Вадим Собко – Зоряні крила (страница 48)

І Ганна зробила це просто й невимушено, так, як робила все у житті. Вона лише запитала Крайнєва, коли ж він забере її додому, і одне це запитання одразу розв'язало силу-силенну проблем, що стояли перед Юрієм. Він навіть нічого не відповів. Він просто обняв і міцно поцілував Ганну, а вже тільки потім подумав, що красномовнішої відповіді, мабуть, ніхто ніколи не знайшов би.

Увесь наступний тиждень працював як одержимий, обладнуючи квартиру, йому хотілося, щоб Ганна застала тут все в повному і блискучому порядку. Він навіть вдався до консультації товаришів. Яринка Мороз дала йому ряд дуже ділових вказівок і стала його найближчою помічницею.

День виписки Ганни наближався, та залишалося ще стільки роботи, що Юрій мало не впадав у розпач: здавалося, що все це прибирання та наведення ладу так ніколи й не скінчиться.

І нарешті він настав, цей останній день.

Крайнєв критичним оком оглянув кімнати. Ох, як багато ще тут не зроблено! Ну, та нічого, хай вже Ганна влаштовується на свій смак. В усякому разі він зробив усе, що міг. І зітхнувши, Юрій побіг сходами вниз, до машини.

За годину, обережно підтримуючи Ганну під руку, він завів її до передпокою своєї — ні, тепер уже їхньої — квартири. Так само повільно, ніби дружина стала скляною чи порцеляновою, допоміг їй скинути хутряну шубку. Ганна зайшла до їдальні і зупинилася вражена.

— Боже, — сказала вона, — як тут хороше!.. Чого ж ти мені раніше нічого не сказав про нову квартиру?

— Подобається? — заглянув їй у вічі Крайнєв.

— Дуже. Я й не знала, що ти в мене такий хазяйновитий.

— Я хотів зробити тобі несподіванку.

— І зробив. Мені тут усе дуже подобається…

Спогад про лікарню прийшов несподівано; він був болісний, неприємний… Хай навіть у спогадах більше ніколи вона не привидиться, та лікарня!

Юрій одразу відчув цю хвилинну зміну настрою.

— Що з тобою, люба?

— Ні, нічого… Це я від радості хвилююсь. Ходімо далі, подивимося все. А тут трохи видно жіночу руку, хто це тобі допомагав?

— Яринка.

— За нею я теж дуже скучила, — сказала Ганна, розглядаючи все в своїй повій господі та відчуваючи, як хвиля ніжності до Крайнєва заливає їй серце. Який же він хороший!.. Як вона любить його…

Потім, коли все вже було оглянуто і Ганна стомилася, вони довго сиділи поруч на тахті, тихенько розмовляючи. В лікарні вони теж багато разів сиділи поруч і розмовляли, але враження було зовсім інше. Тут можна було сказати слова, які навіть не подумаєш вимовити там, у лікарні.

За широким вікном ішла зима. Вередливий місяць лютий то сипав на землю сухий колючий сніг, то раптом приганяв важкі хмарини, які приносили з собою дощисту мряку, щоб поступитися місцем дзвінкоморозному ясному небу. Невірна якась зима була того року, але ця препогана погода наче підкреслювала, як хороше сидіти отак у затишку, вдома, відчуваючи коханого поруч себе.

Ганна обняла Крайнєва рукою за шию, притулилася ближче, ніби шукаючи захисту, і тихо сказала:

— Мені так добре, так тепло з тобою…

В цю мить здавалося, наче всі страшні дні залишилися далеко позаду і вже ніколи не повернуться хвилини горя, що попереду тільки щасливе, спокійне життя.

— Знаєш, — сказала Ганна, — я ще тут, удома, трошки відпочину, все влаштую в кімнатах, а потім знову піду працювати в інститут…

— Ну, це можна зробити пізніше, — спробував заперечити Юрій.

— Ні. Без роботи мені буде дуже сумно… А ще мені хочеться бути весь час поруч тебе, працювати разом… Розумієш мене?

— Чудово розумію.

— Я так і думала. А працюючи, я і краще відпочиватиму, і все на своє місце швидше стане… З нервами теж налагодиться…

Крайнєв тихо поцілував її у відповідь. За вікном загув вітер, вдарив мокрим снігом у шибки.

— Собача погода, — мовив Юрій. — А колись же і в таку погоду літати будуть…

— Ну, особливого захоплення це ні в кого не викличе.

— Мабуть, що так… Ти знаєш, Ганно, в мене за цей час була можливість добре про все подумати, ї увесь мій майбутній шлях цілком ясно вималювався переді мною, — аби тільки стало життя виконати все, що задумано… І тут ти мені можеш дуже допомогти…

Ганна слухала, затамувавши подих. Невимовна радість охопила всю її істоту: адже саме про таку хвилину, про таку розмову мріялося колись… Ні, нічого кращого в житті їй не треба… Як це добре, що свою роботу Юрій планує, думаючи і про неї! Вона ж усе зробить для нього, все…

— От зараз ми працюємо над крейсером, — вів далі Крайнєв. — Це хороша машина. Але знаєш… в ту мить, коли ми почали працювати над нею, вона вже застаріла… Зрозумій мене правильно: ніде ще немає кращої чи подібної; вона застаріла, так би мовити, морально. Але не пройшовши цього етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати — він потрібний нашому флотові — і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився — мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…

Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову:

— Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться — ох, як хочеться! — вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення — не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…

Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина — думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..

Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.

— Я завтра таки піду в інститут! — вихопилося в Ганни.

— Ні, поспішати тут не слід, — засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. — Це — робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…

— Ні, інколи я все-таки спатиму, — посміхнулася Ганна. — Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу — нічого кращого в світі не може бути…

— А по-моєму, може. Отак посидіти — теж дуже й дуже непогано.

— Твоя правда, — засміялася Ганна. — Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, — схопилася вона з тахти. — Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…

— Почекай, — сказав Крайнєв. — Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.

Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.

— Прошу!

Ганна підійшла до стола, критично глянула: все зроблено дуже вміло і продумано.

— З тебе була б вправна господиня, — ласкаво всміхнулася вона і тихо повторила: — Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива!.. © http://kompas.co.ua

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ввечері сьомого лютого над будівництвом ішов дощ, а на другий день повіяв норд-ост і міцний мороз хрусткою кригою закував калюжі. Дошки на тепляку і пухкі солом'яні мати спочатку намокли, а потім замерзли. Із пухких ворохів соломи мати обернулися на тверді крижані колоди. Вага їх збільшилася у десятки разів. Стіни тепляка жалібно рипіли.

А норд-ост дув, не спиняючись ні на мить. Пружними, тугими грудьми налягав він на тепляк, намагаючись звалити його. Сила вітру досягала дев'яти балів.

У перерві інженер Гучко вийшов із своєї контори і попрямував на п'яту дільницю з метою знайти Полоза. Треба було договоритися про перевід одного з кранів, які працювали на ТЕЦ, в нічну зміну на кузню.

В цей день Карпо Іванович був надзвичайно задоволений собою. Та й справді, чи не йому бути задоволеним, коли тільки вчора, на вечірці у виконроба механічного цеху, наступила довгождана хвилина, і Гучко насмілився признатися Любові Вікторівні у своєму коханні. Він запропонував їй руку і серце, як справжній лицар, і дістав повну перемогу.