Вадим Собко – Зоряні крила (страница 60)

Минула година. Літаки були цілком готові до зльоту. Сутінь сповнила аеродром. Льотчики стояли біля своїх машин, чекаючи дальших наказів. Василь Котик стояв біля свого винищувача на правому фланзі всієї шеренги літаків. Ліворуч від Василя ходив біля свого літака Петро, а ще далі виднілася в темряві могутня постать Миколи. Бойові патрони лежали в обоймах. Це була дуже надійна інформація. Тут було про що подумати.

Минуло ще півгодини. З'явилися несміливі зорі. Місяця не було. Темрява густою пеленою огорнула пілотів. Чекання втомлювало.

Та ось пролунали слова команди, і знову всі вишикувалися біля машин. Підійшов командир полку і майор Полоз. Чітко і коротко було віддано наказ. Всі винищувачі переводилися на інший аеродром. Групу поведе майор Полоз. Аеродром — мета перельоту — лежав майже за триста кілометрів на захід.

Василь Котик прикинув у думках напрям, відстань і посміхнувся — здорово, майже на самісінькому кордоні.

Мабуть, ця думка прийшла в голову не тільки Котикові, бо по всій шерензі пройшов стриманий гомін. За півгодини, після ознайомлення з порядком перельоту і маршрутом, командир побажав своїм пілотам успіхів і попрощався. Через хвилину всі вже були на своїх місцях.

Було дано команду заводити мотори. Могутнє гудіння вкрило аеродром. Десятки моторів стали працювати одночасно. Точно о дванадцятій годині майор Полоз відірвав свій літак від землі. Прожектор освітлював аеродром, і видно було, як одна за одною здіймаються в повітря лапки винищувачів.

В перші хвилини Полоз трохи хвилювався, озираючись назад, але коли всі літаки злетіли і вишикувалися, він заспокоївся, ліг на курс і, поглядаючи вниз, де мала бути земля, навіть став насвистувати пісеньку.

Василь Котик не помилився. Дійсно, винищувачів переводили ближче до кордону. Майор Полоз знав це дуже добре. Він також добре знав, як легко вночі помилитися, промазати на тридцять-сорок кілометрів, не знайти аеродрому і залетіти за кордон. Тому увага Полоза від приладів на дошці щоразу переключалася на землю, туди, де мусили з'явитися прожектори заданого аеродрому.

Полоз дивився на годинника. Прожектор уже мусив з'явитися, а на землі все ще цілковита темрява. Полоз вирішив летіти вперед ще хвилину і, коли не буде аеродрому, повертати назад.

І коли стрілка дійшла до наміченої грані, знизу, з землі, раптом ударив яскраво-блакитний промінь прожектора. Аеродром був тут, під ними. Полоз зітхнув полегшено. Колона летіла над аеродромом, і винищувачі в строгому порядку сідали на землю.

А коли. всі сіли, останнім приземлився майор Полоз. На новому аеродромі пілотів відвели у будинок і кожному вказали ліжко. Першу ніч вони провели неспокійно, щомиті чекаючи тривоги. Але прийшов ранок, почався день звичайної учоби на новому місці, і все заспокоїлося.

Тільки бойові патрони, яких ніхто не звелів здавати, нагадували про бойову тривогу.

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ

Марина сиділа, стискаючи долонями скроні. Було таке відчуття, ніби страшна непоправна катастрофа трапилася в її житті. Дівчина думала напружено, майже гарячково, і думки її були болючими.

Вона намагалася все правильно зрозуміти в словах Берг, хоч, власне кажучи, бачила, що якось інакше зрозуміти ці слова неможливо. От до чого вона вже докотилася з своїм честолюбством, зі своєю самовпевненістю, їй вже починають пропонувати іти на злочин. Значить, дуже багато неправильного було в її думках, коли Берг наважилася запропонувати щось подібне.

Раптом Марина рвучко підвелася. Зараз треба негайно діяти, крейсер в небезпеці… Як треба діяти, Марина ще не знала, але швидко вийшла з кімнати, бо далі залишатися тут не було сили.

Вона йшла до заводу, і з кожним кроком хода її ставала все швидшою. Віра Михайлівна Соколова зустріла її зовсім недалеко від заводу.

— Гуляєте, Марино, — посміхнулася вона, коли дівчина в темряві майже налетіла на неї.

— Ні, так… гуляю, — розгубилася в першу мить Марина.

— Проведіть мене трохи, — попросила Соколова і взяла дівчину під руку. — Підемо через парк.

Вони пройшли довгими алеями недавно насадженого парку. Тут посадовили тисячі дерев, вони були маленькі, майже голі і зовсім некрасиві, але на заводі всі знали, що тут буде за кілька років, і гордо звали велику засаджену площу парком. Соколова відчувала тремтіння руки Марини і по-своєму зрозуміла це тремтіння.

— Ви хвилюєтеся, Марино, — сказала вона, — ви знаєте, я теж сьогодні схвильована, як ніколи. Крейсер стоїть біля експериментального цеху, і мене весь час тягне туди ще раз глянути на нього, перевірити охорону. І я здорово хвилююся за завтрашній день. В цьому крейсері моєї роботи крихта, а хвилююся я так, ніби посилаю на іспит улюблену дитину. Уявляю, як мусите хвилюватися ви і Крайнєв, коли навіть я, технічний виконавець, мало не плакала сьогодні, коли крейсер вперше злетів у повітря. Я боюся за завтрашній іспит. Я віддала наказ потроїти варту, щоб навіть комаха не могла пролізти до крейсера, але спокою в моєму серці немає. І мені хочеться швидше впевнитися, що крейсер уже літає і всі мої страхи даремні.

