Вадим Собко – Зоряні крила (страница 50)

— Ви працювали з ним… розкажіть про все слідчому… води… — прохрипів Карпо Іванович, і в горлі його заклекотіло.

Берг кинулася до графина. Довго не могла налити води в склянку. Шелеснув папірець. Нарешті вода полилася. Шийка графина цокотіла об скло.

Гучко з насолодою шипів. Йому відразу стало легше.

— Мені все здається солодким, — сказав він, — навіть вода. Це від проклятого наркозу.

І раптом гримаса звела його обличчя. Він метнувся в дикій напрузі і скрикнув. Любов Вікторівна перелякано покликала сестру, лікаря. Вона стояла в кутку, бліда як стіна, і дивилася, як лікар намагається врятувати життя інженера Гучка. Проте це вже була агонія. Карно Іванович раптом підвівся, намагаючись спертися на ліжко поламаними, понівеченими руками, і раптом впав на подушку.

— Кінець, — ні до кого не звертаючись, сказав лікар.

Берг тихо підійшла до ліжка. Сльози висіли на віях, але не падали. Кілька хвилин стояла, дивлячись на спотворене смертною гримасою обличчя, потім тихо поцілувала тверді губи і, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з палати.

— Вольова жінка, — з глибокою пошаною промовив лікар.

Берг вийшла з лікарні і поволі пішла в напрямку до будівництва. Прийшла на п'яту дільницю і оглянула ще раз місце, де обірвалися троси. Один обривок навіть узяла в руку і відразу ж кинула.

Потім так само помалу пройшла до головної контори і запитала, де працює слідчий в справі катастрофи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Увечері Бабат зайшов до кабінету Соколової. Вона сиділа сама. Обличчя Віри Михайлівни за цей день стало аж прозорим. Довгі синці лягли під очима.

Вона глянула на Бабата запитливо і знову опустила очі до паперів. Інженер мовчки сів у крісло перед столом. Вигляд у нього був суворий, стривожений, дещо навіть урочистий. Андрій Васильович стомився за цей день. Надто багато подій, надто багато переживань. Важкий день.

— Що ти думаєш робити з Полозом? — спитав Бабат.

— Я вже віддала наказ про звільнення його від обов'язків виконроба до закінчення слідства.

— Так. Ну, а я думаю, що його слід негайно віддати до суду. І коли цього ти не зробиш, то негайно зроблю я. Це мій обов'язок. Передо мною і Валенсом він узяв повну відповідальність за цей тепляк. Він мусить і буде відповідати.

— Поруч з ним мушу відповідати і я.

— Зворушлива єдність.

— Мені не подобається цей тон.

— Прошу пробачення. Але в якому топі ми б не розмовляли — можу сказати тобі тільки одне — врятувати від суду Полоза тобі не вдасться.

— Я думаю, що ми всі надто знервовані сьогодні, щоб говорити і мислити спокійно. Тому я дуже прошу відкласти всі розмови на завтра.

— Може, до завтра вдасться знайти спосіб його приховати?

— Вийди з кабінету, — тихо сказала Соколова.

— Що?

— Я наказую тобі негайно вийти з кабінету. Завтра о десятій — прошу, я прийму тебе і дам відповідь на всі запитання.

— Завтра Валенс знатиме про твою поведінку.

— Не маю сумніву.

Соколова знову взяла ручку і стала проглядати верхній папірець з тих, що лежали перед нею на столі. Хвилину Бабат сидів мовчки, потім рвучко схопився з крісла і вийшов.

Невисокий чоловік у військовому костюмі з малиновими петлицями сидів біля столу поруч з Михайлом Полозом. На столі було пусто, тільки на одному краю лежав великий сувій креслень тепляка. Слідчий слухав, жодним рухом чи словом не виявляючи своїх почуттів чи думок.

— Катастрофа сталася, — говорив Полоз, помалу ворушачи блідими губами, — тому, що навантаження на тепляк, тобто вага мокрих мат і напір вітру, перевищили всі можливі сподіванки. Очевидно, при розрахунках я переоцінив міцність такої дерев'яно-тросової конструкції. Це велике щастя, що тепляк завалився під час перерви. Було б просто страшно, коли б бригади встигли зайти в тепляк до катастрофи. Так чи інакше, але мені ясно одне — виконробом на п'ятій дільниці був я, проектував і будував теж я. Значить, і відповідати зараз маю теж я сам. Я тільки попросив би не позбавляти мене до суду волі. Запевняю, що жодного натяку на злу волю з мого боку не було.

Полоз замовк і глянув на слідчого. Той мовчав, обмірковуючи слова виконроба. Полоз не знав, як йому зараз слід чинити. Може він встати і піти, чи тепер вже треба чекати наказів.

Він не витримав і запитав:

— Я що ж тепер — заарештований?

— Ні.

