Вадим Собко – Зоряні крила (страница 63)

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

— В мене таке враження, — сказав він, — ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше, це я тобі напевне пообіцяти можу.

— Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, — відповів Юрій, встаючи з-за столу, — тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

— Це правильно, — сказав Валенс, — але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, — наша робота — це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

— Я вже бачу, що трохи погарячився, — ніяковіючи, сказав Юрій. — Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого — як вплине на людей така раптова евакуація?

— Так, про все це ще треба добре подумати, — відгукнувся Валенс, — але паніки ми тут не припустимо. Що б не трапилося, інститутові не місце під бомбами. Це зрозуміє кожен.

Разом вийшли вони з інституту, і тільки-но ступили на тротуар, як перервалося мірне такання метронома з гучномовців і диктор, трохи схвильований від незвичних слів, оголосив повітряну тривогу.

Крайнєв і Валенс спинилися біля стіни інституту і стали дивитися в небо. Трійка важких юнкерсів-88 йшла над Києвом і зникла в напрямі Дарниці.

— Я добре знаю цю машину, — сказав Крайнєв. — Не дуже далеко у німців пішла техніка, коли вони з такими літаками починають війну.

І, сказавши ці слова, він несподівано згадав Людвіга Дорна і його хвальковиті обіцянки. Юрію Крайнєву хотілося б ще раз з ним зустрітися і дещо згадати.

— Коли-небудь ми побуваємо в нашій бетонній тюрмі, — сказав Юрій. — Це варто зробити хоч би для того, щоб поставити пам'ятник Волоху. Я поклявся колись у цьому на його могилі.

Валенс нічого не сказав у відповідь, тільки обличчя його спохмурніло.

Вони ще раз спинилися біля гучномовця і прослухали перші зведення. Нічого заспокійливого там не було, і тривога, все розростаючись, охоплювала серця. Повідомлялося тільки про бої на кордонах.

— Ввечері будемо все точніше знати, — сказав Валенс.

— Ти думаєш, вони можуть далеко пройти в своєму наступі?

— Не знаю, — відповів Валенс, — фактор раптовості — сильна річ, і поки ми його подолаємо, безперечно, пройде час. В ці дні можуть трапитися несподіванки, і до всього треба приготуватися.

Юрій відчув тривогу в словах Валенса і до самого обіду вже не сказав пі слова. Несподівано посмішка з'явилася на його обличчі. За прозорим склом вікна в блакитній глибині неба дев'ятка крейсерів Юрія Крайнєва йшла на захід. Важкі машини з ревом пройшли над Києвом і ніби розтанули в синяві.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Всі подальші події розвивалися так швидко, що Юрій Крайнєв не завжди встигни відзначиш біг часу. День ніби перестав відрізнятися від ночі. В усякому разі, звичний поділ доби зник. В будь-яку годину можна було всіх знайти на роботі. Тепер люди гуртувалися одне до одного щільніше. Залишатися на самоті нікому не хотілося. Багато співробітників Крайнєва взагалі перебралися в інститут.

Ранкового зведення Радянського Інформбюро завжди чекали нетерпляче до гарячковості. Ці повідомлення не приносили нічого приємного. Щодня з'являлися все нові і нові назви напрямків, де проходили бої, і всі розуміли, як багато міст уже залишено, і інститут стратосфери треба рятувати не тільки від бомб.

Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.

Крайнєв швидко познайомився з заводом, з його директором, навіть з робітниками. Його всюди зустрічали привітно, але трохи насторожено. Директор побоювався, що Крайнєв вимагатиме для свого інституту надто багато площі, і мав чимало підстав для того. І може, все не обійшлося б так гладко, коли б не прибув Валенс. Він привіз останні матеріали і обладнання інституту, а також нові завдання. Він тримався так, ніби переїзд інституту на тисячі кілометрів був звичайнісіньким і давно передбаченим.

Правда, у хороших умовах опинився тільки інститут, його лабораторії та експериментальні майстерні. Співробітникам доводилося скрутніше. Маленьке місто не могло вмістити всіх людей, які щодня з'являлися на його вокзалі, і тому доводилося тіснитися, як ніколи. Проте ці незручності не могли похитнути бажання,/ю роботи, і весь колектив жив тільки одним — швидше знову розпочати експерименти над реактивними літаками.

