Вадим Собко – Зоряні крила (страница 72)

— Вам щось говорить прізвище — Крайнєв? — запитав він.

Кервуд на мить замислився. Він зразу пригадав це прізвище, але вдав, ніби пригадує.

— Звичайно, говорить, — відповів він не кваплячись, — російський інженер Крайнєв працює над реактивною технікою. Колись його захопили німці, але він зумів їх одурити. Свого часу про це було багато галасу в газетах. Правда, вся ця історія трохи скидається на якусь неймовірну…

— Мене мало цікавить ваша думка щодо минулого Крайнєва, — перебив його генерал. — Мене цікавить тільки майбутнє. Крайнєв нам потрібний.

— Нам? — Вперше за всю розмову Кервуд дозволив собі проявити якесь почуття. Він здивувався одверто і щиро.

— Так, Крайнєв нам потрібний. Він винайшов такі речі, до яких наші інженери ще довго не додумаються. І буде дуже шкода, якщо він опиниться в руках німців, зрозуміли?

— Так, зрозумів. Я мушу його викрасти?

Генералові здалося, ніби він помилявся в Кервуді.

Хлопець мислить безперечно надто примітивно.

— Зараз викрадати його нічого, а крім того, це вам не вдасться. Вам треба приїхати туди і почекати, поки німці настільки наблизяться до перемоги, що всім стане ясною доля Радянського Союзу. От тоді ви виступите на сцену, підготувати до цього самого Крайнєва і його співробітників вам доведеться раніше.

— А коли німці не розіб'ють Радянський Союз?

Генерал сів у крісло, і Кервуд міг побачити його обличчя. Він навіть пошкодував, що поставив це запитання. Мабуть, генерал зараз розчарувався остаточно в здібностях Генрі Кервуда.

— Як це німці не розіб'ють Радянський Союз? — перепитав генерал. — Ви ставите якісь нерозумні і безтактні запитання. Це вже давно вирішено у Вашінгтоні. Там не помиляються. Я хочу знати, чи зрозуміли ви моє завдання.

— Так, — поспішив відповісти Кервуд, щоб якось розвіяти неприємне враження від свого несподіваного запитання. — Я сподіваюся, мені вдасться виконати ваше завдання. Звичайно, коли у моєму розпорядженні будуть відповідні матеріальні й транспортні можливості.

— За це можете не турбуватися, — відмахнувся генерал, і Кервуд зрозумів, що, очевидно, комусь дуже хочеться мати Крайнєва в Америці і грошей на це не шкодуватимуть.

— У мене будуть ще якісь спеціальні завдання?

Генерал Старк знову кілька хвилин подумав.

— Ні, — нарешті рішуче відповів він, хоч йому дуже хотілося сказати «так» і доручити Кервудові ознайомлення з роботою Крайнєва. — Ні, — ще раз повторив він, підкреслюючи своє слово енергійним рухом руки. — Коли ви візьметеся до інших завдань, то можете проґавити основне. Отже, нічого і нікого, крім Крайнєва. Ні, мабуть, не тільки його одного. Підготовчу роботу можна також вести серед його найближчих співробітників. Вони теж можуть бути дуже корисними. Постарайтеся стати його приятелем, другом, чим завгодно. Повторюю, для нас усіх буде великою неприємністю, коли німцям пощастить захопити Крайнєва.

Задзвонив телефон, м'яко, стримано, ніби зашарудів, — генерал не любив надто різких дзвінків. Він узяв трубку, мить послухав, схвально хитнув головою.

— Я думаю, що завдання ваше буде легшим, ніж ми всі гадаємо, — сказав він, — за сьогоднішній день німці просунулися на тридцять кілометрів. А коли перед Крайнєвим стане дилема — американці чи німці, то він безперечно вибере нас. З німцями у нього старі рахунки. А ми ж все-таки, як-не-як, «союзники».

І генерал Старк розсміявся, дуже задоволений із свого дотепу. Повідомлення, передане телефоном, створило йому хороший настрій. От коли б уже швидше складав зброю Радянський Союз, а там і німців можна буде задушити.

З цих приємних думок вивів генерала голос Кервуда.

— Мене пошлють туди спеціально чи я мушу чекати якоїсь нагоди.

— Очевидно, доведеться почекати нагоди, — відповів Старк, — не треба надто рано розкривати всі свої справжні наміри. Це було б з нашого боку недалекоглядно.

