Вадим Собко – Зоряні крила (страница 71)

Відчуваючи, як у серці здіймається хвиля гарячкової, майже істеричної радості, дивилася на свою здобич гестапівка Берг. Вона ще не могла повірити в свою удачу. Невже це може бути Соколова? Невже могло випасти такс щастя? Та ні, бути не може! Соколова вже, мабуть, давно на Уралі, командує перевезеним заводом, а це тільки схожість, неймовірна схожість очей!

Берг все ще намагалася переконати себе у помилці, щоб розчарування не виявилося таким пекучим. А пам'ять підказувала все нові і нові риси схожості, і радість у серці розгорялася, і сумніви зникали.

Віра Михайлівна мить дивилася на Берг не впізнаючи, потім перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч гестапівки; щось він не схожий на німця… Потім погляд її знову повернувся до Берг, і тут тільки вона впізнала її остаточно. Ця зустріч могла виявитися страшнішою за смерть… Соколова аж похитнулася…

— Як ви потрапили сюди, Віро Михайлівно? — нарешті вигукнула Берг. — Ви поранені? Зараз ми вам допоможемо.

— Облиште мене, — сказала Соколова, і тут уже Берг переконалася остаточної цей голос вона могла впізнати з тисячі.

Вона сподівалася знайти тут когось з інженерів чи науковців інституту, але цей випадок перевершив усі її надії — сама Соколова стояла перед нею. Буде що доповісти шефові гестапо…

В цю мить сили остаточно зрадили Віру Михайлівну. Вона похитнулася і важко впала на землю.

Берг перелякалася до нестями: Соколова могла несподівано вмерти, і все загинуло б. Від однієї такої думки аж мороз поза шкірою пройшов.

— Лікаря! Швидше! — гукнула вона до начальника табору.

— О, нічого з нею не станеться, — спокійно відповів той. — Ви не можете собі уявити, які вони живучі.

— Можу уявити, — гостро відказала Берг. — Негайно лікаря, і поки я не закінчу тут своїх справ, хай він доглядає за цією жінкою. Ви відповідаєте за неї головою.

Штурмфюрер здивовано знизав плечима, але віддав наказ. Два солдати забрали Соколову. Незабаром біля неї з'явився лікар. Любов Вікторівна знову повернулася до дротяних квадратів. Хто знає, які несподіванки заховані у цій масі людей? Може, навіть і Крайнєв… ні, хай не Крайнєв, а хтось із його найближчих співробітників затаївся серед брудних, бородатих арештантів?

— Зараз я зроблю огляд усіх ваших в'язнів, — сказала вона комендантові. — Накажіть всім у кожному квадраті — живим, хворим, мертвим — вишикуватися в одну шеренгу…

— Ви будете їх усіх оглядати? — здивувався комендант. — Майте на увазі, це багато тисяч людей…

— Гра варта того, — впевнено відповіла Берг, — я на це не пошкодую ні часу, ні сили, і коли буде у мене ще хоч одна подібна знахідка, те все окупиться стократ.

Робота пішла повним ходом. Берг підходила до квадрата, солдат підносив їй стільця, вона сідала, закурювала сигарету, і за командою проходили перед нею довжелезним рядом полонені, йшли не поспішаючи, ніби приречені на страту. Вони не розуміли, чого хоче від них ця жінка, і від того ненавиділи її ще більше. Сотні тисяч очей, сповнених люті і ненависті, пропливали перед гестапівкою. І коли б очима можна було спопеляти, і хвилини не прожила б на світі фрау Берг.

Але їй байдуже було до почуттів цих зголоднілих, виснажених людей. Немов шуліка, впивалася вона в кожне обличчя, намагалася пригадати, чи не бачила його раніше.

Ця робота закінчилася тільки надвечір. Нічого важливого більше не відкрила Любов Вікторівна. Трьох чоловіків, обличчя яких видалися знайомими, вона наказала відділити і перевірити.

Тепер хороший настрій ні на мить не покидав гестапівку: адже вона спіймала Соколову, директора заходу Соколову — людину, яка напевне знає все про останні роботи Крайнєва. Правда, характер у Соколової неабиякий, але то пусте. На війні вже змінилося чимало характерів…

Коли Берг нарешті закінчила свій огляд, вечір опустився над Дарницею. Остання сотня ув'язнених пройшла повз жінку, яка непорушно сиділа на своєму стільці. Для ув'язнених усе це було загадкою. Кого шукають? За цей час табірний лікар встиг подати допомогу Соколовій. У нього не було певності, що вона довго житиме, але скорої смерті можна не боятися. А коти її заберуть з табору, то хай живе чи вмирає, лікар за це не відповідає.

Берг повернулася у супроводі штурмфюрера, глянула на Соколову, яка від великої дози морфію спала непробудним сном, і запитала:

— Виживе?

— Дивлячись де, — відповів лікар, — у нашому таборі — навряд; у домашніх умовах, з хорошим лікарським доглядом — напевне.

— Гаразд, — вирішила Берг, — я її забираю.

— Куди дозволите виписати арештовану? — спитав комендант.

— Просто до мене, — засміялася Берг, — до мене додому, адже ви віддаєте арештованих на поруки, от я її і візьму.

