столом.

Вони дуже змінилися за ці дні. Вже давно забрали в них комбінезони і видали звичайний одяг, але зміна полягала не в тому. Найбільш могло вразити те, що жодна усмішка не з'являлася на їхніх обличчях під час розмови. Вони ніби закам'яніли. Надто багато важких думок довелося їм передумати за ці дні. Надто непевними і страшними були надії на майбутнє.

Вони сиділи в кабінеті Людвіга Дорна, спочиваючи після довгої і стомлюючої дорош. Відчувалося, що ось тут вже кінець їхнім мандрам по Німеччині. Вони їздили дуже довго. Охороняли їх надзвичайно пильно. Про втечу не могло бути і мови. Вартові наче не чули їхніх запитань. Договоритися з ними було неможливо.

Але сьогодні вони вже напевне взнають, чому полонили їх тут, на чужині.

І Людвіг Дорн почав говорити. Він говорив лаконічно і сухо. Здавалося, йому жаль випустити зайве слово з тонких сірувато-рожевих губ.

— Я мушу повідомити вас, панове, — розпочав він, — що для своєї країни, для СРСР, ви вмерли вже чотири дні тому. Вмерли в прямому, фізичному розумінні цього слова.

Він хвилину дивився на Крайнєва, спостерігаючи, яке враження справлять його слова. Інженер сидів нерухомо — зараз ніяка несподіванка не могла вивести його з стану рівноваги. Він уважно дивився в прозорі очі Дорна і, в свою чергу, чекав, що ж буде далі. Зате Яринка застигла в кріслі зовсім розгублена, а Волох підвівся з крісла на весь свій велетенський зріст.

— Ось тут у мене лежать газети, — продовжував Дорн, — де повідомляється про катастрофу вашого літака. А отут ви можете побачити фотографії власних похоронів. Далеко не кожній людині вдається таке побачити.