Він знову підійшов до вікна. Тепер на вулицях панувала темрява. Генерал глянув на годинника. В Нью-Йорку давали пробну повітряну тривогу, хоч ніяка небезпека не загрожувала і не могла загрожувати місту. Генерал задоволено потер руки. Німці наступають. Все йде на добре.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

А тимчасом маленький горбатий хлопчик день за днем, крок за кроком ішов на схід. Він ні в кого не питав дороги, бо не знав точно, куди йому треба потрапити. Він нікому не міг звірити своєї таємниці, бо знайомі люди не зустрічалися йому, а незнайомим він не вірив. Його інколи підсаджували на воза і трошки підвозили, часто підгодовували жалісливі жінки, розпитували, куди він іде, і співчували, намагаючись допомогти. Маня Коваленко завжди дякував за допомогу, сідав до столу чи лягав спати на лаву, та ніде не залишався більше однієї ночі. Незнайоме досі почуття відповідальності за незвичайний вантаж, захований у пакунку на спині, відразу зробило його дорослішим.

Він дізнався, що лінія фронту проходить десь недалеко Харкова, і тому саме це місто стало метою його прагнень. Він говорив, що йде до родичів, бо мати його загинула, і це ні в кого, навіть у найпильніших дозорців німецьких комендатур не викликало жодних сумнівів: надто маленьким і беззахисним здавався усім Ваня Коваленко, щоб шукати в його особі відважного партизана. Справа полегшувалася тим, що тисячі й десятки тисяч дітей, які втратили своїх рідних, блукали тепер по країні, і розібратися в тому, хто з них справді осиротів і шукає притулку, а хто намагається перебратися через лінію фронту, не зміг би найдосвідченіший гестапівець.

Спочатку Ваня дуже боявся, що його відразу спіймають, викриють та кинуть у тюрму, але з часом страх цей зник. Натомість з'явилися досвід, звичка, і хлопчина став наздоганяти лінію фронту, яка все ще поволі віддалялася.

Одного холодного похмурого ранку Ваня почув ніби розкати далекого грому і не відразу збагнув, що воно таке. Але грім гримів ритмічно, не вщухаючи; він не наближався і не віддалявся. Наче якийсь велетень потрапив у глибоку яму і не може звідти вилізти — аж землю струшує від люті, а все-таки ніяк не може зрушити з місця.

На околиці села, до якого підійшов уже надвечір Ваня Коваленко, зібралися жінки, діти. Так бувало в усіх селах — виглядали, чи не повертаються з полону чоловіки й батьки. На Ваню дивилися жалісливо, співчутливо.

— Що це воно гримить, тьотю? — запитав хлопець у жінки, яка самотньо сиділа край дороги.

— Фронт гримить, — неохоче відповіла вона, глянула на хлопця і знову перевела погляд на далекий курний звивистий шлях.

Почуваючи, як несамовито забилося в грудях серце, Ваня ввійшов у село. Значить, фронт уже недалеко, значить, він уже скоро зможе перейти цю невидиму лінію та віддати якомусь генералові такі потрібні для перемоги над ворогом креслення.

Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.

— Куди ж ти йдеш, хлопчику? — витираючи зволожені очі, запитала господиня.

— До Харкова… У нас там родичі, — твердо відповів Ваня.

— А мати твоя де?

— Вмерла. На міні…

— Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…

— Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, — сердито прошамкотіла стара. — Згуби на них немає!

— А далеко до Харкова? — спитав Ваня.

— Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.

— А до фронту?

— Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…

— Що ж мені робити?

— Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, — радила бабуся.

— Залишайся поки що в нас, — сказала господиня, — разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже — однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.

Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…

Він нічого не відповів господині, мовчки ліг на постелений йому кожух ї довго лежав не засинаючи. Зараз йому вже соромно було за ті полохливі думки. Як це він, піонер, міг подумати щось подібне? Він мусить виконати своє завдання, а інакше й піонером називатися негоден…

Вранці він поснідав і сказав:

— Спасибі, я піду.

— Таки йдеш? — здивувалася господиня.

— Треба йти, — відповів хлопчик, і така не по літах глибока туга забриніла в його голосі, що сльози знову навернулися жінці на очі.

Вона дала Вані на дорогу трохи харчів. Він узяв їх без жодних заперечень — хтозна, де сьогодні доведеться йому ночувати…

— Спасибі вам, бувайте здорові, — мовив він тихенько і вийшов з гостинної хати.

Бабуся подивилася йому вслід, перехрестилася й сказала:

— А йому ж, мабуть, десять літ тільки й минуло… Ох, що ж та клята війна з людьми робить!..

Грім на заході ставав усе чутніший, і Ваня тепер ішов швидше, ніж звичайно, прагнучи перейти лінію фронту. Як він це зробить, він ще не знав, але над цим хлопчик не замислювався. Вночі навряд чи хто помітить такого малого. Аби тільки знати, куди саме слід іти, а він уже пройде…