Марині раптом не стало чим дихати. Розстебнула комір пальта, глянула вгору. Імлистий вечірній туман закривав небо, здіймаючись від самої землі.

— Завтра крейсер піде у висотний політ, — сказала Соколова, — яке це буде свято.

Марина стиснула руку Віри Михайлівни в своїй руці. Здивована Соколова глянула на дівчину.

— Що з вами, Марино?

Марина не могла говорити, вона ледве стояла на ногах.

— Віро Михайлівно, — нарешті проговорила вона, — дайте мені машину без шофера. Дайте машину і ні про що не розпитуйте. Я благаю вас не відмовити мені.

Соколова навіть відступила на крок від здивування. Марина йшла поруч, і обличчя її було розпачливим.

— Я дуже прошу вас не відмовити мені.

— Я й не думала відмовляти, Марино. Зараз ми дійдемо до цього будинку, я подзвоню в гараж, і вам пришлють машину.

Черев десять хвилин машина зупинилася біля будинку. Шофер вийшов з машини і підійшов до директора заводу.

— Хто поїде?

— Віддайте товаришці Токовій ключ від машини і можете бути вільні.

Марина швидко сіла до руля. Соколова підійшла до машини.

— Марино, і зараз ви мені нічого не скажете?

Марина глянула на Віру Михайлівну, всміхнулася схвильовано, тривожно і раптом поцілувала.

— Завтра, Віро Михайлівно, я розкажу вам усе. А поки що тільки одне — бережіть крейсер.

Машина вимчала на рівне шосе: Марина сиділа біля руля, і здавалося їй, ніби їде вона страшенно помалу. Ніч розгорталася перед нею, розрізана блискавичним польотом променів світла. Зараз у Марини була тільки одна думка — швидше!

Машина влетіла в Київ, промчала по Хрещатику, завернула вгору праворуч і спинилася біля невисокого будинку. Марина швидко вбігла в двері. Військовий сидів біля столу і зустрів її привітною посмішкою.

— Дуже радий бачити вас, Марино Михайлівно, — сказав він, — одверто кажучи, я чекав вас. Ну, що ж ви привезли хорошого?

Марина остовпіла. Як міг він її чекати? Значить, він вже все знає.

Військовий розсміявся.

— Так що ви мені привезли?

— Нічого.

— Шкода, а я чекав невеличкого подарунка.

Марина, не розуміючи, мовчала. Військовий відкрив шухляду стола і дістав звідтіля кілька сірникових коробочок. Мовчки вистроїв їх перед собою. Потім глянув на Марину і сказав:

— Я слухаю вас, Марино Михайлівно.

Марина почала говорити. Вона розказала все, і голос її тремтів і зривався, коли вона згадувала слова Берг.

Військовий сидів задумано. Його красива срібна голова трохи похилилася.

— Так, — сказав він роздумливо, коли Марина скінчила свою розповідь, — вона добре працювала. Ви ще раз підтвердили наші дані. Ми її вже давно знаємо. Вона ніколи ні перед чим не спинялася. Колись вона навіть отруїла власного чоловіка. Я був певен, що вам або комусь іншому вона запропонує щось подібне, і тому не випускав її з поля зору.

Марину вже ніщо не вражало цієї ночі. Вона сиділа в кріслі, і все тіло здавалося на диво важким і безсильним.

На столі задзвонив телефон. Військовий зняв трубку, послухав.

— Дякую, — сказав він. — Все добре зроблено. Інших немає? Шкода. Будьте дуже уважні. Нічого, працюйте далі.

Він поклав трубку і звернувся до Марини.

— Хочете зараз поговорити з Берг? Вона вже тут.

На обличчі Марини відбилася така ненависть і огида, що військовий зрозумів відповідь і без слів.

Він попросив пробачення, вийшов з кабінету, а коли повернувся за годину, Марина вже спала у величезному кріслі. Військовий підійшов до дверей, наказав секретареві переключити телефони і сів до столу. Він працював швидко, спокійно, і втома не могла схилити його срібну голову.

Марина спала, усміхаючись уві сні. Військовий розбудив її, коли перші промені сонця вже позолотили шибки. Марина прокинулася, озирнулася, дивуючись, потім глянула на військового і згадала все.

Вони попрощалися, як добрі друзі. Дівчину чекав крейсер. Вона мусила поспішати.

РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Бабат приїхав на завод о дев'ятій годині ранку. Він пройшов просто в кабінет директора. Віру Михайлівну його поява нітрохи не здивувала. Цілком ясно було, що на випробування приїде багато інженерів з інституту.

Бабат почав говорити про крейсер, попросив для ознайомлення загальні креслення. Віра Михайлівна відповіла, що крейсер він сам побачить за півгодини, а щодо креслень, то дивно, коли Бабат їх не знає. Показати йому їх зараз не можна, бо вони є тільки у Крайнєва. На заводі ж працювали по окремих кресленнях, які зараз у Токової.