Ганні Ланко вдалося вивезти з собою всю свою лабораторію, з усім обладнанням. Компресор, на конструкцію якого стільки часу витратив Король, теж було перевезено, і, мабуть, чи не першим помислом Ганни, раніше власного влаштування, раніше думки про їжу і житло, була вимога, щоб встановили його негайно.

А для Марним Токової несподівано вішала зовсім відмінна від усіх останніх співробітників інституту робота. Зразу ж, тільки-но вивантажилися, прийшла телеграма від Соколової. Директор заводу просила негайно послати когось із інженерів до неї розібратися з цілою купою інститутських креслень, які лежали на заводі. Треба було визначити, які з них важливі і підлягають евакуації, а які можна знищити. Кому ж було їхати, як не Марині? Вона швидко зібралася, попрощалася з Крайнєвим і Валенсом і вирушила знову на Україну, де вже йшли бої недалеко від Києва.

Чим ближче під'їздила Марина до заводу, тим тривожнішими ставали вагонні чутки і розмови. Говорили, ніби вже німці прорвалися до самісінького Києва, ніби вже оточили місто і навіть перейшли Дніпро. Говорили, що німці рвуться до Москви. Від усіх цих розмов і чуток, які не можна було ні перевірити, ні заперечити, бо у вагонах ніхто нічого не знав, тільки боліла голова і тривога облягала серце.

Вільніше зітхнула Марина, коли вже нарешті опинилася на заводі і побачилася з Соколовою. Тоді все прояснилося і стало на свої місця. Становище, звичайно, було дуже складним, фашиста і справді ще рвалися на схід, але темп їх руху вже стишився, і кожний пройдений метр було густо полито ворожою кров'ю.

Завод уже майже весь демонтували і вивезли. Залишалося ще багато всяких дрібниць, старих креслень, приладів, які, може, і везти не варто було, а слід просто знищити. Саме за цю роботу і взялася Марина.

Дивне враження справляв тепер на неї завод. Чомусь згадувався вулик, давно покинутий бджолами. Замальовані синьою фарбою високі вікна здавалися неприродними. Все змінилося тут. Власне кажучи, заводу вже не було.

Минуло ще кілька днів, і навіть спокійна і врівноважена Соколова стала похмурою, тривожною. Німці і справді досягли Києва. Була пряма загроза, що не сьогодні завтра вони з'являться десь недалеко від заводу. На експериментальному аеродромі базувалася військова льотна насінна. Тили армій з’явилися в заводському висілку. Все більше військових проходило дорогами.

Треба було виїжджати, а Соколова все не наважувалася.

Покидати цей завод було так боляче, ніби виривати власне серце. Адже все тут збудоване на її очах, вона знає тут кожен камінчик. І все-таки настав день, коли грім канонади долинув і сюди. Соколова наказала Марині закінчувати роботу. Ввечері вони мали виїхати на машині до Харкова, а там уже продовжувати путь поїздом.

Марина багато працювала ці дні. Вона перевернула і знищила силу-силенну старих, непотрібних креслень, відібрала цінні, запакувала їх і вирішила взяти з собою, нікому не довіряючи. Соколова схвалила її план. Вантажна машина спокійно могла вмістити ще десяток таких пакунків. Тут нічого хвилюватися.

І коли вже все було закінчено, а до від'їзду залишалося трохи більше години, Марина вирішила востаннє оглянути завод, пройтися по рідних місцях.

Вона пройшла по порожніх коробках цехів, і на неї повіяло холодом справжнього кладовища. Спробувала уявити собі ці цехи гомінкими, сповненими людей і верстатів, але згадка була такою болючою, що Марина навіть здригнулася.

Вона вийшла з цеху, пройшла до буднику, де довелося жити, коли випробовували першу модель крейсера. Зайшла до своєї кімнати, двері якої було не тільки не замкнено, але навіть і не причинено. В кімнаті після Марини вже хтось жив, зараз вона була зовсім порожня, на підлозі валялися незнайомі чужі речі. Марина важко зітхнула і причинила двері. Глянула на годинника — до часу, визначеного Соколовою, залишалося півгодини. Повернулася і поволі пішла східцями вниз. Потім добре знайомою стежкою до могили, де лежав білий камінь.