Вадим Собко – Зоряні крила (страница 61)

Андрій Васильович не настоював. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім Соколова глянула на годинника і сказала:

— Скоро десять. Вже час іти.

В цю хвилину в кабінет зайшла Валя. На ній були жовті шкіряні штани, коміри двох різнокольорових светрів виднілися один з-під одного. Шкіряну куртку тримала вона в руці. Цей важкий одяг був потрібний для польоту на велику височінь, Де завжди стоїть сильний мороз.

— Доброго ранку, — привіталася вона, спиняючи погляд на Бабаті.

Віра Михайлівна познайомила їх. Кілька хвилин точилася розмова про прекрасний льотний день, про Крайнєва, який вже з сьомої години перевіряє крейсер, про Валити полярний одяг. Несподівано Соколова згадала вчорашній вечір і запитала:

— А де Марина?

— Я бачила її біля крейсера.

— Дуже добре.

Віра Михайлівна не запитувала більше нічого. Через хвилину вони всі втрьох вийшли з головної контори і пішли до експериментального цеху. Надворі було холодно. Ранком пройшов перший приморозок. Як на зло Бабат забув у кабінеті Соколової пальто. Стало холодно. Нервовий дрож струшував усе тіло.

Валя помітила це і запропонувала своєму новому знайомому свою шкіряну куртку. Бабат хвилину відмовлявся, потім погодився і накинув на плечі м'яку, хутром підбиту шкірянку. Так у мовчанні, думаючи кожен про своє, дійшли вони до контрольної будки експериментального цеху. Там треба було показувати перепустки.

— Товаришко Соколова, — сказав високий червоноармієць, не відчиняючи дверей у цех, — вас чекає телефонна трубка.

Справді, блискуча телефонна трубка лежала знятою біля телефону. Соколова взяла її, мить послухала, і щось схоже на тінь промайнуло на її обличчі. Поклала трубку на місце і звернулася до Бабата.

— Андрію Васильовичу, ми зараз мусимо на кілька хвилин повернутися до мене. Я хочу, щоб ти допоміг мені розв'язати одну дуже важливу справу.

— Прошу, — відповів зацікавлений Бабат, скидаючи з плечей Валину куртку.

— Ви скоро прийдете? — запитала Валя.

— Так, за кілька хвилин. Готуйте все остаточно.

Вони розійшлися. Валя підійшла до крейсера, як єдиний повноправний господар. Другий пілот і механік, який мав летіти замість штурмана, вже давно були тут. Крайнєв у синьому робочому комбінезоні перевіряв двигуни. Ще кілька інженерів поралися біля управління.

Валя не поспішаючи теж перевірила все. Вона добре знала, що таке висотний політ.

Тут, біля крейсера, не було зайвих людей. Всі працювали, і тому ніхто не звернув уваги, як слідчий Каратов поруч Віри Михайлівни прийшов на площадку. Інженера Бабата з ними вже не було.

Обличчя Віри Михайлівни було трохи напруженішим, ніж звичайно. Каратов здавався заклопотаним. Тільки вони двоє не працювали біля крейсера, а стояли віддалік, спостерігаючи роботу.

Коли все було закінчено, Валя одягла шкірянку, дбайливо застебнула всі ґудзики і відчинила дверці. Каратов несподівано звернувся до Соколової:

— Він не підходив до крейсера?

— Ні. Нас завернули від контрольної будки.

— Тим краще.

Валя сіла в кабіну. Гвинт, наче неохоче, обернувся один раз, а потім зник, розплився у кружінні. Рівне гудіння сповнило площадку. З-під коліс крейсера прийняли колодки. Валя дала газ. Крейсер рушив.

Біля експериментального цеху уважно стежили за тим, як він поволі набрав швидкість і в якусь хвилину злетів у повітря.

Валя вперше глянула на альтиметр, коли він показував шість тисяч метрів. У відкритому літаку на цій височині вже дається взнаки розріджене повітря, стукає у скронях, ломить потилицю. Але в крейсері, в герметично закритій кабіні, компресори підтримували нормальний тиск, і ні Валя, ні її супутники не відчували висоти.

Крізь скло кабіни Валя час від часу дивилася на землю, намагаючись робити кола над аеродромом і не дуже віддалятись від заводу. З висоти земля нагадувала якусь розмальовану у бляклі осінні тони карту, масштаб якої в кожним колом все зменшувався.

Валя дивилися вниз. Велике поле аеродрому здавалося не більшим за поштову марку. Стрілка альтиметра стояла на зеленій рисі — десять тисяч метрів.

Раптом Валя занепокоїлася.

Вона сама не знала, від чого походить цей неспокій. Валя оглянула кабіну. Все було в порядку. Механізми працювали безвідказно.

Валя зробила ще кілька кругів і вирішила, що на перший раз можна цим обмежитися. Матеріалів цей перший іспит дає більш ніж досить. Валя добре бачила не тільки досягнення Крайнєва.

Недоліки крейсера при цьому першому польоті на великій височині і швидкості відразу ж впадали в очі. Ще доведеться попрацювати над цією машиною конструкторам.