Слідчий встав з стільця і, не простягаючи до Полоза руки, ледве помітно вклонився. Інженер почервонів, зрозумів, що далі питати щось у слідчого вже зовсім незручно, і рушив до виходу. Двері відчинилися йому назустріч. Андрій Васильович Бабат з'явився на порозі. Він здивовано глянув на слідчого, посторонився і пропустив Полоза.

Потім він підійшов до столу і сів, не вітаючись. Вони вже мали коротку розмову із слідчим зразу після катастрофи, і Бабату здалося, ніби цей молодий слідчий не розуміє всієї важливості дорученої йому справи. Зараз, після розмови з Соколовою, Бабат прийшов з певною думкою скерувати слідство на шлях істини.

— Коли ви заарештуєте Полоза? — спитав він таким тоном, ніби це говорилося про давно вирішену і обмірковану справу.

Настирливість Бабата не сподобалася слідчому. Саме тому його відповідь не мала жодного зв'язку з поставленим запитанням.

— Тепляк міг впасти від того, що обірвалися один або два троси з навітряної сторони?

— Так, безперечно, — пожвавився Бабат, — але саме за те, що там було мало цих тросів і вони були слабкі, і має відповідати Полоз.

Слідчий сидів і дивився на маленький аркуш дрібно списаного паперу з таким виглядом, наче був сам один у цій кімнаті. Бабат обурився.

— Я мушу поставити вам одне запитання цілком офіціально: збираються органи влади вилучити інженера Полоза, як шкідника, чи нам слід самим піднімати проти нього судову справу?

— Слідство ще не закінчено, тому відповісти на ваше запитання я не можу.

— Невже вам не ясно, що Полоз, свідомо чи несвідомо, зробив, безперечно, шкідливу справу?

— Це мені не ясно, — тихо сказав слідчий. — Але зате мені ясно інше — дуже недобре, коли один інженер, не розібравшись у справі, так гаряче домагається арешту іншого.

— Мною керує почуття пильності.

— Тільки? — Слідчий глянув на Бабата, і інженер вперше побачив його очі. Вони були сірі, прозорі, напрочуд спокійні. Бабат раптом зрозумів, що слідчий багато чого обдумав, багато побачив, з усього зробив свої висновки, але не скаже нічого.

А проте на останнє запитання треба було відповісти. Тихий стук у двері врятував Бабата. Зайшла секретарка і спитала, чи може зараз Любов Вікторівна Берг зайти до слідчого.

— Просіть.

Любов Вікторівна зайшла у кімнату. Важкі сині смуги лежали під її очима. Обличчя її змарніло за останні години.

Вона привіталася, сіла в крісло, вже хотіла починати розмову, але глянула на Бабата і затнулася. Інженер запитливо дивився на слідчого. Той хитнув головою і сказав:

— Товариш Бабат нам не заважатиме. Ми вас уважно слухаємо.

Берг ще раз глянула на Бабата, хвилину помовчала, немов перевіряючи власні думки, поклала перед собою руку долонею вниз і, уважно дивлячись на рожеві лаковані нігті, сказала:

— Інженер Гучко за кілька хвилин до своєї смерті просив передати вам…

— Пробачте, — перебив слідчий, не зводячи погляду з її блідого обличчя, — інженер Гучко був вашим чоловіком?

Запитання нітрохи не збентежило Любов Вікторівну. В цей день вона вже втратила здібність плакати, бентежитися, сміятися.

— Моїм чоловіком? Ні… скажемо, він був дуже близькою мені людиною.

— Але в палату він покликав вас як свою дружину.

— Очевидно, боявся, що інакше мене не пустять Але ми ухилилися від розмови. Він просив передати вам що, на його думку, завал тепляка організувала висока людина у шапці і бушлаті, яку він за кілька хвилин до катастрофи бачив біля тросів. Я тільки що пройшла на п'яту дільницю і випадково взялася за обривок троса, яким кріпився ріг тепляка. Дивіться.

Берг раптом обернула руку долонею до слідчого і Бабата. На ніжній, блідо-рожевій шкірі долоні тяглася широка коричньова смуга, складена з кількох косих смуг. Це був ніби малюнок товстого троса. Рани не було. Очевидно, постраждала лише шкіра.

— Це відбиток троса. Я тримала його в руці секунду. Його полили якоюсь дуже сильною кислотою…

— Ви помиляєтеся, — несподівано сказав слідчий, — це гостра водка.

Берг глянула на слідчого розгублено, навіть злякано. Бабат теж не міг приховати здивування. В кімнаті залягла тиша. І Любов Вікторівна і Бабат раптом відчули себе ніяково перед цим яснооким чоловіком, який усе вже взнав, вивчив і так мало говорить.

— Мені здається, — розгублено сказала Берг, — я все це говорила цілком даремно, раз ви вже все знаєте.

— На жаль, я знаю далеко не все, — відповів слідчий, — тому жодне ваше слово для мене не пропало даремно. Тепер мені залишилося тільки висловити вам своє співчуття і побажати спокійної ночі.