Вадим Собко – Зоряні крила (страница 64)

Вийшла на високу могилу, глянула, і їй здалося, ніби там, далеко на заході, гримить справжній грім і далекі зірниці спалахують в небі.

Хвилину дивилася, не розуміючи, в чому справа, потім отямилася. Це ж там на заході іде бій, це війна наближається до заводу.

Марина почула знайоме ревіння моторів і глянула вгору. Високо в небі просто над нею йшли навантажені бомбами крейсери Юрія Крайнєва. Дев'ятка за дев'яткою, вони пропливали у височині і зникали десь за горизонтом. В польоті відчувалася незборима могутня сила.

Марина нехотя відірвала погляд від потужних літаків. Як хотілося б їй бути на одному з них, разом з радянськими льотчиками громити ворога.

Несподівано важке гуркотіння почулося за могилою. Земля стугоніла під важким залізом, і Марина, озирнувшись, мало не похитнулася від несподіванки — до могили підходило кілька танків.

Вони йшли від заводу, і цілком ясно було, що це танки наші, радянські, але впевнитися в наближенні війни було страшно.

Важкі машини підійшли до могили і спинилися на невеликій віддалі одна від одної. Люки відкрилися. Танкісти повискакували на землю. Сергій Король швидко вийшов на могилу.

Він тепер командував танковим батальйоном, капітан Сергій Король. Його помічником по технічній частині став старий друг Володимир Орленко. Так, як в житті йшли вони разом, так і у війні побажали вони бути поруч.

От і тепер Орленко, не відстаючи ні на крок від Короля, зійшов на могилу, і раптом вони обидва пізнали Марину.

— Що ви тут робите? — жахнувся Король, — Вам уже давно час бути далеко в тилу.

— Скоро буду, — байдуже відповіла Марина. — За кілька хвилин вивеземо останні креслення з заводу. Зараз я піду вже.

— От ніколи не сподівався вас тут зустріти! — вигукнув Орленко.

— Але я дуже рада з вами побачитися, — відповіла дівчина.

Вони всі троє розуміли, що говорять якось не так, як слід було б говорити давнім знайомим і друзям, але інші слова не приходили, бо всі думки були полонені грозою на недалекому обрії.

— Мені час іти, — сказала Марина після короткої паузи. — Я сподіваюся скоро побачитися з вами і бажаю вам великого успіху.

— Ви поїдете машиною? — запитав Король.

— Так.

— Не їдьте на Костянтинівку, — несподівано гаряче вихопилося у Орленка.

Марина глянула на нього тривожно.

— Прощайте, друзі, — тихо сказала вона і рушила з могили.

Друзі довго дивилися, як сходить вона стежкою вниз, як зникає її постать серед заводських будівель.

— Хоч би їм вдалося щасливо доїхати, — тривожно сказав Король, дивлячись, як заграва все розгоряється, ніби охоплюючи весь горизонт.

З-за далеких лісів з'явилися літаки. Тепер вони летіли легко і вільно. Вони точно вдарили у найвразливіші місця ворога. Це крейсери Юрія Крайнєва поверталися на свої бази.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У товарних, міцно замкнених знадвору ваганах було неймовірно душно вдень, коли пекло гаряче сонце, і смертельно холодно вночі. Любов Вікторівна Берг лежала на нарах, збитих з неструганих соснових дощок, і в щілинку, яка залишилася на тому місці, де раніше було віконце, намагалася щось побачити, визначити, куди йде ешелон. Та в малюсіньку щілинку нічого не можна було розгледіти як слід. Мимо пропливали якісь частини будівель, гілля дерев, стрічні поїзди. До того ж і поворухнутися було важко: вагон був набитий жінками, як діжка оселедцями.

Все сталося так несподівано швидко, що Любов Вікторівна навіть отямитися не встигла і справжній сенс подій зрозуміла пізніше, вже в дорозі.

До тюремної камери, де вона сиділа, чекаючи відправки у північні табори, звістка про війну проникла дуже швидко, і всі ув'язнені страшенно хвилювалися, роблячи сотні і тисячі різноманітних припущень — одні з радістю та надією на швидке звільнення, інші з розпачем і безнадією.

Мабуть, через місяць після початку війни, десь наприкінці липня, всіх їх вивели з камер, вишикували на тюремному подвір'ї, потім під посиленою охороною провели на вантажну станцію, посадовили у вагони й міцно замкнули за ними важкі двері.

Тепер засмутилися навіть ті ув'язнені, які вірили у своє дострокове звільнення. Уже ніхто не сумнівався, що всіх їх вивозять з Києва на північ, у Сибір, що думку про волю доведеться надовго залишиш.

Перші дні війни Любов Вікторівна провела в напруженому, несамовитому чеканні чогось несподіваного, надзвичайного, що мало покласти край чорному невезінню, яке почалося з того трагічного провалу на заводі. Відтоді минули вже не місяці, а роки, і кожну минулу годину було страшно згадати: адже Любов Вікторівна весь час чекала смертного вироку. Та засудили її не до розстрілу, а до двадцяти років ув'язнення, і вирок цей видався їй величезною милістю'. В неї було таке почуття, ніби вона знову народилася на світ, ніби не все в житті втрачено, ніби можлива ще зміна на краще.

