Вадим Собко – Зоряні крила (страница 65)

За наказом свого шефа Любов Вікторівна негайно виїхала на завод, де їй раніше довелося працювати і де сталося «те нещастя». Величезні коробки цехів були тепер порожні, безлюдні. Там, де колись тихо шуміли верстати, обробляючи блискучий міцний метал, нині зіяли дірки у бетоні долівки та стирчали болти кріплень. Зелена березка вже встигла пролізти на стіни цехів. Тоскна тиша стояла над корпусами. Любові Вікторівні на мить стало млосно… Так, треба було мати нелюдську силу, щоб за такий короткий строк поставити весь завод на колеса. Саме про цю силу думала зараз Берг, і радості ця думка принести їй не могла.

А проте особливо роздумувати зараз не доводилося. Шлях її вже визначився цілком точно: разом з Гітлером до перемоги чи до могили… Іншого виходу не було.

Повернувшись до Києва, Любов Вікторівна доповіла про все своєму шефові. Той вислухав її і брудно вилаявся, незважаючи на те що перед ним була жінка.

— Отак завжди! — лютував шеф. — Вагони з ув'язненими вони залишають, а підприємства вивозять!.. Ми ще жодного заводу не захопили… Прокляття! Та нічого, нічого, ми ще своє візьмемо… Але що його зараз робити? Адже весь світ мусить знати, що працює не тільки київський інститут стратосфери, а й завод. Так! Працює для нас, для імперії, чорт забери!..

— А хіба інститут працює? — поцікавилася Берг.

— Ви ідіотка! — загорлав шеф. — Він працює так само, як і ваш завод… Але він мусить працювати і буде працювати, інакше нам з вами ціна ламаний гріш. Ясно?

— Ясно, — відповіла Любов Вікторівна, хоч їй було зовсім не ясно, як може починати роботу завод, коли в цехах немає жодного верстата. Але зараз, як вона бачила, всякі запитання були явно недоречні, і Берг завбачливо промовчала.

— Завтра о дванадцятій приходьте до мене, — наказав їй шеф, — я познайомлю вас з людиною, для якої ви працюватимете. Найкраще, звісно, було б знову закинути вас за лінію фронту, але…

Він глянув на Любов Вікторівну, побачив, як зблідло, майже посіріло від жаху її обличчя, і зневажливо всміхнувся.

— Що, не хочеться знову зустрічатись із старими знайомими? Правильно, вас там надто добре знають, хоча в тому безладді, яке панує в тилу наших противників, вас ніколи не спіймали б. А втім, рискувати вами ми зараз не будемо, для вас знайдеться важливіша робота. Отже, приходьте завтра, будемо починати ваші нові знайомства.

— Можу я запитати, з ким?

— Завтра прийдете і дізнаєтеся, — відрубав шеф. — Все! Можете йти… Прокляття! — вилаявся він уже не знати чого.

Любов Вікторівна вийшла з гестапо, почуваючи себе розбитою. Хвилини, коли шеф говорив про її перехід через лінію фронту, були настільки жахливі, що в неї й досі тремтіли коліна. Про таку перспективу навіть подумати було страшно.

Вона повільно йшла Володимирською вулицею, роздивлялася Київ, стрічних і дуже дивувалася змінам, які сталися тут за короткий час. Люди, які траплялися назустріч, були похмурі, зосереджені, намагалися швидше сховатися в під’їздах. За розбитими вітринами багатих магазинів панувала моторошна пустка.

Вулицею Леніна зійшла Любов Вікторівна на Хрещатик і довго стояла, втупивши погляд у суцільні руїни. Навіть дивним здавалося, як можна так швидко перетворити високі будинки на гори рваного бетону й цегли.

Пробираючись між завалами, вона дісталася Бессарабки і на мить зупинилася, побачивши просто перед собою невеличку юрбу людей. На балконі другого поверху стояла повна червонопика жінка, розривала й кидала на землю облігації радянських позик, а внизу кілька фотографів увічнювали цю історичну подію.

Любов Вікторівна глянула на цю інсценівку, знизала плечима й поспішила додому. Їй чомусь стало неприємно від цього видовища. Спіймала себе на тому, що не дуже-то вірить у перемогу фашистів, але, відразу ж злякано озирнувшись, ніби хтось міг підслухати її, відкинула цю думку, ніби втоптала її в землю і розтерла, як недокурок, каблуком, щоб ніколи більше вона не могла повернутися. Життя Любові Вікторівни Берг залежало від перемоги фашистів — значить, ні тіні сумніву вона не мала права допустити в собі…

Їй було дуже незатишно в цьому зруйнованому, голодному, хоч все-таки красивому місті. Вона вийшла на бульвар і довго, ні про що не думаючи, йшла під високими каштанами. Назустріч мчали німецькі військові машини, зустрічні солдати про всяк випадок віддавали їй честь, а вона все йшла і йшла, не впізнаючи Києва. У Ботанічному саду тепер жило багато бездомних людей. Тут появилися хижки, зроблені з розбитих ящиків, що дуже скидалися на собачі конури. Навіщо було розташовуватися тут, коли весь Київ порожній і можна зайняти будь-яке приміщення, Любов Вікторівна не могла зрозуміти.

