Вадим Собко – Зоряні крила (страница 42)

Дід Котик хазяйським оком окинув усю картину роботи, не поспішаючи рушив до входу. Сини слухняно йшли за ним. Вони проходили біля закріплення одної з відтяжок. Великий двотавровий швелер було забито в землю навкіс. Навкруг нього нерозривними кільцями, немов чорна змія, обплітався трос. Другий кінець його стрімко йшов угору і кріпився за верх стіни.

Родина Котиків зайшла у тепляк. Війнуло приємним теплим духом смолистого дерева.

До діда Котика підійшли всі п'ять бригадирів. Вони стали осторонь, радячись, немов бойовий штаб, і підійти в такі хвилини до них не наважувався ніхто. Виконроб Полоз не примусив себе довго чекати — він швидко вибіг із своєї контори, і бонова нарада розпочалася. Роботу було розподілено швидко і точно.

А поки йшла нарада бригадирів, трос молодих Котиків відійшли набік, розмовляючи про щось своє, тільки їм відоме.

— Обов'язково сьогодні треба сказати, — говорив Василь, — бо як будемо далі тягти, прийом закінчиться і вся наша справа лусне.

— От ти і скажи. Ти у нас найстарший, ти і маєш першим говорити, — відказав наймолодший з Котиків, Петро.

— Тобі треба говорити, — показав рукою на Петра Василь. — Ти найменший, ти мазунчик, ти й говори.

Невідомо, чим би закінчилася суперечка братів, коли б їх не покликав дід Котик. Нарада вже закінчилася. Бригади пішли вгору, на високі стіни, в синювату сутінь пізнього зимового ранку. Василь ліз з клітки на клітку і згадував, як вони з Полозом лазили по залізних конструкціях, закріплюючи швелери.

Робо їй почалися. В повітрі, підвішені на тросах, м'яко і плавно проносилися балки, дошки і готові дерев'яні ферми. Інколи чувся окрик того чи іншого бригадира.

Це була красива і напружена робота. Всі четверо Котиків працювали на самому верху.

Сонце сходило над горизонтом, чітко окреслене, оранжове, віщуючи ясний морозний день. І разом із сонцем над будівництвом з'явилися літаки. Вони немов бавилися у морозному повітрі. Легкі і в'юнкі, вони ганялися один за одним, тікали і наздоганяли, падали до самої землі у глибокому пікіруванні, щоб знову мчати вгору у синє морозне небо.

Авіашкола була недалеко від будівництва. Цегляні корпуси її виднілися в далечині, і дід Котик не звертав на літаки ніякої уваги: усі на будівництві вже давно звикли до їхніх карколомних вправ.

Зате молоді Котики виявляли до літаків величезний інтерес, хоч милуватися вправами їм було явно ніколи — робота забирала всю увагу. Для спостережень залишалося дуже мало часу.

Години роботи минули, як. одна хвилина. Дзвінкі удари в рейку пролунали над п'ятою дільницею, віщуючи годину обіду. Три бригади, що працювали нагорі, спустилися на землю.

По обіді всі Котики знову повернулися до тепляка і посідали, спочиваючи, на велику купу стружок. Вони трохи помовчали, але незабаром Микола штовхнув Василя під бік, і той зрозумів, що говорити доведеться все-таки йому. В цю хвилину літаки знову з'явилися над тепляком. У величезному прямокутнику стін вони здавалися особливо привабливими.

Василь зітхнув і глянув на діда. Старий Котик сидів, довбаючи трісочкою в зубах. Тоді Василь відважився і сказав:

— Слухайте, батьку, ми оце довго радилися і вирішили стати льотчиками. У вихідний поїдемо до авіашколи і подамо заяви. Там саме зараз прийом.

Дід поставився до такої заяви цілком байдуже. Він витяг з зубів трісочку, викинув її, провів пальцем під вусами і тоді глянув на Василя.

— Поки я живий, — спокійно сказав він, — будете ви теслярами і нічим іншим. Наш рід з діда-прадіда теслярський. А час у нас такий, що на всякій роботі слави можна зажити. От вам моє слово — і думати киньте про оті штучки.

Дід глянув угору, де в цей час, описуючи мертві петлі, кружляло два літаки.

— Від хорошого життя не полетиш, — уже зовсім байдуже додав він і знову відломив трісочку.

— Та послухайте ж, батьку…

Не слухаючи слів Миколи, дід встав з трісок і пішов до дверей, де саме в цей час з'явилася висока постать виконроба Полоза.

Василь спересердя сплюнув.

— Я ж казав — не треба питатися, — запально вихопилося у Миколи.

— Ти казав, — глузливо протягнув Петро, — все одно, колись же треба було спитати.

— Що ж робити, хлопці? — запитав Василь.

Брати посмутніли і опустили очі. Вони звикли в усьому слухатися батька.

— Спробуємо ще раз, — хитро хитнув головою Василь. — Це добре, що ми йому сказали. Він тепер про це подумає. А там перекипить та й дозволить.

В цю мить дзвінкі удари в рейку знову пролунали над тепляком. Перерва скінчилася. Котики підвелися. Знову починалася робота.

Через день Полоз доповів Соколовій, що тепляк закінчено в точно визначений строк. Перші муляри і бетонники зайшли в тепляк, ясно освітлений електрикою. Розпочалися бетонні і цегляні роботи.

