Вадим Собко – Зоряні крила (страница 70)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.

В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.

Біля таборів, по той бік колючого дроту, ходили жінки, розшукуючи своїх чоловіків чи рідних. Інколи їм щастило, і гестапівці милостиво віддавали на поруки того чи іншого заарештованого. Але таке траплялося рідко, і вмерти тут було значно легше і простіше, ніж вийти на волю.

Саме в цей табір і привезли Віру Михайлівну Соколову. Вона трималася з останніх сил, бо знала: варто їй знепритомніти — і всьому кінець, ніхто не стане піклуватися про неї чи приводити до пам'яті. Плече боліло так сильно, що чорні кола все частіше з'являлися перед очима. Але неймовірним зусиллям волі Соколова примушувала себе терпіти. На що вона надіялася і чи взагалі надіялася на порятунок, не могла б сказати навіть вона сама.

І вона витримала до тієї хвилини, коли гестапівці привели її в табір і кинули за колючий дріт. Саме в цю мить нерви здали. Віра Михайлівна знепритомніла. Був вечір. Навколо неї на брудному піску лежало багато таких самих чи то сонних, чи непритомних, а може, й мертвих людей, і ніхто не звернув на Соколову ніякої уваги.

Вона прийшла до пам'яті вранці від міцного поштовху у поранене плече. Спробувала встати, але не змогла і тільки сіла на піску, дивлячись на двох німецьких солдатів з табірної охорони, які зупинилися біля неї.

— Ні, цю ще рано тягти за ноги, — сказав один з них і відійшов.

Віра Михайлівна зрозуміла: це перевіряють, хто вмер за ніч, щоб викинути з табору трупи.

Почали роздавати снідання — малесенький шматочок якогось дивного, ніби з тирси спеченого хліба і тарілку чорного, невідомо з чого звареного, смердючого супу. Соколова не поворухнулася; тепер їй усе стало байдуже, сил більше не було, скоро смерть. Вона лежала на холодному піску, і життя жевріло тільки в її очах, гарячково блискучих і водночас ніби незрячих.

Так минув день і ще ніч, і ніщо не змінилося в таборі — тільки люди вмирали ще частіше, але до смерті тут усі звикли і не надавали їй ніякого значення; можливо, навіть заздрили: от вмерла людина, скінчилися її муки…

І саме того погожого, але вже холоднуватого дня Любов Вікторівна Берг у супроводі офіцера з команди, яка несла варту заарештованих, з'явилася біля колючого дроту табірних квадратів.

Настрій у неї всі ці дні був препоганий. Здавалося, справи гітлерівців йшли так добре, а військо їх так швидко котилося на схід до кінцевої перемоги, що для поганих думок не було підстав, але Любов Вікторівна ходила темна, як ніч. Від самого початку для неї було ясно, що завдання, поставлене шефом гестапо, значно складніше, ніж можна було подумати. Нічого з робіт Юрія Крайнєва не вдалося знайти ні на заводі, ні у шефа інституту. Кілька пакетів залитих водою старих креслень, правда, виловили з підвалу, але ніякого технічного значення вони мати не могли; все це були підготовчі роботи до матеріалів, давно опублікованих у спеціальних журналах.

Хоч Дорн та його помічниця доповіли про цю нікому не потрібну знахідку як про виявлення матеріалів першорядної ваги, але саме вони, як ніхто, добре знали справжню ціну знайденим кресленням. Треба було відкрити щось по-справжньому важливе, тільки тоді можна було сподіватися на схвалення начальства і нагороду.

— Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, — багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.

— Цілком з вами згодна, — відказувала Любов Вікторівна, — але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.

Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.

Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.

А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.

Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.

Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.

Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію — даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.

— Ваше завдання ускладнюється ще і тим, — невгаваючи торохтів начальник табору, — що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.

Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.

— Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказала вона, — знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.

Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.

— Але я тут всього-на-всього тиждень, — сказав він. — Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.

— Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.

— У мене тут є одна людина, — невпевнено вимовив комендант, — яка може бути корисною — це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?

— Кличте, — байдуже відповіла Берг.

Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.

— Ви підете з нами, — наказала Берг. — Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.

— Смію взнати, кого саме?

— Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.

— На жаль, я таких у наших таборах не знаю.

— Будемо шукати, — різко сказала Берг.

Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.

Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.

Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.

Несподіваний рух привернув, її увагу. Якась розпростерта на землі жінка глянула на Любов Вікторівну і різко одвернулася.

«Цікаво, — подумала Берг, насторожившись, — це випадок чи…»

— Виведіть мені сюди цю жінку, — наказала вона начальникові табору, — мені хочеться з нею познайомитися.

Через хвилину Соколова вже стояла проти Любові Вікторівни Берг. Місяці важкої хвороби, рана, перебування в таборі змінили Віру Михайлівну майже до невпізнаний. Колись пишне біляве волосся зараз стало сіро-рудим, схожим на мичку, щоки позападали, губи почорніли від пилюги і спраги. От тільки очі не змінилися.