Отже, початок війни вона сприйняла так, наче фашиста напали на Радянський Союз тільки для того, щоб звільнити з ув'язнення її, Любов Вікторівну Берг. Ця аж ніяк не побожна жінка гарячково, фанатично молилася богові, в якого раніше ніколи не вірила, щоб ніщо не перешкодило гітлерівцям захопити Київ, розбити тюрму, випустити її на волю.

І от усі надії Любові Вікторівни загинули. Все далі й далі відходив од Києва їхній ешелон, все менше і менше було надії на порятунок.

Жінкам здавалося, ніби їдуть вони вже хтозна-скільки і заїхали, мабуть, аж на край Сибіру, а насправді поїзд з ув'язненими був ще зовсім недалеко від Києва: доводилося весь час пропускати вперед ешелони з евакуйованими заводами та установами. Все рушило на схід, усі прагнули швидше опинитися на нових місцях і розпочати роботу на оборону.

Та у міцно замкненому вагоні про все це знали дуже мало, і вигадані, іноді неймовірні чутки сприймали тут як дійсність.

Десь біля станції Гребінка ешелон з ув'язненими зупинився надовго. Повз нього мчали швидкі поїзди, все переплуталося в гарячковій лихоманці відступу, і нікого не цікавив тюремний ешелон, його відвели на запасну колію, в поле, далеко від станції, там і стояв він, нікому не потрібний і забутий. Вночі зовсім близько падали бомби. Нічого страшнішого за цю ніч ще не переживала за все своє життя Любов Вікторівна Берг. Почуття свого повного безсилля, свідомість близької смерті доводили до істерики, до божевілля.

Потім раптом, мов відрубане, скінчилося бомбування. На далекій польовій колії залягла тиша, Тільки на нарах, закривши руками голови, ніби захищаючись від уламків бомб, ще плакали жінки.

А тиша настала дивовижна: ні шереху, ні звуку, нічого не чути. Неначе вимер увесь світ.

Вранці, коли жарке сонце торкнулося своїм першим промінням вагонів, загнаних на далеку колію, над станцією пролунали короткі автоматні черги. Десь уривчасто, ніби зітхаючи, вдарили гармати, і знову все затихло. Потім у замкнені двері вагона хтось постукав міцним прикладом автомата, і Любов Вікторівна, ще не вірячи собі, ще боячись помилитися, почула знадвору німецьку мову.

Це було несподівано і неймовірно. Адже всі ув'язнені вважали, що гітлерівці дуже далеко від них, десь біля Києва, а тут маєш: уривиста, схожа на вороняче крякання німецька мова лунає зовсім близько, біля самісінького вагона.

В тиші почулися лункі кроки кованих чобіт і… знову німецька моїва! Тепер помилки вже не могло бути. Любов Вікторівна добре чула, як двоє німців розмовляли між собою, сперечаючись, що може бути в цих замкнених вагонах.

І тоді, тремтячи від радості, вся охоплена бажанням вирватися із своєї рухомої тюрми, Любов Вікторівна закричала:

— Гільфе! Гільфе!..

Розмова по той бік урвалася, потім почулось кілька ударів по замку вагона, і за мить двері було відчинено. Перед вагоном стояло двоє: німецький лейтенант і солдат. Вони аж подалися назад, таким смородом війнуло з вагона.

— Хто такі? Хто тут говорить німецькою мовою? — спитав лейтенант, на всякни випадок зводячи автомат.

— Ми ув'язнені! Ув'язнені жертви радянської влади, — відповіла за всіх Любов Вікторівна.

— Жертви радянської влади? — не одразу зміг второпати лейтенант. — Певне, засуджені?

— Так, так! — кричала Любов Вікторівна.

— Дуже добре, — мовив лейтенант.

— Нас хотіли вивезти у Сибір, на рудники, працювати там, — вже торохтіла Любов Вікторівна, зіскакуючи на землю. — Але нас врятував блискавичний наступ доблесних військ нашого фюрера…

Берг говорила, ні на мить невгаваючи. Решта ув'язнених мовчали. Зустріч з німцями злякала їх. Вони ненавиділи фашистів, і ненависть ця мимоволі переходила й на Любов Вікторівну. І та відчула це безпомилково. А втім, її це зараз зовсім не цікавило. Їй було абсолютно байдуже, яка доля спіткає її випадкових супутниць, вона мала думати лише про себе.

— Я мушу негайно зв'язатися з представником гестапо, — твердо й упевнено сказала вона, а, мабуть, не так слова, як самий тон її одразу вплинув на лейтенанта.

— Хто ще хоче зв'язатися з представником гестапо? — ламаною російською мовою спитав він.

Ніхто не сказав ні слова.

— Гаразд, — вирішив лейтенант. — Можете собі йти під усі чотири вітри, ви мені не потрібні. А вас, — звернувся він до Берг, — попрошу за мною…

Любов Вікторівна Берг уже через чотири дні опинилася в Києві. Плечі її туго облягала новенька форма військ СС. Щоправда, ніяких відзнак, які вказували б на нове звання Любові Вікторівни, не можна було побачити ні на комірі, ні на погонах, але фрау Берг на те анітрохи не зважала: для такого надійного і перевіреного агента, як вона, фашисти, безперечно, не скупитимуться на звання.