Першу і найпростішу частину плану виконроба Полоза було виконано.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карпо Іванович Гучко за останні дні відчував незвичайний приплив сил і енергії. Трапилося це після того вечора, коли, забираючи креслення, він галантно поцілував ручку товаришки Берг.

З того вечора, певніше ночі, Карпо Іванович відчув себе знову молодим і здатним на вчинки, більш властиві людям молодшого віку.

Берг сама завжди посміхалася, спостерігаючи залицяння Карпа Івановича, але ніколи не відмовлялася від пропозиції піти в ресторан чи навіть поїхати до міста в театр. Проте всякі розмови про самотність душі вона припиняла безжально і не вагаючись.

Трохи здивований Гучко вже став подумувати, чи немає тут бува суперника. Але видимих суперників не було, і Карпо Іванович довго ламав собі толову над причинами дивної поведінки Берг, хоч видумати нічого не міг.

Одного вечора Карпо Іванович запросив Берг на вечірку до знайомого інженера. Берг охоче погодилася. Карпо Іванович мав зайти за нею, щоб потім уже разом іти до товариша.

Точно о сьомій годині Гучко зайшов за Любов'ю Вікторівною. Вона чекала його вже одягнена. Вийшли на вулицю, і Гучко запобігливо взяв свою супутницю під руку. Цокіт підборів Любові Вікторівни лунко розносився у морозному повітрі. Сміх її звучав для Гучка найприємнішою музикою. Того вечора вона була люб'язнішою, ніж завжди, і це навіть Гучка робило дотепним.

Вони проходили повз будинок № 1 саме тоді, коли Соколова і Полоз сідали у закриту чорну машину. Авто відразу ж рушило з місця, завернуло на головну магістраль шосе і помчало до міста.

— Розважатися поїхали начальники, — усміхнувся Гучко. — Значить, і нам, смертним, розваги дозволені.

Берг нічого не встигла відповісти на ці слова. Вона навіть не встигла як слід зрозуміти їх, бо високий чоловік у бушлаті спинився перед нею, пильно вдивляючись в обличчя.

— Коли не помиляюся, — чоловік зробив паузу, пригадуючи, — товаришка Берг?

Хвилину Берг стояла здивована. Карпо Іванович вже хотів прийти їй на допомогу.

— От не чекала зустріти вас тут, товаришу, — Берг виговорила ці слова дуже привітно, і в серці Гучка відразу ж ворухнулася ревність.

— Це справді дуже несподівана зустріч, — чоловік вимовив ці слова, приємно граючи красивим низьким голосом. — Давно ви тут?

— Місяця півтора. А ви?

— Приблизно стільки ж.

— І все на тій же роботі?

— На тій же, — відповів чоловік і по паузі додав: — Завідую складом на першій дільниці. А ви теж не змінили досі роботи?

— Ні, мені важко її змінити. Все проектую і розраховую.

— Дозволите зайти до вас, згадати знайомих, плітки порозказувати? — спитав чоловік.

— Так, безперечно, — швидко, ніби злякавшись, відповіла Берг. — Заходьте на роботу, бо додому незручно, я не одна живу. Я працюю в проектному бюро. Буду дуже рада вас бачити.

З цими словами вона простягла руку. Чоловік потис її і шанобливо вклонився.

— Даруйте мені цю затримку, — сказала Берг, наздоганяючи Гучка. — Я зустріла старого знайомого. Ми працювали разом в Сталінграді. Я не бачила його вже кілька років. Які все-таки дивні зустрічі трапляються на білому світі.

Гучко знову взяв Берг під руку, але настрій його було вже вкрай зіпсовано. Берг помітила. Двох-трьох усмішок і трохи ласкавіших, ніж звичайно, поглядів було цілком досить для виправлення настрою інженера Гучка, а перша ж чарка у веселому товаристві остаточно змила сліди думок про можливого суперника.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Машина мчала по шосе, прорізуючи холодне зимове повітря, мчала туди, де на горизонті неясно вирисовувалася заграва міста. Соколова і Полоз сиділи поруч.

Швидко промайнули засніжені поля, і машина увійшла в місто. Дивно було бачити після синьої темряви степової ночі залиті світлом вулиці і вогні вітрин. Та. к буває, коли стоїш біля вагонного вікна, а назустріч іде поїзд і летять повз тебе нестримним потоком освітлені в хна.

Авто ковзнулося загальмованими колесами по асфальту і зупинилося біля дверей театру.

— Приїхали, — сказав Полоз, відкрив дверці і вийшов.

Фойє зустріло Соколову і Полоза стриманим гамором великого натовпу, невимушеними привітаннями знайомих і зацікавленими, може навіть надто зацікавленими поглядами.

Ідучи до своїх місць у партері, вони мимоволі притягали загальну увагу, і це навіть трохи збентежило безпосереднього Полоза. Кілька хвилин минуло у ніяковій мовчанці. Потім пролунав удар гонга, світло почало погасати і важка оксамитова завіса розірвалася посередині, одкриваючи сцену. Вистава почалася.

Ставили п'єсу, добре відому в усіх кутках Радянського Союзу. Історія відбувалася на сцені перед очима глядачів. Суворі моряки Чорноморського флоту топили власні кораблі, виконуючи наказ партії — не віддавати ескадру ворогові. Вистава захоплювала, примушувала забувати все навколишнє. Існували тільки почуття, суворі і трагічні почуття моряків.