Валя вирішила закінчувати перший політ. Тепер уже можна не хвилюватися. Зараз треба просто, як на санчатах, з'їхати вниз з висоти десяти тисяч метрів.

І несподівано Валя відчула на грудях біля самого серця якийсь ритмічний рух. Ніби десь біля самого тіла цокав маленький кишеньковий годинник. Здивована дівчина запустила руку у внутрішню кишеню шкірянки і здивовано витягла звідтіля коробочку сірників. Звідкіля могли потрапити до неї сірники?

І раптом здивована і злякана Валя відбула, що саме в цій коробочці щось рухається, щось тремтить.

Швидким рухом висунула коробочку і побачила замість сірників циферблат годинникового механізму і стрілку, поставлену на дванадцять годин. А перед нею на великій дошці приладів годинник теж показував дванадцять, і, може, лічені секунди залишалися до полудня.

Валя відчула, як у неї похололи руки. Невідомо, що це за сірники, але о дванадцятій годині щось має трапитися, і хто знає, чи це не бомба з годинниковим механізмом. В усякому разі в літаку цій коробочці не місце. Але куди ж її подіти?

Валя захвилювалася. Кабіна герметично закрита. І раптом, серцем відчуваючи страшну небезпеку, Валя з усієї сили стукнула ліктем у прозоре скло. Воно витримало перший удар, і тоді Валя вже рвонулася одчайдушно і била, доки скло дзенькнуло і вилетіло. В ту ж мить їй не стало чим дихати, але останнім зусиллям волі, перемагаючи слабість, вона викинула коробочку за борт. Другий пілот перехопив управління в своїй кабіні, яка відокремлювалася від першої, і, не розуміючи, що трапилося, повів крейсер.

Як потопаючий хапається за соломинку, вхопилася Валя за кисневу маску. Животворний струм потік у легені, але все тіло було важким, ніби розбитим. Боліло у вухах. Несподіваний перехід від нормального тиску до розрідженої атмосфери був мало не вбивчим.

Була якась секунда тиші, і потім крейсер рвонуло, кинуло вбік, і страшний вибух прогримів десь внизу. Валя зрозуміла все. Тремтячими руками закріпила вона кисневу маску і сама повела крейсер униз. Крейсер летів униз, і з кожним кілометром дихати ставало легше і легше.

Валя посадила крейсер не дуже впевнено. А коли машина нерухомо спинилася на землі, коли зникло почуття польоту, Валя відкинулася в знемозі на шкіряну подушку і відчула, що більше не може зробити жодного руху.

До неї підбігли схвильовані люди, винесли її з кабіни, але тільки на другий день змогла розповісти Валя, що трапилося там, у синій і холодній осінній висоті.

— Це Бабатова робота, — сказав, почувши цю розповідь, слідчий Каратов, — але не турбуйтеся, він уже ніколи не ходитиме біля наших крейсерів.

РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ'ЯТИЙ

По-осінньому довгими і тривожними стали вечори. Коли темніло, ліхтарі засвічувалися не на всіх вулицях, і було незрозуміло, для чого це робиться — економія електрики чи й справді затемнення. Все тривожніші і тривожніші повідомлення з'являлися в газетах. Проте нікому не вірилося, що й справді отак, одного вечора може розпочатися війна.

І вона розпочалася зовсім не так, як уявлялося раніше. Одного осіннього тривожного вечора голос московського диктора прозвучав трохи не так, як звичайно, і всі відразу ж стали прислухатися до радіо. Було оголошено, що Радянський уряд, щоб застерегти себе від випадковостей, провадить часткову мобілізацію по кількох округах.

Це було в середині вересня тридцять дев'ятого року, коли вже палали польські села від навали німців і запеклі бої точилися у Варшаві.

І відразу ж, від єдиного подиху війни, змінилося життя всіх друзів Юрія Крайнєва. Його й самого ніби підхопив вир і примусив жити, думати, працювати в стократ напруженіше і краще.

Танки стояли на платформах, дбайливо закриті величезними полотнищами брезенту. Все вже було на своїх місцях. Сергій Король зіскочив з останньої платформи і ще раз оглянув ешелон. Вагони стояли на запасній колії, відгороджені від сторонніх очей багатьма такими ж довгими ешелонами. Тут і там снували червоноармійці. Нічого особливого не відчувалося в їх настрої — люди несли свою звичайну службу.

У військовій формі Сергій Король здавався ще ширшим, ще вищим на зріст. Три квадратики і танк прикрашали його чорні петлиці. Старший лейтенант танкових військ Король командував людьми і машинами, зібраними в ешелон.

Орленко виринув десь з-під платформи. Форма зробила його ще масивнішим. Він підійшов і спинився біля Короля. Вони зустрілися у воєнкоматі, одержуючи обмундирування, і з того часу не розлучалися. Разом працювали з ранку до пізньої ночі, готуючи все до найменших дрібниць, приводячи у блискучий порядок свою частину. Це вдалося зробити досить швидко — танкісти, люди складної техніки, розуміли все з одного слова. Пояснювати наказів не доводилося.