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вулицю. Просто проти її вікон, унизу, якийсь приватник уже встиг відкрити комісійну крамницю. Дивно змінився Київ, тільки каштани виглядали по-старому — стояли вони вздовж вулиці Леніна, міцні, непоборні, певні своєї могутньої мідної краси.

Сутінки вже залягли над містом. Темрява ставала непроглядно густою. Коли-не-коли розірве її світло автомобільних фар, і знову тиша, непорушність. Комендантська година…

Але було щось непевне в цих тиші і спокої. Здавалося, ніби десь під землею, у глибокому запіллі, вже прийшли в рух невидимі, але страшні сили, невблаганні й незламні. Любов Вікторівна знала, що все це тільки гра нервів, але все-таки поспішила зачинити вікно і лягти. Так воно спокійніше.

Другого дня, точно о дванадцятій годині, вона знову з'явилася в кабінеті свого шефа і побачила перед його столом сивого худорлявого чоловіка, з сухим хижим обличчям, тонкими, міцно стиснутими губами й водянистими, безбарвними, глибоко запалими очима. Руки цей чоловік поклав перед собою на стіл, і Любов Вікторівну вразили довгі нервові пальці з припухлими і, мабуть, болючими суглобами.

Фрау Берг, зупинившись на порозі, скинула руку вгору:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало, наче відмахуючись, поворухнув рукою шеф.

— Хайль! — ніби заводна іграшка, скочив з місця і знову сів на стілець незнайомий чоловік.

Любов Вікторівна розглядала його уважно, оцінююче. Щось непевне відчувалося в усій поведінці гостя — немовби хотів він якось вислужитися перед шефом, немовби чимось завинив перед ним.

— Прошу знайомитися, фрау Берг, — сказав шеф.

— Людвіг фон-Дорн, — знову схопився зі свого стільця незнайомий.

— Любов Берг, — відрекомендувалася Любов Вікторівна. — Мені здається, я вже щось чула про вас… Ви знаєте Юрія Крайнєва?

Зовсім того не бажаючи, вона вдарила Дорна по найвразливішому місцю, по болючій, ще незагоєній рані.

— Ха-ха-ха! — весело зареготав шеф. — Оце запитання так запитання! Можна сказати, снайперський постріл!.. Вітаю вас, фрау Берг!..

Нічого не розуміючи, дивилася Любов Вікторівна то на Дорна, то на свого шефа.

— Ха-ха-ха! — сміявся шеф. — Вони таки добрі знайомі, фрау Берг! Адже колись Юрій Крайнєв утік саме від пана фон-Дорна. Крайнєв розповідав вам коли-небудь про це?

— Мені особисто — ні, але цю історію знали всі в інституті стратосфери і на заводі.

— От бачите, Дори, яка ви відома людина! — все ще сміявся шеф. — Та сподіваюсь, що разом з фрау Берг ви не повторите такої дурниці і зумієте спокутувати свій гріх перед райхом.

Збентежений Дорн сердито глянув на шефа.

— Пробачте, але я приїхав сюди не для того, щоб вислухувати ваше недоречне кепкування, — різко сказав він.

Шеф одразу перестав сміятись, з цікавістю глянув на свого гостя. Мабуть, фон-Дорн ще почуває себе досить сильним, коли дозволяє собі розмовляти таким тоном. І тому, не бажаючи наживати собі ще одного ворога, шеф примирливо сказав:

— Ну, гаразд, не гнівайтеся. Перейдемо до справи. Завдання перед вами цілком ясне: зібрати всіх людей, які раніше працювали в інституті стратосфери, і негайно розгорнути наукову роботу. Стратосферна реактивна авіація — це саме те, над чим працюють найвидатніші німецькі вчені, це саме та нова зброя, про яку мріє фюрер… Я кажу про це для вас, щоб увести вас у курс справи, — звернувся він до Любові Вікторівни. — Значить, коли ми можемо знайти хоч якісь залишки робіт Крайнєва, хоч краплину його досвіду, то мусимо їх знайти і поставити на службу нашій державі.. Ви можете не обмежувати себе грішми на підкуп людей та розшуки. За місяць я хочу мати від вас рапорт про успішну роботу інституту або хоч про початок його роботи. Бажаю вам успіху. Хайль!

Цим разом він встав і високо підняв руку. Берг і Дорн підхопилися й собі і теж скинули руки вгору.

— Ну що ж, фрау Берг, — сказав Дорн, сідаючи в машину, — поїдемо до нашого інституту. Оскільки я розумію ситуацію, на нашу долю випало найважче з можливих завдань. Але вдруге мені вже не подарують жодної помилки, тому у нас з вами один тільки шлях — вперед…