— Але це перший випадок, коли ручиться службовець райху.

— Я служу не в райху, а в гестапо, — нагадала Берг, і комендант погодився незаперечно.

Саме так опинилася Віра Михайлівна Соколова в квартирі Берг на вулиці Леніна. Другого ранку вона отямилася на чистій постелі, під крохмальним простирадлом і м'якою теплою ковдрою. Це було так неймовірно і несподівано, що Соколова не повірила собі самій. Це сон, це їй сниться. Вона спробувала поворухнутися, відчула різкий біль у плечі і переконалася: вона не спить.

Тоді вона напружено, гарячково почала згадувати минулий день, появу в таборі Любові Вікторівни Берг… Далі вона вже нічого не пам'ятала. Як опинилася вона в цій квартирі? І квартира на диво знайома. Раніше тут, безперечно, доводилося бувати. Ах, так, це ж раніше тут жив Юрій Крайнєв з Ганною.

В цю мить рипнули двері, і Любов Вікторівна Берг з'явилася на порозі кімнати.

— Прокинулися? — весело сказала вона. — От і добре. Ми вас швидко на ноги поставимо; правда, лікар каже, ніби доведеться зробити невеличку операцію, але це дрібниці. Скоро ви зможете знову приступити до роботи…

Швидко і звично вона наливала каву у склянку, говорила так, ніби ніякої війни взагалі не було на світі.

— Як ви тут опинилися? — різко запитала Соколова.

— Зараз вам найголовніше — одужати, — не відповіла на запитання Берг, — а всі принципові питання ми з вами вирішимо потім, коли ви остаточно очуняєте.

— Я хочу знати, ворог ви мені чи друг?

— Це питання ви будете вирішувати, коли одужаєте, — сміялася Берг. — Пийте, це добра кава, ви дуже виголодалися, і щось істотніше вам можна буде дати тоді, коли ви звикнете до їжі. Прошу.

Ще нічого не в силі збагнути, Віра Михайлівна випила каву, і втома знову поборола її; очі самі заплющилися, переможені глибоким сном.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Генерал сидів за широким письмовим столом і уважно розглядав свого співбесідника. Штори на вікнах було опущено. Настільна лампа, прикрита темним абажуром, освітлювала лише частину столу. Величезний кабінет тонув у темряві, і тільки на просторому полірованому столі лежало ясне коло світла.

Інженер Генрі Кервуд теж дивився на генерала Старка. Він про нього вже чимало чув, але бачив уперше. Він знав, що генерал відає авіаційним озброєнням Америки. Про інші сторони діяльності генерала Старка інженерові нічого не було відомо. З цікавістю він чекав початку ділової розмови. А генерал не поспішав говорити, він тільки дивився на Кервуда уважно, вивчаюче. Світлі очі його, під невиразними, ніби вицвілими бровами, дивилися насторожено. Тонкі губи міцно стиснулися, підкреслюючи суворість кощавого обличчя.

Генерал намагався скласти точну думку про інженера Кервуда. За рекомендаціями цей інженер був дуже спритним хлопцем і доручити йому можна було яку завгодно справу. Генерал також знав, що Кервуд дещо тямить не тільки в авіаційній техніці, а і в розвідці. В усякому разі, спеціальні завдання виконувати йому не вперше.

Генерал ніколи нічого не вирішував необдумано. Він не поспішав говорити навіть тоді, коли вище начальство негайно вимагало відповіді. Ця властивість уберегла генерала від багатьох неприємностей. Справа, заради якої Старк викликав Кервуда, була важливою, і тому генерал довго розмірковував, вирішуючи, чи придатний Кервуд для виконання завдання.

Він встав з-за столу і підійшов до вікна. Відхилив штору, глянув униз на вулицю. Вона пливла перед очима численними вогнями машин. Зверху горіли вогні реклам. Для Нью-Йорка затемнення не було потрібним.

Старк повернувся до столу. Далі розмірковувати нічого. Мабуть, цей хлопець придатний. Перше враження від нього хороше. Приємно вже те, що він зміг витримати таку довгу паузу, не промовивши жодного слова.

Генерал став біля свого крісла. Він був високий на зріст, і світло від лампи, прикритої темним абажуром, сягало йому до пояса.

Кервуд міг побачити пояс і пряжку, та. ще численні орденські стрічечки на грудях генерала. Голова і обличчя Старка здавалися невидимими.

— Як ви поставитеся до поїздки в Радянський Союз? — запитав генерал, і це запитання вразило Кервуд а. Він міг припустити що завгодно, але така пропозиція йому на думку спасти не могла.

А проте виказувати своє здивування не годилося.

— Коли треба поїхати до Радянського Союзу, то я, звичайно, поїду. Проте я не знаю, чи встигну я доїхати саме до Радянського Союзу.

— Встигнете. Так швидко німці його не розіб'ють. Це трапиться пізніше. І саме в зв'язку з тим, що поразка росіян у цій війні неминуча, ви туди і поїдете.

— Що ж я мушу звідти привезти?

Інженер Кервуд був явно догадливим хлопцем. Видно, таки недаремно говорили, ніби він може виконати найделікатніше завдання. Генерал вирішив не гратися в піжмурки, а йти до справи просто.